Мої кінематографічні дні поглинали такі обов’язки: пояснення масовці, де костюмний відділ і коли їм човгати на свої місця для наступних сцен, забезпечення їхніх харчових потреб і щотижневої платні — долар на день, пильнування за тим, щоб ролі, для яких вони були потрібні, були заповнені. Більшість ролей потрапляли в категорію цивільних (тобто Ймовірно-Невинних-Але-Можливо- В’єтконгівців-Тож-Певно-Надалі-Вбитих-Або-За-Невинність-Або-За-Те-Що-Вони-В’єтконгівці). Більшість людей у масовці були знайомі з цією роллю, тож я не мусив надихати їх до того особливого психологічного стану, коли тебе можуть підірвати, розчленити чи просто застрелити. Іншою численною категорією були солдати армії Республіки В’єтнам (тобто Борці-За-Свободу). Всі чоловіки масовки хотіли їх грати, хоча, з погляду американських солдатів, то була категорія Ймовірно-Друзів-Але-Можливо-Ворогів-Тож-Певно-Надалі-Вбитих-Або-За-Те-Що-Вони-Друзі-Або-За-Те-Що-Вони-Вороги. У масовці було чимало ветеранів республіканської армії, тож проблем із цими ролями я не мав. Найпроблемніші були ролі партизанів Національного визвольного фронту, яких зневажливо кликали в’єтконгівцями (тобто Ймовірно-Волелюбних-Націоналістів-Але-Можливо-Ненависних-Червоних-Комуністів- Але-Чи-Не-Байдуже-Все-Одно-Їх-Вб’ємо). Ніхто не хотів бути в’єтконгівцем (тобто Борцем-За-Свободу), навіть якщо це полягало лише в акторській грі. Борці за свободу серед біженців зневажали інших борців за свободу з пристрастю, яка викликала якщо не подив, то занепокоєння.

Як завжди, проблему розв’язували гроші. Внаслідок наведення серйозних аргументів з мого боку, Вайолет погодилася подвоїти гонорар тим, хто гратиме в’єтконгівців, — стимул, який дозволив цим борцям за свободу забути, що удавання інших борців за свободу колись здавалося таким огидним. Частково ця огидність полягала в тому, що комусь із них довелося б катувати Біня та ґвалтувати Май. Мої стосунки з Автором почали розвиватися навколо питання зґвалтування Май, хоча його і так уже дратувало те, що я виступав від імені масовки в питаннях їхнього заробітку. Не зважаючи ні на що, я сів за його стіл в обідній час напередодні фільмування сцени зґвалтування і спитав, чи воно насправді необхідне.

— Просто сцена доволі важка, — сказав я.

— Невелика шокова терапія публіці ніколи не зашкодить, — відповів Автор, тицяючи в мене своєю виделкою. — Іноді їм треба дати копняка, щоб вони щось відчули, відсиджуючи свої зади в кріслах. Ляснути їх по щоках, і я маю на увазі не обличчя. Це війна, зґвалтування трапляються. Я зобов’язаний це показати, хоча запроданці на взір тебе з цим не погодяться.

Цей несподіваний напад ошелешив мене, і «запроданець» майорів усередині мене, мінячись електричними кольорами картин Воргола.

— Я не запроданець, — зрештою зміг промовити я.

Автор пирхнув.

— Чи не запроданцями ваші люди називають тих, хто допомагає таким білим, як я? Чи краще сказати «невдаха»?

З другим варіантом я не міг не погодитися. Той, ким я себе представляв, належав до переможеної сторони, і це не змінилося б, навіть коли вказати, що американці теж програли.

— Гаразд, я невдаха, — сказав я. — Невдаха, бо повірив у всі ті обіцянки, які Америка робила таким, як я. Ви прийшли, сказали, що ми друзі, але ми не знали, що ви ніколи не станете довіряти нам, тим паче — поважати нас. Лише такі невдахи, як ми, могли не побачити те, що тепер видається таким очевидним, що вам не потрібні в друзях ті, хто справді хоче з вами дружити. Глибоко в душі ви вважаєте, що вашим обіцянкам повірять лише дурні та зрадники.

Не те щоб режисер дозволив мені висловитися, не перебиваючи. То було не в його стилі.

— О, це сильно! — сказав він одразу, як я почав говорити. — Моральний курдупель присмоктався до моїх грудей. Усезнайко, який не знає нічого, геніальний недоумок, тільки без геніальності. Знаєш, хто ще має свою думку щодо всього, на яку ніхто не звертає уваги? Моя стара бабця. Думаєш, якщо ти вчився в коледжі, люди мають слухати, що ти верзеш? Шкода, що ти здобув ступінь бакалавра з маячні.

