Іноді підривний елемент робить щось навмисне, а іноді, зізнаюся, випадково. Якщо подивитися назад, можливо, те, що я поставив під сумнів мужність Сонні, підштовхнуло його до написання того заголовка, який я побачив через два тижні після наших маневрів: «Живемо далі, війна скінчилась». Я побачив його на столі Генерала у штабній кімнаті його крамниці — вирізаний, прикріплений до дошки й придавлений степлером. Можливо, хтось і поділяв почуття, висловлені в заголовку, але точно не Генерал. Під заголовком була фотографія мітингу, влаштованого Братством у парку Вестмінстера — лави похмурих ветеранів у напіввійськовій формі з коричневих сорочок і червоних беретів. На іншому фото цивільні звичним для біженців способом вимахували плакатами й стискали банери з телеграфічним вираженням політичного протесту. «ГО ШІ МІН = ГІТЛЕР!», «СВОБОДУ НАШОМУ НАРОДОВІ!», «ДЯКУЄМО, АМЕРИКО!». Зважаючи на те, що стаття могла посіяти зерна сумніву в серцях вигнанців щодо продовження війни і розколоти окремі групи вигнанців, я знав, що моя провокація на адресу Сонні мала незапланований, однак цілком бажаний вплив.

Я сфотографував статтю міні-камерою «Мінокс», що нарешті стала мені в пригоді. В останні кілька тижнів я фотографував теки Генерала, до яких мав доступ як ад’ютант. Відколи я повернувся з Філіппін, я був безробітний, за винятком значної роботи на суспільне благо для Генерала, Братства та Руху. Навіть таємні армії та політичні фронти потребують клерків. Треба писати пам’ятки, заповнювати документи, оголошувати зустрічі, розробляти, друкувати і розповсюджувати листівки, робити фото, призначати бесіди, знаходити спонсорів і, що найважливіше для моєї справи, забирати й відправляти листи, а також отримувати і читати їх, перш ніж передати Генералові. Я зняв весь бойовий порядок Генерала: від місцевого загону до батальйону в Таїланді, від парадів Братства до потайних маневрів Руху, а також комюніке між Генералом та його офіцерами в таборі біженців у Таїланді, що очолював закритий на суходолі адмірал. Не менш важливо, що я фотографував і виписки з банківських рахунків, на яких Генерал складав скромні кошти Руху — невеликі пожертви від спільноти біженців, доходи від ресторану Мадам та внески від поважних доброчинних організацій, зроблені на користь Братства, щоб полегшити долю сумних біженців і ще сумніших ветеранів.

Уся ця інформація була зібрана в пакунку, надісланому паризькій тітці. Пакунок містив листа та дешевий сувенір — снігову кульку зі знаком Голлівуду всередині. Знак обертався, коли кулька живилася від дев’ятивольтових батарейок, які я туди доклав, попередньо випорожнивши. В кожну з них був вкладений картридж з плівкою з «Мінокса» — витончений спосіб, значно кращий за той, у який мені передавав інформацію мій кур’єр у Сайгоні. Коли Ман уперше сказав мені про кур’єра, я одразу ж уявив собі одну з тих тендітних красунь, якими недарма славилася наша країна, зовні білу, наче рафінований цукор, усередині багряну, наче захід сонця, таку собі кошіншінську[69] Мату Гарі. Натомість на моєму порозі щоранку з’являлася немолода тітка, лінії зморшок на її обличчі обіцяли розкрити більше таємниць, аніж лінії на долонях, вона продавала бетелеву[70] жуйку та свою фірмову страву — липкий рис, загорнутий у бананове листя. Я купував його щоранку на сніданок, і в ньому могло бути повідомлення, скручене й загорнене в пластик, а могло й не бути. Так само, в невеликому згортку паперових грошей, якими я їй платив, міг бути картридж з плівкою чи моє невидиме повідомлення, написане рисовою водою на клейкому папері, а міг і не бути. Єдиним недоліком цього методу було те, що тітка жахливо готувала — її рис був схожий на кульку клею, яку мені доводилося ковтати, інакше покоївка могла б знайти її у смітті, й дивуватися, чому ж я купую те, чого не їм. Якось я поскаржився тітці, однак вона прокляла мене такою довгою й винахідливою лайкою, що мав глянути і на годинника, і в словника. Навіть водії триколісних таксі, що вешталися навколо вілли Генерала, були вражені.

