— Бачите? — сказав тоді він, показуючи нам слайд зі старою чорно-білою картинкою подібної тубільної різні. За ним йшов інший слайд, чорно-біле фото подібним чином спаплюженого тіла солдата, схопленого в’єтконгівцями. — Хто скаже, що в нас не однакова природа? — повів далі Клод, переходячи до іншого слайда з американським солдатом, який мочився на тіло в’єтконгівця.

Доля Біня нині була в руках цих в’єтконгівців, що зберігали дорогоцінну воду не для купання, а для катування. Поки Джеймса Юна (чи його дублера в додатковому зніманні) прив’язували до дошки, його голова була закрита брудною тканиною. Тоді один з в’єтконгівців повільно лив воду на тканину десь з футової висоти, користуючись для цього флягою Еттакса. На щастя для Джеймса Юна, вода була лише у сценах з каскадером. Під ганчір’ям той мав заклеєні ніздрі й у роті трубку для дихання, бо, звісно ж, під струменем води дихати не вдається. Жертва відчувала щось подібне до втоплення, принаймні так мені казали полонені, що пережили такі «опитування» — саме так іспанські інквізитори називали водні тортури. Знову і знову Джеймса Юна «опитували», і поки на його обличчя лилася вода, кати юрмилися довкола, лаялися, штурхали й били його — звісно ж, удавано. Яке борсання! Яке булькотіння! Яке тремтіння грудей та живота! Згодом, під цим тропічним сонцем, гарячим, немов Софі Лорен, не лише Джеймс Юн, а й масовка почала пітніти від зусиль. Мало хто це усвідомлює, але бити людей — тяжка робота. Я знав чимало допитувачів, які тягнули спини, розтягували м’язи, рвали сухожилля чи зв’язки, навіть ламали пальці на руках і ногах, кисті, ступні, не кажучи вже про захриплість. Бо поки полонений кричить, верещить, давиться й зізнається, чи намагається зізнатися, чи просто бреше, допитувач мусить видавати безперервний потік епітетів, образ, гарчання та провокацій з тією ж концентрацією та творчою уявою, що необхідні жінці на гарячій лінії сексу телефоном. Потрібна неабияка розумова енергія, щоб не повторюватися у вербальному насильстві, і принаймні в цьому наша масовка грала недосконало. Не варто їх звинувачувати. Вони не професіонали, а сценарій говорив хіба що: «В’єтконгівці лають і принижують Біня своєю мовою». Актори масовки мали імпровізувати, тож зрештою неодноразово вчили гортанної в’єтнамської, чого не забуде ніхто на майданчику. І справді, більшість знімальної команди так і не вивчила, як в’єтнамською буде «дякую» чи «будь ласка», однак до кінця фільмування всі знали, як сказати «мамку їбав» чи «довбойоб», залежно від того, як перекладати du ma. Я завжди був байдужий до непристойностей, однак не міг не милуватися тим, як наша масовка витискала з цих слів кожну краплину соку, вигукуючи їх як іменник, дієслово, прикметник, прислівник і вигук, додаючи їм інтонацій не лише ненависті й гніву, але й до певної міри навіть спочуття. Du ma! Du ma! Du ma!

Тоді, після побиття, лайки та водних тортур, з голови Біня зривали ганчір’я, відкриваючи Джеймса Юна, який знав, що це його найкращий шанс здобути «Оскара» за чоловічу роль другого плану. Він раніше часто вмирав на екрані в ролі невизначеного східного чоловіка, однак у жодній з цих смертей не було такої агонії й такої шляхетності.

— Дивися, — сказав мені якось Джеймс, коли ми сиділи ввечері у барі, — Роберт Мітчум забив мене до смерті кастетом, Ернест Боргнайн вдарив у спину ножем, Френк Сінатра застрелив у голову, Джеймс Коберн задушив, характерний актор, якого ти не знаєш, повісив, ще один скинув з хмарочоса, а банда китайців викинула з вікна цепеліна, запхала у мішок брудної білизни і втопила в річці Гудзон. Так, ще мене розчленив загін японців. Але то все була швидка смерть, кілька секунд екранного часу, а іноді й того менше. Але цього разу, — він засяяв запаморочливою усмішкою щойно коронованої королеви краси, — вони вбиватимуть мене цілу вічність.

