Спочатку Генерал зібрав цих чоловіків у власному ресторані, саме там, де накреслював для мене на серветці організацію своєї компактної армії. Ту серветку я прибрав до кишені і згодом відправив своїй паризькій тітці — замальовку зі штабним загоном, трьома піхотними загонами та загоном важкої зброї, хоча власне важкої зброї вони ще не мали.

— То не проблема, — сказав Генерал. — У Південно-Східній Азії повно важкої зброї. Дістанемо її там. Наша мета тут — вибудувати дисципліну, зміцнити тіла, підготувати душі, зробити так, щоб ці добровольці знову думали про себе як про армію, щоб уявляли майбутнє.

Він записав імена командирів загонів і штабних офіцерів, пояснюючи мені їхні історії: ось цей — колишній керівник штабу такої-то дивізії, ось цей — колишній командир батальйону такого-то полку і так далі. Ці деталі я теж надіслав тітці, цього разу — ретельно закодованими. Також перефразував те, що мені сказав Генерал, що всі вони — досвідчені чоловіки, навіть найпростіші рядові.

— Вдома вони всі брали участь у бойових діях, — мовив він. — Усі добровольці. Я не оголошував загального призову. Спочатку зібрав офіцерів, тоді вони зв’язалися з довіреними людьми сержантського складу, а ті знайшли інших. На те, щоб зібрати це ядро, пішов рік. Тепер ми готові до наступної фази. Фізичне тренування, муштра, маневри, перетворення їх на бойову одиницю. Ви зі мною, капітане?

— Завжди, сер.

Так я знову опинився в лавах, хоча моє завдання на той момент полягало в тому, щоб бути документалістом, а не солдатом. Близько двохсот чоловіків сиділи на землі, схрестивши ноги, Генерал стояв перед ними, а я, з камерою в руці, — за їхніми спинами. Як і ці люди, Генерал убрався в бойовий камуфляж, придбаний у крамниці військових залишків та підшитий Мадам. У цій формі він перестав бути відлюдькуватим власником ресторану та крамниці алкоголю, дрібним буржуа, що підраховував свої надії, немов дрібні гроші в касі. Стрій, червоний берет, виглянсувані солдатські чоботи, зірки на комірі та нашивка авіатора на рукаві повернули Генералові ту шляхетність, яка була в нього на батьківщині. Щодо мого строю, він був для мене бронею з тканини. Хоча куля чи ніж легко пробили б його, я почувався не таким вразливим, як у буденному цивільному одязі. Якщо я і не був куленепробивний, то принаймні був зачарований, як і всі ці чоловіки.

Я сфотографував їх з кількох різних кутів — цих чоловіків, яких те, на що вони перетворились у вигнанні, зробило значно скромнішими. Ці обшарпані екземпляри декласованих людей у робочій формі офіціантів, садівників, працівників на фермах, рибалок, некваліфікованих робітників, охоронців чи просто безробітних, повністю чи частково, зливалися з тлом там, де опинялись, у них завжди бачили людську масу, а от особистостей не бачив ніхто. Однак тепер, вдягнувши військову форму та сховавши паршиві зачіски під кептарями та беретами, вони вже не були непомітні. Ця віднайдена мужність проголошувалася в тому, що їхні спини були рівні й міцні, на противагу вічній скрюченості біженців, у тому, як вони гордо маршували, на противагу звичному човганню в дешевому взутті з продавленими підошвами.

Вони знову були чоловіками, і саме так до них звертався Генерал.

— Чоловіки! — вигукнув він. — Чоловіки! Ми потрібні народові.

Навіть зі свого місця я чув кожне його слово, хоча він, схоже, не докладав зусиль до того, щоб бути почутим.

— Їм потрібна надія, потрібні лідери, — сказав Генерал. — Ви — ці лідери. Ви покажете людям, що може статися, якщо вони матимуть мужність повстати, взяти зброю і пожертвувати собою.

Я спостерігав за чоловіками, чи не здригнуться вони від думки про самопожертву, але вони не здригнулися. Такою була містична влада строю і спільноти, що ті, хто й не мріяв пожертвувати собою, щодня обслуговуючи столики, залюбки погодилися на це, чекаючи під пекучим сонцем.

— Чоловіки! — сказав Генерал. — Чоловіки! Народ благає про свободу! Комуністи обіцяли йому свободу й незалежність, однак доправили саму лиш бідність та рабство. Вони зрадили в’єтнамський народ, а революція не може зраджувати народ. Навіть тут ми лишаємося разом з людьми і повернемося, щоб звільнити тих, кому відмовлено у свободі, яка є в нас. Революція для народу, від народу, руками народу! Це наша революція!