Можливо, я надто далеко зайшов, коли запропонував йому зробити мені феляцію, але він теж зайшов далеко, погрожуючи вбити мене.

— Він завжди каже, що когось уб’є, — сказала Вайолет, коли я розповів їй про те, що сталося. — Це така метафора.

Обіцянка вичавити мені очі ложкою та згодувати мені ж самому була не дуже схожа на метафору, так само як опис зґвалтування Май був не надто метафоричний. Ні, зґвалтування було брутальним актом уяви, принаймні так засвідчував сценарій. Щодо знімання сцени, то на ній були присутні лише Автор, кілька обраних членів команди, чотири ґвалтівники та сама Азія Су. Щоб побачити цю сцену, мені довелося чекати рік — це сталося в галасливому залі кінотеатру в Бангкоку. Але два тижні по тому я став свідком майстерності Джеймса Юна у сцені, для якої його роздягли вище пояса і прив’язали до дошки. Дошка спиралася на тіло чоловіка з масовки, який грав мертвого ополченця, і голова дещо стривоженого Джеймса Юна перебувала під кутом до землі, закріплена для водного катування, що чекало на нього від тих самих чотирьох в’єтконгівців, які зґвалтували Май. Стоячи поряд з Джеймсом Юном, Автор звернувся до масовки через мене, хоча й жодного разу на мене не глянув, бо ми з ним більше не розмовляли.

— На цей момент сценарію ви щойно вперше зустрілися з ворогом, — сказав він ґвалтівникам. Автор обрав їх за особливу жорстокість, яку вони демонстрували в різних сценах і за виразні особливості зовнішності: подібну до гнилих бананів коричневу шкіру та щілини очей, що годилися б і для рептилій. — Ви влаштували засідку на патруль, вижив лише він. Це імперіалістична маріонетка, посіпака, лакей, зрадник. У ваших очах немає нічого гіршого за людину, що продала свою країну за жменю рису й пару доларів. Якщо говорити про вас, то ваш легендарний батальйон був переполовинений. Сотні ваших братів мертві, ще сотні помруть у майбутньому бою. Ви прагнете принести себе в жертву батьківщині, але природно, що ви боїтеся. І ось тут сопе цей сучий син, цей зрадник з жовтою шкірою й білою душею. Ви ненавидите цього покидька. Ви змусите його сповідатися в усіх реакційних гріхах, а тоді заплатити за них. Але передусім пам’ятайте: будьте собою, поводьтеся природно і діставайте втіху!

Такі інструкції дещо збентежили масовку. Один з них, найвищий, сержант за рангом, мовив:

— Він хоче, щоб ми катували цього хлопця так, наче нам це приємно, еге?

Найнижчий додав:

— Але до чого тут природна поведінка?

Високий сержант відповів:

— Він завжди так каже.

— Але для нас неприродно поводитися, як в’єтконгівці, — сказав коротун.

— Що таке? — спитав Автор.

— Так, що не так? — спитав Джеймс Юн.

— Нічого, — відповів високий сержант. — Усе окей. Ми номер один. — Тоді він перемкнувся назад на в’єтнамську і сказав іншим: — Дивіться. Яка різниця, що він каже. Він хоче, щоб ми грали природно, але ми будемо неприродні. Ми в’єтконгівці, чорт забирай. Зрозуміли?

Вони, безперечно, зрозуміли. То був найкращий приклад вживання у роль — четверо обурених біженців і колишніх борців за свободу уявляли собі ненависну психологію борців за свободу з другого боку. Без жодної вказівки від Автора відколи плівка почала крутитися, ця банда завивала, повзала навколо об’єкта своєї ненависті та крутилася над ним. На цей момент сценарію персонажа Джеймса Юна, Біня, він же Бенні, спіймали під час розвідки, яку очолював єдиний чорношкірий спецназівець, сержант Піт Еттакс. Як стверджував поданий раніше історичний екскурс, пращуром Еттакса за два століття до того був Кріспус Еттакс, замучений британськими «червоними мундирами» в Бостоні, перший відомий чорний чоловік, який пожертвував собою заради білих. Відколи генеалогію Еттакса пояснено, його доля була склеєна суперклеєм. У належну мить він наступив на пастку, і його ліву ногу затиснув капкан з бамбукових шипів. Решту ополчення спритно винищили, однак вони з Бінем відстрілювалися, доки Еттакс не знепритомнів, а у Біня не скінчилися патрони. Коли в’єтконгівці їх схопили, Еттакса вони спаплюжили безславним, мерзенним чином, каструвавши і запхавши його мужність йому до рота. Клод, навчаючи нас мистецтва допитів, розповів, що так певні американські племена робили з білими поселенцями, хоча й належали до іншої раси і були за тисячі миль і більш ніж сотню років звідси.