Тож щоразу, як ганчірку зривали — а це протягом допиту траплялося часто, — Джеймс Юн вривався у кадр з голодною гарячковістю людини, яка знала, що цього разу його не перевершить завжди милий і небитий хлопчик, якому мати не дозволить дивитися цю сцену. І він кривився, стогнав, гарчав, плакав, завивав, голосив, заливався справжніми сльозами, які черпав відрами з якогось колодязя десь у глибинах свого тіла. Після того він верещав, кричав, вив, звивався, крутився, здригався, тремтів і бився у корчах нудоти, кульмінацією чого стала справжня блювота, перетравлена мішанина його солоного, приправленого оцтом сніданку з ковбасок чоризо та яєць. На завершення цього довгого першого дубля в команді панувала тиша, наче в соборі, — всі ошелешено споглядали те, що лишилося від Джеймса Юна, пошматованого й переляканого, наче зухвалий негр на американській плантації. Сам Автор підійшов до прив’язаного актора з мокрим рушником, став на коліна і ніжно витер блювоту з обличчя Джеймса Юна.

— Неймовірно, Джиммі, просто неймовірно.

— Дякую, — видихнув Джеймс Юн.

— Тепер спробуємо ще раз, про всяк випадок.

Насправді знадобилося ще шість дублів, поки Автор не був повністю задоволений. Опівдні, після третього дубля, він спитав Джеймса Юна, чи не хоче той перерватися на обід, однак актор знизав плечима й прошепотів:

— Ні, не відв’язуйте мене. Мене ж катують, чи не так?

І поки решта акторів та персоналу відійшли до заколисної тіні їдальні, я сів біля Джеймса і запропонував прикрити його парасолькою, однак він відмовився з повільною рішучістю.

— Ні, чорт забирай, я витримаю. Лише година на сонці. Такі, як Бінь, проходили через гірше, чи не так?

— Значно гірше, — погодився я.

Принаймні для Джеймса Юна цей страшний досвід закінчиться сьогодні, так він сподівається, а от муки справжнього полоненого тривали днями, тижнями, місяцями, роками. Це стосувалося бранців моїх товаришів комуністів, згідно з доповідями нашої розвідки, але відбувалось і з тими, кого допитували мої колеги з Особливої Служби. Допити Особливої Служби були такі довгі через те, що поліцаї були надто ретельні, позбавлені уяви чи садисти?

— З усіх цих причин, — сказав Клод. — І все ж брак уяви та садизм суперечать ретельності.

Він читав лекцію для працівників таємної поліції в Національному центрі допитів, очі вікон якого, не блимаючи, виходили на сайгонські доки. Двадцять учнів цієї підпільної спеціальності, разом зі мною, всі були ветерани або армії, або поліції, але все одно їх лякав його авторитет, те, як він провадив, породистий, наче професор у Сорбонні, Гарварді чи Кембриджі.

— Груба сила не відповідь, панове, якщо питання в тому, щоб дістати інформацію та співпрацю. Груба сила дасть вам погані відповіді, брехню, дезорієнтацію або ще гірше — відповіді, які ви, на думку полоненого, хочете почути. Він скаже що завгодно, аби біль зупинився. Усі ці речі, — тут Клод махнув рукою на знаряддя, зібрані в нього на столі, переважно вироблені у Франції, такі як поліційний кийок, пластиковий контейнер для бензину з мильною водою, кліщі, ручний генератор для польового телефона, — усі вони нікуди не годяться. Допит — це не покарання. Допит — це наука.

Ми з іншими таємними поліцаями ретельно занотували це в наших зошитах. Клод був наш американський радник, і ми чекали на сучасні знання від нього та інших американських радників. І розчаровані не були.

— Допит передусім стосується розуму, потім уже тіла, — сказав він. — Навіть не обов’язково лишати на тілі синці чи сліди. Звучить нелогічно, чи не так? Але це правда. Ми витратили мільйони, щоб довести це в лабораторіях. Є основні принципи, які можна втілювати творчо, підлаштовувати під конкретних людей чи уяву допитувача. Дезорієнтація. Сенсорна депривація. Самопокарання. Ці принципи науково довели найліпші науковці світу, американські науковці. Ми довели, що розум людини, яка опинилась у певних умовах, зламається швидше за її тіло. Усі ці речі, — Клод знову зневажливо махнув рукою на те, в чому ми тепер вбачали галльське сміття, інструменти варварів старого світу, а не науковців світу нового, знаряддя середньовічних тортур, а не сучасного допиту, — з ними бранця доведеться виснажувати місяцями. Але надягніть йому на голову мішок, замотайте йому руки марлею, заткніть вуха і лишіть на тиждень у цілком темній камері й ви більше не матимете людини, здатної опиратися. Ви отримаєте калюжу води.