Хоча я сам і планував своє ймовірне повернення, але зробив усе можливе, щоб відмовити від цього Бона. Ми палили свої останні сигарети під дубом — останній відпочинок перед походом на десять миль. Ми дивилися, як чоловіки під командуванням сивого капітана та беземоційного лейтенанта підводяться, потягуються, чухають різні частини своїх кострубатих тіл.

— Ці хлопці вже позаписували свої передсмертні бажання, — сказав я. — Ти не розумієш? Вони не мають наміру повертатися. Вони знають, що ця місія самогубна.

— Життя теж самогубна місія.

— Дуже філософськи з твого боку, — мовив я. — Але це не змінює того факту, що ти божевільний.

Бон щиро й весело розсміявся — після захоплення Сайгона це з ним траплялося дуже нечасто. Вдруге, відколи я його знав, він завів епічну для себе промову.

— Божевілля — це жити, не маючи для цього причини, — сказав він. — Заради чого я живу? Для життя в нашій квартирі? Це не дім. Це камера у в’язниці, хіба що без ґрат. Усі ми живемо в камерах без ґрат. Ми більше не чоловіки, тепер, коли американці двічі трахнули нас і змусили наших жінок та дітей дивитися на це. Спочатку американці сказали — ми врятуємо ваші жовті шкури, тільки робіть, що ми скажемо. Бийтеся по-нашому, беріть наші гроші, дайте нам своїх жінок, тоді будете вільні. Нічого не вийшло, правда ж? Тоді, підвівши нас, вони нас врятували. Тільки от не сказали, що дорогою відрізали нам яйця й повирізали язики. Знаєш що? Були б ми справжні чоловіки, ми б не дозволили їм цього зробити.

Зазвичай Бон вживав слова наче снайпер, але це була черга з автомата, що змусила мене замовкнути на певний час. Тоді я сказав:

— Ти не віддаєш їм належне за те, що вони зробили, з чим їм довелося зіткнутися. — Хоча вони були моїми ворогами, я розумів їхні солдатські серця, те, як вони билися з вірою у власну мужність у бою. — Ти надто жорсткий до них.

Бон знову розсміявся, тепер уже без гумору.

— Я до себе жорсткий. Не називай мене ані солдатом, ані чоловіком. Зви солдатами й чоловіками тих, хто там лишився. Чоловіків із мого загону. Мана. Вони всі або мертві, або ув’язнені, але принаймні знають, що вони — чоловіки. Вони такі небезпечні, що для того, щоб утримати їх під замком, потрібні інші чоловіки, зі зброєю. А тут нас ніхто не боїться. Ми лякаємо лише наших жінок та дітей. І самих себе. Я знаю цих хлопців, продаю їм алкоголь, слухаю їхні історії. Вони повертаються додому з роботи, кричать на жінок і дітей, час від часу лупцюють їх, аби показати, що вони ще чоловіки. Тільки от це не так. Чоловік захищає свою дружину, своє дитя. Чоловік не боїться померти за них, за свою країну, за товаришів. Він не живе, щоб побачити, як усі вони помирають до нього. А от я так і зробив.

— Ти просто відступив, от і все, — я поклав руку йому на плече.

Він здригнувся і скинув її. Я ніколи раніше не бачив, щоб він так відверто говорив про свій біль. Мені хотілося його втішити, і було боляче, що він не дає мені цього зробити.

— Ти мав врятувати свою родину. Це не робить тебе менше солдатом чи чоловіком. Ти солдат, от і думай як солдат. Що краще, піти на самогубну місію і не повернутися чи піти з наступною хвилею, яка насправді матиме шанс?

Бон плюнув і розчавив свою сигарету об підошву, тоді закопав її в купку бруду.

— Так більшість з них і каже. Вони невдахи, а невдахи завжди мають виправдання. Вони вдягають форму, говорять грубо, вдають солдатів. Але скільки з них справді поїде додому битися? Генерал просив добровольців. Отримав трьох. Решта сховалися за жінками й дітьми, саме тими, яких вони б’ють, бо ненавидять ховатися за ними. Дай боягузові другий шанс, і він знову втече. Так і з більшістю цих хлопців. Вони блефують.

— Ти цинічний покидьок! — заволав я. — За що ти тоді помираєш?

— За що я помираю? — крикнув він у відповідь. — Я помираю, бо світ, у якому я живу, не вартий того, щоб за нього померти! Якщо маєш те, за що годиться померти, то в тебе є причина жити.

