Я думав про те, що єдиний сухопутний шлях із Таїланду мав перехід Лаосом чи Камбоджею, без великих доріг, через зрадливі, поїдені хворобами джунглі, ліси та гори, населені лише виводками мавп, тиграми-людожерами та ворожими, наляканими місцевими жителями, не схильними нікому допомагати. То були ідеальні декорації для фільму, точніше — фільму жахів, бо місія майже точно мала виявитися смертельною. Бонові я б цього не сказав. Мій божевільний друг пішов добровольцем не попри те, що мав малі шанси на повернення, а саме через це. Я глянув на свою долоню, на викарбуваний на ній червоний шрам. Раптом я повністю усвідомив обриси свого тіла, відчув поверхню стільця під своїми стегнами, недовговічність тієї сили, що тримала разом моє тіло і моє життя. Небагато потрібно, щоб зруйнувати цю силу, яку більшість з нас сприймає як належне, аж поки це не стане неможливим.

— Мені здається, — сказав я, не дозволяючи собі подальших міркувань, — що коли Бон іде, то і я мушу теж піти.

Генерал плеснув у долоні від захвату і повернувся до Мадам.

— Що я тобі казав? Я знав, що він зголоситься. Я й не сумнівався, капітане. Але ви теж знаєте, що вам краще лишитися тут і працювати зі мною над планами та логістикою, не кажучи вже про збирання грошей та дипломатію. Я сказав Конгресменові, що наша спільнота збирає кошти, щоб відправити команду на допомогу біженцям у Таїланді. До певної міри, саме це ми і робимо, але треба буде і надалі переконувати в цьому тих, хто нас підтримує.

— Чи принаймні дати їм привід прикидатися, що вони в це вірять, — сказав я.

Генерал задоволено кивнув.

— Саме так! Знаю, ви розчарований, але це на краще. Тут від вас буде більше користі, а Бон зможе подбати про себе. Дивіться, вже майже полудень. Гадаю, саме час для пива, так?

За плечем Мадам було видно годинника, що висів на стіні між прапором і плакатом. На плакаті була реклама нового пива з трьома молодими жінками в бікіні, з грудьми, за розміром та формою схожими на повітряні кульки. Прапор належав переможеній В’єтнамській Республіці, три широкі червоні горизонтальні смуги на яскравому жовтому тлі. Як Генерал неодноразово мені казав, то був прапор вільного в’єтнамського народу. Я бачив його незчисленну кількість разів, часто бачив подібні плакати, але ніколи не бачив такого годинника, вирізаного з дерева у формі нашої батьківщини. Цей годинник був країною, а країна була годинником, годинна та хвилинна стрілки оберталися на півдні, а цифри формували ореол навколо Сайгона. Якийсь майстер у вигнанні зрозумів, що саме такий годинник був потрібен його землякам-біженцям. Ми були переміщеними особами, однак нас швидше визначав час, а не місце. Відстань до втраченої країни була велика, однак визначена, а от кількість років на покриття цієї відстані неможливо було підрахувати. Тому для біженців першим питанням завжди був час: коли я зможу повернутися?

— До речі, про пунктуальність, — сказав я Мадам. — Ваш годинник показує неправильний час.

— Ні, — відповіла вона, встаючи по пиво. — Це сайгонський час.

Звісно ж. Як я цього не побачив? Сайгон жив на чотирнадцять годин пізніше, хоча, судячи з цього годинника, це ми запізнювалися на чотирнадцять годин. Біженці, вигнанці, іммігранти — хоч до якого б підвиду переміщених осіб ми належали — не просто жили на дві культури, як собі це уявляли прихильники великого американського тигля. Переміщені жили на дві часові зони, тут і там, у минулому й теперішньому, наче вимушені мандрівники часом. Фантасти уявляли, що мандрівники часом можуть рухатися вперед і назад у часі, однак цей годинник показував іншу хронологію. Його відкритою таємницею, оголеною перед усіма, хто хотів це бачити, було те, що ми рухалися по колу.

