— Вимкніть ту кляту пісню, — сказав охороні Клод.

Для Годинникаря час зупинився. Аж поки я не прокинувся у своїй власній білій кімнаті, я не усвідомлював, що час зупинився і для мене теж. З неї я вкрай чітко бачу ту, іншу білу кімнату, мої очі дивляться на неї з камери в кутку, дивляться на Клода та мене самого над тілом Годинникаря.

— Ти не винен, — сказав Клод. — Навіть я про таке не подумав.

Він поплескав мене по плечу, однак я не відповів. Запах сірки витіснив з моєї голови все, крім однієї думки: я не покидьок, я не покидьок, ні, ні, хіба що, якимось чином, все ж таки так.

Коли я вийшов з лікарні, моїх послуг уже ніхто не потребував, і мене не запросили на майданчик для останнього прибирання, що відбувалося після завершення фільмування. Натомість, я дізнався, що на моє ім’я вже зарезервовано авіаквиток, щоб я негайно покинув Філіппіни. Весь політ я розмірковував про проблему представлення. Не мати засобів виробництва означало ризикувати передчасно померти, однак не мати засобів свого представлення теж означало певну смерть. Бо ж якщо нас представляють інші, чи не мають вони змоги одного дня стерти наші смерті з ламінованої підлоги пам’яті? Мої рани досі мені болять, і я не можу не питати себе, поки пишу цю сповідь, — чи я представляю себе, чи це робите ви, мій сповідник.

Коли я побачив Бона, що чекав на мене в аеропорту Лос-Анджелеса, мені стало трохи краще. Він виглядав точнісінько так само, як і раніше, і коли я відчинив двері нашої квартири, то з полегшенням побачив, що її вигляд не покращився, але й не погіршився. Холодильник лишався головною окрасою нашої старої діорами, і Бон завбачливо заповнив його пивом, якого вистачило, щоб вилікувати мене від джетлагу, однак не вистачило на лікування несподіваного суму, що сочився крізь мої пори. Коли Бон пішов спати, я лишився сидіти з останнім листом від моєї паризької тітки. Перш ніж відійти до сну, я дбайливо уклав для неї свою доповідь. Фільмування завершено, написав я їй. Але що важливіше — Рух знайшов собі джерело прибутку.

— Ресторан? — перепитав я, коли Бон розповів мені новину за першою порцією пива.

— Саме так я й сказав. Мадам насправді чудово готує.

Саме вона приготувала останню гідну в’єтнамську їжу, яку я їв, і то була достатньо вагома причина, щоб наступного ж дня зателефонувати Генералові й привітати його з новою справою Мадам. Як я й очікував, він запросив мене до ресторану на вітальний обід. Ресторан був на Бродвеї Чайнатауну, затиснений між крамницею чаю та торговцем травами.

— Колись ми оточили китайців у Тьолоні, — мовив Генерал з-за каси. — Тепер ми оточені ними.

Він зітхнув, поклавши руки на касовий апарат, готовий зіграти грубу мелодію на цьому імпровізованому піаніно.

— Пам’ятаєте, як я приїхав сюди з порожніми руками?

— Звісно ж, пам’ятаю, — відповів я, хоча руки Генерала після приїзду насправді були зовсім не порожні. Мадам зашила чимало унцій золота в підкладку одягу, свого й дитячого, а сам він підперезався ременем, повним доларів. Однак амнезія була так само властива американцям, як і яблучний пиріг, і вони безперечно віддавали перевагу їй і перед скромним пирогом, і перед фальшивою їжею незваних іноземних гостей. Як і ми, американці з підозрою ставилися до незнайомих страв, ототожнюючи їх з чужинцями, що їх і привезли. Ми інстинктивно знали, що для того, щоб американці вважали таких біженців, як ми, прийнятними, спочатку вони мали визнати наші харчі їстівними (не кажучи вже про їхню доступність і легкість вимови назв). Цей харчовий скептицизм непросто побороти чи отримати з нього прибуток, тож це було сміливе підприємство Генерала й Мадам, так я йому і сказав.

— Сміливе? Як на мене, це деградація. Ви коли-небудь думали, що в мене буде ресторан? — Генерал обвів рукою невелике приміщення, де раніше була китайська забігайлівка і брунатні цятки жиру досі вкривали стіни.

— Ні, сер, — відповів я.

— Ну от і я теж. Це принаймні міг би бути хороший ресторан, а не ось це.