Не було нічого правдивішого й нічого загадковішого за його слова, адже на питання, хто такий народ і чого він хоче, відповідей не було. Нестача відповідей не мала значення. Насправді ця нестача навіть зробила потужнішою цю ідею про народ, від якої чоловіки звелися на ноги й у їхніх очах бриніли сльози, поки вони кричали: «Геть комунізм!» Немов лосось, який інстинктивно знає, коли час пливти вгору річкою, ми всі знали, хто народ, а хто не народ. Ті, кому треба було пояснювати, хто такий народ, певно, не були його частиною, чи принаймні так я скоро написав своїй паризькій тітці. Ще я надіслав їй світлини чоловіків у формі, що раділи й плескали в долоні, разом з іншими фото, на яких вони решту вихідних тренувалися і вправлялися у маневруванні. Можливо, вони й виглядали дурнувато чи смішно, коли відтискалися, поки на них гримав сивий капітан, або ж коли припадали до землі за деревами, цілячись зі старих гвинтівок за командою беземоційного лейтенанта, чи тренувалися з Боном ходити в дозор серед чагарників, де колись полювали індіанці. Але хай це не вводить вас в оману, застерігав я Мана в закодованому посланні. Саме так починаються революції — з людей, що прагнуть битися, байдуже, які вони мають шанси, що добровільно погоджуються віддати все, бо не мають нічого. Це був влучний опис і для сивого капітана, колишнього мисливця на партизанів, який тепер був кухарем у фастфуді, і для беземоційного лейтенанта, що один вижив з усього загону, розбитого із засідки, а тепер був посильним. Як і Бон, це були справді божевільні чоловіки, що погодилися взяти участь у розвідувальній місії в Таїланді. Вони вирішили, що смерть нічим не гірша за життя, для них це було нормально, однак турбувало мене, в тому разі якщо я поїду з ними.

— А як же ваші дружини та діти? — спитав я.

Ми вчотирьох сиділи під дубом, закотивши рукави, і їли нашу обідню пайку армійського раціону, що на вході до людського організму виглядала так само, як і на виході.

Сивий капітан покалатав ложкою у вмісті своєї бляшанки і відповів:

— Нас розлучили під час безладу в Данангу. Вони не вибралися. Останнє, що я про них чув — в’єтконгівці відправили їх розчищати болота за те, що вони моя рідня. Гадаю, мені лишається або чекати, поки їх звільнять, або ж іти визволяти їх самому.

У нього була звичка говорити, стиснувши зуби, гризучи слова, наче кістки. Щодо лейтенанта, його емоції давно були обрізані. Він був подібний до людини, однак якщо його тіло рухалося, то обличчя і голос залишалися непорушними. Тож коли він сказав: «Вони мертві», це рівне повідомлення було загрозливіше, аніж лайка чи прокльони. Я боявся питати його, що саме сталося.

Натомість сказав:

— Ви ж не збираєтеся повертатися?

Беземоційний лейтенант на кілька градусів повернув турель своєї голови і націлився в мене очима.

— Повертатися до чого?

Сивий капітан пирхнув.

— Не лякайся, хлопче. Я чимало людей послав на неминучу смерть. Тепер, певно, моя черга. Я цього чекаю. Може, війна і пекло, але знаєш що? Пекло краще за цю діру.

На цих словах беземоційний лейтенант і сивий капітан відійшли помочитися.

Я не мав потреби писати в листі до Парижа, що ці чоловіки не дурні, принаймні поки що. Мінітмени[68] не були дурнями, вірячи, що можуть перемогти британські «червоні мундири», не більш ніж перший озброєний пропагандистський загін нашої революції дуркував, тренуючись з найрізноманітнішими видами примітивної зброї. З такого ополчення зрештою виросла мільйонна армія. Хто мав право сказати, що така ж доля не чекала на це зібрання?

«Люба тітонько, — писав я видимим чорнилом, — цих людей не варто недооцінювати. Наполеон казав, що люди помруть за стрічки, причеплені до їхніх грудей, однак Генерал розуміє, що ще більше людей помиратимуть за того, хто пам’ятає їхні імена, як він. Коли він проводить інспекцію, то ходить поміж них, їсть разом з ними, називає їх на імена, питає про їхніх дружин, дітей, дівчат, рідні міста. Кожен з нас хоче лише, щоб його визнавали й пам’ятали. Без інших людей не може бути нічого. Це бажання штовхає цих офіціантів, прибиральників, садівників, механіків, нічних сторожів і споживачів державних пільг економити, щоб мати змогу придбати стрій, чоботи, зброю, аби знову стати чоловіками. Вони хочуть повернути свою країну, люба тітонько, але також вони прагнуть визнання та пам’яті від тої країни, якої більше нема, від удів та дітей, від майбутніх нащадків, від тих чоловіків, якими вони самі були. Якщо вони програють, їх назвуть дурнями. Однак, якщо не програють, вони стануть героями та провидцями, живі чи мертві. Можливо, я повернуся з ними до нашої країни, байдуже, що про це скаже Генерал».