— Краще вам взяти її заміж, капітане, — вигукнув водій без лівої руки. — Така не буде довго сама!

Я здригнувся, згадуючи про це, і налив собі скотчу п’ятнадцятилітньої витримки з пляшки, яку Генерал зберігав у шухляді. Зважаючи на те, що грошей мені не платили, Генерал тримав мене задоволеним і, визнаю, залежним від щедрих дарів якісного і не дуже алкоголю зі своїх запасів. Мені це було потрібно. Невидимим чорнилом у листі були прописані дати та деталі маршрутів Бона, сивого капітана та беземоційного лейтенанта, починаючи з квитків на літак до місця розташування тренувального табору. Інформація по суті своїй не сильно відрізнялася від того, що я передав через тітоньку, бо ж таємна логістика операції неодмінно привела б до нищівної засідки. Статті в газетах повідомляли про кількість мертвих і поранених американських чи республіканських солдатів, однак ці дані були такі ж абстрактні, як і позбавлені облич мерці з історичних книжок. Я зазвичай дуже просто писав такі депеші, однак повідомлення про Бона зайняло в мене всю ніч, не через кількість слів у ньому, а через те, що він був моїм другом. «Я теж повертаюся, — написав я, хоча сам ще не вирішив точно, як це зроблю. — Щоб краще повідомляти про пересування ворога». Я це написав, хоча насправді мав на меті врятувати Бонові життя. Як це зробити, я теж поки не знав, однак невідання ніколи не зупиняло мене від дії.

Не маючи жодного уявлення про те, як я зможу зрадити Бона та водночас врятувати його, я шукав натхнення на дні пляшки. Коли зайшов Генерал, я потягував уже другу порцію скотчу. Було трохи по третій, у цей час він зазвичай повертався з ресторану Мадам після обідньої лихоманки. Як завжди після годин, проведених за касовим апаратом, він був роздратований. Колишні солдати козиряли йому — знак поваги, що, втім, нагадував йому про зірки, яких він більше не носив, тоді як час від часу ница цивільна, завжди жінка, казала: «Це не ви були тим генералом?». Якщо вона була дуже ница, то лишала йому чайові, зазвичай значну суму — один долар, наш реверанс тому, що ми вважали сміхотворним американським звичаєм. Тож Генерал приїздив удень до свого магазину, як-от сьогодні, жбурляв жменю зібганих доларових купюр на стіл і чекав, доки я наллю йому подвійного скотчу. Розвалившись у кріслі, він потягував свій напій, заплющивши очі, й драматично зітхав. Однак сьогодні, замість цього, він перехилився до мене через стіл, постукав пальцем по газеті й запитав:

— Ви це читали?

Аби не позбавляти Генерала можливості погримати, я сказав, що ні. Він похмуро кивнув і почав зачитувати уривки вголос.

— «Ходять численні чутки про це Братство та його справжню мету», — рівним голосом читав він, з порожнім виразом обличчя. — «Вочевидь, воно збирається скинути комуністичний режим, однак як далеко прагне зайти? Братство просить жертвувати гроші на допомогу біженцям, однак ці кошти цілком можуть іти на фінансування Руху озброєних біженців у Таїланді. Подейкують, що Братство робить внески в певний бізнес і пожинає його плоди. Найбільше у Братстві розчаровує та фальшива надія, яку воно дає нашим землякам, — те, що одного дня ми силою можемо повернути собі країну. Було б краще, якби ми йшли до примирення, сподіваючись, що колись можемо повернутися з вигнання і допомогти перебудовувати нашу країну».

Генерал згорнув газету і поклав її на стіл, на те ж місце, яке вона займала до того.

— Хтось згодовує цьому чоловікові вірогідну інформацію, капітане.

Я відпив скотчу, аби приховати те, що насправді ковтаю слину, яка зібралася в роті.

— Це витоки інформації, сер, так само, як було вдома. Погляньте на фото. Усі ці люди знають щось про те, що відбувається. Усе, що мав зробити Сонні, — це пройтися поміж них з відром, збираючи краплину тут, краплину там. Доволі скоро набралася б склянка-друга інформації.