— А твої дружина та дитина?

Сльози на Бонових щоках розірвали її закляття, це видовище витягло мене з глухоти. Розмова якось перейшла від Сайгона і пісень до падіння Сайгона, в чому не було нічого дивного. Більшість пісень, яких слухали вигнанці, були просочені меланхолією та романтикою втрати, й це не могло не нагадати їм про падіння їхнього міста. Кожна розмова вигнанців про Сайгон зрештою ставала розмовою про падіння Сайгона та долю тих, хто там лишився.

— Вони мертві, — сказав нарешті Бон.

Я був вражений, бо Бон ніколи не говорив про Лінь і Дука ні з ким, крім мене, зважаючи на те що він взагалі майже ні з ким не говорив. Ось у чому була проблема з блуканням дорогою спогадів. Там майже завжди стояв туман, і дуже легко було спітнутись і впасти. Однак цілком може бути, що це ніякове падіння було того варте, бо ж Лана, що вразило мене ще більше, обійняла його й притиснула його вперту, негарну голову до своєї щоки.

— Ти бідолаха, — сказала вона. — От ти бідолаха.

Мене переповнювала величезна, болюча любов до мого найкращого друга й цієї жінки, чия божественна фігура була символом нескінченності, поставленим на один із заокруглених боків. Я прагнув довести гіпотезу мого жадання, емпірично дослідивши її оголені форми своїми очима, її груди своїми пальцями, її шкіру своїм язиком. Я знав тоді, коли вона всю свою увагу спрямувала на плачу´щого Бона, якого так поглинуло горе, що він був несвідомий тієї зачарованої долини, яка відкрилася його погляду, що я володітиму нею, а вона матиме мене.

Чимало з того, в чому я наразі зізнався, може вам здатися чужорідним, любий Коменданте, вам і тому загадковому, позбавленому обличчя комісарові, про якого я стільки чув. Американська Мрія, культура Голлівуду, практики американської демократії і так далі — всі ці риси Америки дезорієнтують тих, хто, як ми, походить зі Сходу. Ймовірно, мій статус напівзахідника мені допоміг, може навіть вроджено, зрозуміти американський характер, культуру та звичаї, зокрема ті, що пов’язані з романтикою. Найважливіше, що треба зрозуміти, — поки ми залицялися, американці зустрічалися. Це прагматичний звичай, де чоловік і жінка погоджуються зустрітись у зручний для обох час, немовби для того, щоб обговорити потенційно прибуткову справу. Американці розуміють побачення, як справу інвестицій та здобутків, на короткий чи довгий термін, однак ми бачимо в романтиці та залицяннях хіба що втрати. Зрештою, єдине гідне залицяння передбачало умовляння жінки, якої не можна вмовити, а не тієї, що вже готова перевірити свій календар, щоб знати, коли буде доступна.

Лана вочевидь була жінка, яка потребувала залицянь. Я писав їй листи, в яких захищав свій погляд ідеальним почерком, якого мене навчили монахині-птеродактилі; я писав віланели[74], сонети й куплети з сумнівною римою, однак рішучою відвертістю; я хапав її гітару, коли вона садовила мене на марокканські подушки у своїй вітальні, і співав їй пісні Фам Дуя, Трін Конг Сона та нового ліричного улюбленця нашої діаспори Дук Гуї. Лана винагороджувала мене загадковими усмішками звабливої апсари зарезервованим місцем у першому ряду на її виступах та новими аудієнціями — я діставав їх не частіше, ніж раз на тиждень. Я був одночасно вдячний і змучений, про що переповідав Бонові млявими днями в крамниці алкоголю. Звісно ж, як можна було чекати, ентузіазму в нього це не викликало.

— От скажи мені, ловеласе, — якось сказав він, повернувшись до властивої йому лаконічності, водночас приділяючи увагу і мені, й парі підлітків, які непоспіхом, наче опосуми, повзли проходом, а їхній вік вимірювався двозначною цифрою з початку ліку, як і айк’ю. — Що буде, як Генерал дізнається?

Ми з ним сиділи за прилавком, чекаючи на денний візит Генерала.

— Чого б Генералові дізнаватися? — спитав я. — Ніхто йому не скаже. Ми з Ланою не такі сентиментальні, щоб думати, що одного дня ми одружимося, тож нема потреби йому зізнаватися.

— То до чого всі ці залицяння та відчай? — спитав він, цитуючи мої ж розповіді про наші стосунки.

