— Софія, чорт тебе забирай.

Може, я справді щось зміню? Що б подумали Ман чи міз Морі, дізнавшись, що я, ймовірно, більше ніж колабораціоніст, який допомагає експлуатувати земляків і біженців? Їхні сумні, збентежені обличчя підірвали мою впевненість, нагадавши про ті зв’язки сентиментальності та спочуття, що тримали разом мою жорсткішу, революційну частину. Я навіть захворів на лихоманку ностальгії за батьківщиною, тож, повернувшись до табору, пішов шукати втіхи в селищі, створеному Гаррі. Присипані пилом лани, залатані дахи, земляні підлоги котеджів і прості бамбукові меблі, свинарники, де вже м’яко рохкали в темряві справжні свині, щебет невинних курчат, густе повітря, укуси москітів, плюх ноги, що нічого не підозрювала, в пляцок буйволячого лайна — все це запаморочило мені голову сумом та жагою. Не вистачало лише одного — людей, і найважливіше — моєї матері. Вона померла, коли я був на другому курсі коледжу, коли їй було всього лиш тридцять чотири. Вперше і востаннє батько написав мені листа, короткого і ділового: «Твоя мати відійшла від туберкульозу, бідолашна. Вона похована на цвинтарі, зі справжнім могильним каменем». Справжній могильний камінь! Він додав це, щоб у своєму стилі завважити, що він за нього заплатив, бо в матері не було заощаджень на таке. Я перечитав листа двічі, у занімінні й зневірі, а потім гарячий свинець болю полився у форму мого тіла. Вона хворіла, але не аж так, хіба що приховувала від мене свій справжній стан. Ми так мало бачилися в останні роки, поки я був за сотні миль від неї у сайгонському ліцеї, а тоді — за тисячі миль, за кордоном. Востаннє я бачив її за місяць до свого відльоту до Штатів, коли прощався з нею на чотири роки. Мені не стало б грошей повернутися на свято Тет[57] чи на літо або й зовсім, поки я не закінчу навчання, бо до стипендії входив лише один квиток туди й назад. Мати відважно усміхалася, називала мене своїм petit écolier[58], за тим вкритим шоколадом печивом, яке я так любив у дитинстві і яким батько благословляв мене раз на рік, на Різдво. Її останнім подарунком була коробка цього імпортного печива — цілий скарб для жінки, яка кожного Різдва гризла одне скраєчку, а решту лишала мені, — а ще записник і ручка. Мати була майже неписьменна, читала вголос, писала невпевненим, покрученим почерком. Відколи мені було десять, я писав усе для неї, тож для матері записник та ручка символізували все, чого вона не могла досягнути сама і для чого я, здавалося, народився, завдяки Божій ласці чи випадковій комбінації генів. Я з’їв печиво в літаку і списав записник як щоденник. Тепер не лишилося нічого, крім попелу. Щодо ручки, в ній закінчилося чорнило, і в якусь мить я її загубив.

Я б усе віддав, аби зараз зі мною були ці ні до чого не придатні речі, аби схилитися біля материної могили, притиснути чоло до її грубої поверхні. Не могили в селищі, де вона померла, а тут, у Лусоні, на кладовищі, зведеному Гаррі заради автентичності. Коли я побачив цей сад каменів, то попросив залишити для мене найбільший. На цей камінь я наклеїв роздруковане чорно-біле фото моєї матері, яке носив у гаманці, — єдине її зображення, крім тих, що швидко зникали з моєї пам’яті, набуваючи якості погано збережених кадрів німого кіно, з потрісканими рамками кадрів. На сірому могильному камені я написав червоним її ім’я та дати, цю абсурдну математику її життя, надто коротку для всіх, крім школярів, яким тридцять чотири роки видавалися вічністю. Могила і камінь були вирізані з глини, а не з мармуру, але я втішався тим, що на плівці ніхто того не зрозуміє. Принаймні в цьому, кінематографічному житті вона матиме місце спочинку, гідне дружини мандарина, несправжню, але гідну могилу для жінки, яка для всіх, крім мене, у своєму житті була не більш ніж масовкою.

Коли Автор приїхав наступного тижня, він влаштував собі бучну вітальну вечірку з барбекю, пивом, бургерами, кетчупом «Гайнц» та пирогом, на якому можна було влягтися спати. Народ з відділу реквізиту зробив з фанери та пап’є-маше величезний казан, наповнив його сухим льодом і посадив всередину пару стриптизерок з вибіленим волоссям із одного з барів біля затоки Субік — їхньою роботою було зображати білих жінок, зварених заживо місцевими жителями. Кілька люб’язних юнаків грали цих місцевих, вбравшись у настегенні пов’язки й потрушуючи неприємного виду списами, теж зробленими відділом реквізиту. Потреби у в’єтнамській масовці ще не було, тож я був самотнім представником свого народу і блукав поміж натовпу з понад сотні акторів та членів команди і ще додаткової сотні філіппінських робітників та кухарів. Ці місцеві вирішили, що піти до казана і покришити у стриптизерський суп морквину — чудовий жарт. Я вже бачив, як це фільмування породить байки про людей з Голлівуду, які передаватимуться від одного до іншого роками, десятиліттями і ставатимуть усе масштабнішими з кожним наступним поколінням. Щодо масовки, народу човнів, то їх забудуть. Масовку ніхто не пам’ятає.