Я нічого не міг на це відповісти. Це була правда, навіть для цієї команди героїв, а може і дурнів. Хоч би ким вони були, тепер вони мали заради чого жити, якщо і не помирати. Вони радо відкинули жалобний одяг свого посереднього цивільного життя, розуміючи, як привабливо виглядає тигрова смужка строю з разючими жовтими, білими, червоними шаликами на їхніх шиях — військова розкіш, подібна до костюмів супергероїв. Однак, як і супергерої, вони не хотіли довго лишатися таємницею. Як можна бути супергероєм, якщо ніхто не знає про твоє існування?

Про них уже ходили чутки. Навіть до тих зборів у пустелі, того вечора, коли Сонні визнав свою поразку й усе одно переміг, він питав мене про цих загадкових людей. Колеса нашої розмови більше не оберталися, чорна кішка глузувала з моєї поразки, й у викликаній горілкою тиші Сонні порушив тему таємної армії, що готується до таємного вторгнення. Я відповів, що не чув ні про що подібне, на що він відповів:

— Не вдавай невинного. Ти — людина Генерала.

— Якби я був його людиною, — сказав я, — то мав би причини не розповідати комуністові.

— Хто сказав, що я комуніст?

Я прикинувся здивованим.

— А ти не комуніст?

— Якби я ним був, чи я б тобі сказав?

Ось вона, дилема підривних елементів. Замість того, щоб пишатись у сексуально неоднозначних костюмах супергероїв, ми ховалися під плащами-невидимками, тут так само, як у Сайгоні. Там, коли я відвідував таємні збори разом з такими ж підривними елементами, що відбувались у задушливих підвалах конспіративних будинків, сидячи на бочках з виробленими в США ручними гранатами з чорного ринку, я вбирався в непривітний бавовняний плащ з каптуром, який відкривав лише мої очі. У світлі свічок або олійних ламп ми знали одне одного лише за вигаданими прізвиськами, за обрисами тіл, за звуком голосів, за білками очей. Тепер, дивлячись, як міз Морі напівлежить під рукою Сонні, я був певен, що мої пильні очі вже не білі — вони криваво-червоні від вина, горілки й тютюну. Наші легені дійшли до димної рівноваги зі спертим повітрям, а попільничка на столику мовчки страждала від звичних тортур, напхана недопалками та гірким попелом. Я вкинув залишок від моєї сигарети в колодязь винної пляшки, де він утопився в рештках рідини зі слабким, докірливим шипінням.

— Війна скінчилася, — сказала міз Морі. — Невже вони цього не знають?

Підводячись, щоб побажати їм доброї ночі, я хотів сказати щось глибоке. Хотів вразити міз Морі своїм інтелектом, який більше ніколи не буде до її послуг.

— Вíйни ніколи не помирають, — мовив я. — Вони просто засинають.

— Це справедливо і про старих солдатів? — спитала вона, схоже, не вражена.

— Звісно ж справедливо, — відповів Сонні. — Якби вони не засинали, як ще вони могли б бачити сни?

Я мало не відповів йому, перш ніж зрозумів, що це питання риторичне.

Міз Морі підставила мені щоку для цілунку, Сонні простягнув руку. Він провів мене до дверей, і я прослизнув поміж холодними простирадлами ночі додому, до свого ліжка, де Бон крутився уві сні на своїй койці наді мною. Я заплющив очі й, під закляттям темряви, поплив на своєму матраці по чорній річці до чужої країни, що не питала паспортів. Нині з усіх її афористичних рис і похмурих жителів я пам’ятаю лише одне, з моєї пам’яті стерлося все, крім цього смертного відбитку — старого бавовняного дерева, місця останнього мого спочинку, на вузлувату кору якого я поклав втомлену голову. Я майже заснув уві сні, коли зрозумів, що шишкуватий дерев’яний вузол, на якому лежить моє вухо, насправді теж вухо, покручене й тверде, й віск його слухового нерва змішався з зеленим мохом нерівного слухового каналу. Половина дерева височіла наді мною, половина ховалась у повній коріння землі, й коли я подивився вгору, то побачив не лише одне — багато вух, які набряками стирчали з кори його товстого стовбура, сотні вух, що слухали й чули те, чого не чув я. То було таке страшне видовище, що мене викинуло назад у чорну річку. Я прокинувся спітнілий, хапаючи повітря, стискаючи голову. Тільки після того, як я скинув мокрі простирадла і зазирнув під подушку, я знову зміг лягти, хоч і весь тремтів. Моє серце досі билося, наче навіжений барабанник, але принаймні моє ліжко не було повне ампутованих вух.