По обіді я коротко доповів Генералові та Мадам про свої філіппінські пригоди, це водночас розвіяло їхню похмурість і здійняло хвилю обурення. Обурення було протиотрутою до похмурості, так само — до суму, меланхолії, відчаю і так далі. Забути про певний вид болю можна було, відчувши інший вид болю, як коли лікар, оглядаючи вас до обов’язкової військової служби (той екзамен, який ви не зможете провалити, якщо не заражені багатством), дає вам ляпаса по одній сідниці, вганяючи голку в другу. Крім того, що мене мало не спіткала доля однієї з тих смажених качок, які були підвішені за дупи у вітрині сусіднього китайського кафе, я не розповів Генералові й Мадам, що мені виплатили компенсацію за те, що мало не вбили. На ранок після того, як актори масовки прийшли до мене з дарами, я прийняв двох інших відвідувачів — Вайолет і високого, худого білого чоловіка в зеленкувато-блакитному костюмі, з краваткою з орнаментом пейслі, такою ж товстою, як Елвіс Преслі, та в сорочці багатого жовтого кольору сечі після обіду зі спаржею.

— Як почуваєшся? — запитала Вайолет.

— Добде, — прошепотів я, хоч і міг говорити цілком нормально.

Вона глянула на мене з підозрою і сказала:

— Ми всі за тебе переживаємо. Він передав тобі, що прийшов би сам, але сьогодні на майданчику буде президент Маркос.

Тим «ним», ім’я якого не називалося, звісно ж, був Автор. Я злегка кивнув, сумно й поважно, і сказав:

— Розумію, — хоча сама лише згадка про нього мене обурила.

— Це найкраща в Манілі лікарня, — сказав чоловік у костюмі, сяючи усмішкою мені в обличчя. — Ми всі хочемо, щоб ви дістали найкращий догляд. Як ви почуваєтеся?

— Правду кажучи, — мовив я, продовжуючи брехати, — жахливо.

— Дуже шкода. Дозвольте представитися. — Чоловік простягнув мені неторкано білу візитівку з такими гострими краями, що стало страшно порізатися. — Я представляю кіностудію. Ми хотіли вас повідомити, що сплатимо всі рахунки за ваше лікування.

— Що сталося?

— Ти не пам’ятаєш? — спитала Вайолет.

— Вибух. Чимало вибухів.

— То був нещасний випадок. У мене тут звіт, — сказав представник кіностудії, піднявши свого портфеля кольору печінки достатньо високо, щоб я побачив сяйливі золоті застібки.

Яка активність! Звіт можна було й не читати. Деталі були не такі важливі, як те, що доводило саме його існування — така швидка робота, як і в нас на батьківщині, могла бути зроблена, лише якщо комусь підмазати.

— Мені пощастило, що я вижив?

— Надзвичайно пощастило, — відповів він. — Ви маєте життя, здоров’я та чек у моєму портфелі на суму п’ять тисяч доларів. Згідно з медичними звітами, які я бачив, у вас отруєння димом, подряпини та синці, кілька незначних опіків, ґуля на голові та струс мозку. Нема переламів, нема розривів, нічого невиліковного. Однак студія хоче переконатися, що ви маєте все, що потрібно.

Представник відкрив портфель, дістав стос скріплених білих аркушів і довгу смужку зеленого паперу — чек.

— Звісно ж, ви маєте підписати чек та цей документ, який звільняє студію від будь-яких зобов’язань.

Чи моє жалюгідне життя коштувало п’ять тисяч доларів? Мушу визнати, сума була немала — то було більше грошей, ніж я колись бачив за раз. Саме на це вони розраховували, але навіть у своєму запамороченні я знав, що не варто погоджуватися на першу ж пропозицію.

— Вдячний за вашу щедрість, — сказав я. — Дуже шляхетно з боку студії так турбуватися про мій стан. Але, як ви можете знати, а можете і не знати, я маю утримувати велику сім’ю. П’ять тисяч доларів — це чудово, якщо думати лише про себе, але азієць… — Тут я зробив паузу і дозволив собі подивитися в нікуди відсутнім поглядом, щоб дати їм час уявити величезне генеалогічне баньянове дерево, яке розкинулося наді мною і покрило тінню разючої ваги поколінь, що сходилися до одного кореня просто на моїй маківці. — Азієць не може думати лише про себе.

— Я чув, — сказав представник студії. — Родина для вас усе. Як і для нас, італійців.

— Так, як і для італійців! Азієць має дбати про матір, батька. Про братів, сестер, дідусів, бабусь. Про двоюрідних родичів, про селище. Якщо розійдеться слово про моє везіння… Тому не буде кінця. Проханням про послуги. П’ятдесят доларів туди, сотню сюди. Мене смикатимуть з усіх боків. Я не зможу відмовити. Бачите, в якому я становищі. Краще було б не брати гроші взагалі і не мати тих емоційних проблем. Або ж є альтернатива — отримати стільки грошей, щоб вистачило на всі ці послуги і на себе самого.