Генерал говорив з таким жалем і розпачем, що я відчув, як повертається моє до нього спочуття. Він нічого не зробив для оновлення ресторану — лінолеум на підлозі був побитий, жовта фарба тьмяна, освітлення різке й пласке.

— Офіціантами тут ветерани, — зазначив Генерал. — Ось цей — із загону спецпризначення, а той — авіатор.

Убрані у кептарі та сорочки не за розміром, чи то з комісійного магазину, чи то подаровані зависокими благодійниками, на вбивць офіціанти не скидалися. Вони були схожі на анонімних, погано стрижених чоловіків, які привозять замовлену китайську їжу, на нервових пацієнтів швидкої, що не мають страхування, на водіїв, які тікають з місця аварії, бо не мають прав чи реєстрації. Хиталися вони так само, як і стіл з нерівними ніжками, до якого провів мене Генерал. Мадам сама принесла мені миску особливого фо і приєдналася до нас — обоє дивилися, як я їм один з найзразковіших прикладів нашого національного супу.

— Все такий же смачний, — сказав я після першої ж ложки, та Мадам була незворушна, така ж похмура, як і її чоловік. — Ви маєте пишатися таким… таким супом.

— Ми маємо пишатися тим, що торгуємо супом? — перепитала Мадам. — Чи тим, що володіємо цією дірою? Так один з наших клієнтів назвав це місце.

— Ми ним навіть не володіємо, — додав Генерал. — Орендуємо.

Їхній вигляд лише додавав їм похмурості. Мадам прибрала волосся в строгу бібліотекарську ґульку, тоді як раніше завжди носила пишні й гламурні начоси, що нагадували про початок шістдесятих років. Як і Генерал, вона була вбрана у готовий, а не шитий на замовлення одяг: чоловічу сорочку поло, безформні штани хакі та улюблене американське взуття — кросівки. Коротше кажучи, вони носили те саме, що й будь-яка американська пара середнього віку, яку можна було зустріти в супермаркеті, на пошті чи заправці. Кравці мали на меті зробити їх, як і багатьох американців, схожими на дітей-переростків, і цей ефект в очах сторонніх посилювався, коли їх бачили з величезними порціями содової, а це траплялося часто. Ці дрібні ресторатори-буржуа були не тими аристократичними патріотами, з ким я жив п’ять років і до кого відчував не лише страх, а й певну приязнь. Їхній сум був і мій сум теж, тож я перевів розмову на тему, що, як я знав, могла б підняти їм настрій.

— А як щодо того, що цей ресторан фінансує революцію?

— Чудова ідея, правда ж? — сказав Генерал, світліючи. Мадам закотила очі, і я подумав, що це насправді її ідея. — Діра чи не діра, а це перший такий ресторан у цьому місті, а може, і в країні. Як бачите, наші земляки скучили за смаком дому.

Хоча було лише пів на дванадцяту, кожен столик був зайнятий любителями супу з паличками в одній руці й ложкою в другій. Приміщення дихало запахом дому, і звуки чудово пасували до запахів — балачки рідною мовою та душевне сьорбання.

— Це неприбутковий, так би мовити, заклад, — сказав Генерал. — Весь прибуток іде на Рух.

Коли я запитав, хто про це знає, Мадам відповіла:

— Усі й ніхто. Це таємниця, однак таємниця відкрита. Люди приходять сюди, і їхній суп приправлено думкою про те, що вони допомагають революції.

— Щодо революції, — мовив Генерал, — усе майже на місці, навіть строї. Цим опікується Мадам, як і підтримкою жінок та прапорами. О, що за видовище ми можемо створити! Ви пропустили святкування Тет, яке вона влаштувала в окрузі Орандж. Бачили б ви це! Можу показати вам знімки. Люди плакали й аплодували, побачивши наших чоловіків у камуфляжі та формі, з нашим прапором… ми зібрали перші загони волонтерів, усі — ветерани. Вони тренуються у вихідні. З них оберемо найкращих для наступного етапу.

Він перехилився через стіл і прошепотів:

— Ми відправляємо розвідувальну команду до Таїланду. Вони зв’яжуться з нашою передовою польовою базою та розвідають шлях до В’єтнаму. Клод каже, що вже майже час.

Я налив собі чаю.

— Бон входить до цієї команди?

— Звісно ж. Я не хочу втрачати такого чудового працівника, але він чи не найкращий для такої роботи. Що скажете?