Хоча я не належав ані до масовки, ані до народу човнів, мене відносило до них хвилею спочуття. Течія відчуження одночасно несла мене подалі від кіноробів, хоча я й був один із них. Коротше кажучи, місце було мені мало не рідним — місцем, де я звично почувався чужим, і я відповів на це, звично озброївшись джином і тоніком — першою порцією цього вечора. Звісно ж, після четвертого-п’ятого коктейлю я стану беззахисним. Вечірка проходила просто неба, їдальнею слугував величезний павільйон під солом’яним дахом. Обмінявшись жартами з Гаррі, я дивився, як чоловіки команди гуртуються довкола небагатьох білих дівчат на майданчику. Тим часом музиканти з Маніли, всі у білявих перуках, бездоганно виконали кавер на «Чи ти знаєш, куди йдеш» Даяни Росс, і я собі подумав, чи це не один з тих однакових філіппінських гуртів, що грали в сайгонських готелях. Автор сидів на краю танцювального майданчика і спілкувався з Трагіком, поки Вайолет за тим самим столом фліртувала з Кумиром. Трагік грав капітана Вілла Шеймуса, Кумир — Джея Белламі. Трагік почав свою довгу кар’єру далеко від Бродвею, тоді як Кумир був співак, і його слава спалахнула з таким солодким поп-синглом, що мені від нього аж зуби боліли. Роль сержанта була для юнака перша, свою завзятість він продемонстрував, зголивши свою ефемерну зачіску, яку радо копіювали підлітки, і віддавшись необхідній для ролі військовій муштрі з ентузіазмом сексуально пригнобленого новачка в студентському братерстві. Він відкинувся на спинку плетеного крісла у своїй білій футболці та штанах хакі, відкривши свої ідеальні щиколотки, бо шкарпеток під мокасини він не одягав, і був крутий, як варене яйце, навіть у цьому тропічному кліматі. Тому він і був Кумиром — слава для нього природна. Подейкували, що вони з Трагіком не знайшли спільної мови, бо той був таким фанатичним актором, що не тільки не виходив з ролі, а й навіть форми не знімав. Військовий стрій та черевики він вдягнув, коли їх видали йому ще три дні тому. Ймовірно, він був першим в історії актором, який попросив для себе похідний намет замість трейлера з кондиціонером. Солдати на фронті не голилися й не брали душ, тож і він цього не робив, і зрештою пахнув тепер не дуже свіжим сиром рикота. На поясі Трагік носив револьвера сорок п’ятого калібру, і якщо інша зброя на майданчику була порожня або ж заряджена сліпими, то цей мав справжні патрони — принаймні про це йшлося в черговій плітці, яку, я впевнений, запустив сам Трагік. Вони з Автором обговорювали Фелліні, поки Вайолет та Кумир пригадували нічний клуб «Сансет Стріп». Ніхто не звертав на мене уваги, тож я тихенько прослизнув за сусідній стіл, де сиділи в’єтнамські актори.

Або ж, якщо висловитися точніше, актори, які грали в’єтнамців. Мої зауваження до Автора все ж таки змінили дещо в тому, як ми були представлені у фільмі, — й не лише в тому, що тепер усі наші крики звучали як «А-А-А-Й-Й-Я-Я-Я-Я-Я-Я!». Найважливішою зміною була поява трьох в’єтнамських персонажів зі справжніми репліками: старший брат, молодша сестра і наймолодший брат, батьків яких убив Кінг-Конг. Старший брат Бінь, якого «зелені берети» назвали Бенні, був переповнений ненавистю до Кінг-Конга. Він любив своїх американських рятівників, і вони взяли його до себе перекладачем. На нього разом з одним чорношкірим «зеленим беретом» чекала найжахливіша смерть від руки Кінг-Конга. Сестра Май закохається в юного, красивого й ідеалістичного сержанта Джея Белламі. Тоді її викраде й зґвалтує Кінг-Конг — так «зелені берети» дістають виправдання для того, щоб нарешті стерти з лиця Землі його останні сліди. Щодо хлопчика, то у фінальній сцені його коронують бейсболкою «Янкіз» і заберуть у небеса, до пункту призначення — дому родини Джея Белламі в Сент-Луїсі, де він дістане золотистого ретривера та прізвисько Денні-бой.