— А залицяння та відчай обов’язково мають завершитися шлюбом? — перепитав я. — Чому б їм не завершитися коханням? Який взагалі стосунок шлюб має до кохання?

Бон пирхнув.

— Бог створив нас для одруження. Кохання тісно пов’язане зі шлюбом.

Я вже подумав, що він розклеїться, як того вечора у «Фантазії», однак обговорення кохання, шлюбу та смерті того дня не мало на нього видимого впливу, може тому, що він зосередився на опуклому дзеркалі під стелею. В оцих дзеркалах відображалися підлітки, що побожно дивилися на охолоджене пиво, зачаровані тим, як флуоресцентне світло відбивалось у бурштиновому склі.

— Шлюб — це рабство, — сказав я. — А коли Бог створив нас людьми, якщо Бог взагалі існує, він не мав наміру віддавати нас у рабство одне одному.

— Знаєш, що робить нас людьми? — у дзеркалі коротун з пари підлітків поклав пляшку собі в кишеню. Бон втомлено зітхнув і потягнувся по биту під прилавком. — Людьми нас робить те, що ми єдині на цій планеті можемо їбати себе самі.

Можливо, він міг висловитися делікатніше, однак делікатність його ніколи не цікавила. Зараз він був значно більше зацікавлений тим, що погрожував крадіям важкими травмами, аж поки вони не впали на коліна, здавши йому все, що до того сховали у своїх куртках, і благаючи про прощення. Бон хіба що вчив їх так, як колись вчили нас. Наші вчителі щиро вірили в тілесне покарання, від якого американці вже відмовилися (можливо, саме тому вони й розучилися перемагати у війнах). Для нас насильство починалося вдома і продовжувалось у школі, батьки й викладачі били дітей та учнів, наче перські килими, вибиваючи з них пил самовдоволення та глупства, аби зробити їх красивішими.

Мій батько винятком не був. Він був хіба що шляхетнішим за більшість і грав лінійкою на ксилофоні учнівських кісточок, аж поки наші бідні пальці не вкривалися пурпуровими, синіми й чорними синцями. Інколи ми заслуговували на шмагання, інколи — ні, однак мій батько ніколи не виказував жалю, якщо з’являлися докази невинності покараного. Відколи в первородному гріху були винні всі, навіть несправедливе покарання було до певної міри заслужене.

Моя мати теж була винна, однак її гріх був такий неоригінальний. Ця гріховність турбувала мене менше за неоригінальність. Підозрюю, що навіть у моєму залицянні до Лани, будь-якого скоєного з нею гріха було б недосить — він не був би оригінальний. Однак я вірю, що може бути достатньо просто згрішити з нею, бо, не спробувавши, дізнатися про це я не зможу. Можливо, я кинув би оком на нескінченність, запаливши її тією спазматичною іскрою, яку вибив би доторк наших душ. Можливо, я нарешті пізнав би вічність, не вдаючись до цього:

З. Розкажи Символ Віри.

В. Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця неба і землі…

Ці двоє злодюжок могли чути про цю молитву, бо християнські ідеї були для американців такі важливі, що посіли місце на найціннішому з усіх документі, доларовій банкноті. Навіть тепер на грошах у їхніх гаманцях мало стояти «Ми віримо в Бога». Бон м’яко постукував крадіїв по лобах битою, доки вони плакали: «Пробачте, будь ласка!» Принаймні ці кретини зналися на страху — одному з найкращих мотивів для віри. Питання, яке не могла розв’язати бейсбольна бита, — чи зналися вони на другому мотиві, любові, якої, з певних причин, навчити значно важче.

Генерал прибув у звичний час, і одразу ж після того ми поїхали — я сів за кермо, він — на заднє сидіння. Він не був балакучий, як завжди, і не рився у портфелі з паперами. Натомість, він дивився у вікно, що зазвичай для нього було марнуванням часу, і єдиною командою, яку я від нього почув, було вимкнути музику. У цій тиші я чув приглушену віолончель передчуття, яка оголошувала тему, що, безперечно, турбувала його: Сонні. Стаття, яку Сонні написав про ймовірні операції Братства та Руху, розійшлася спільнотою вигнанців швидко, наче застуда. Мікроби його припущень ставали підтвердженими фактами, а його факти перетворювалися на інфекційні чутки. Коли ці чутки дійшли до мене, йшлося вже про те, що Генерал чи то збанкрутував у спробах фінансувати Рух, чи то купався в нечесно здобутому багатстві. То був або хабар від уряду США за мовчання про невдалу допомогу нам під кінець війни, або прибуток не лише від мережі ресторанів, а й від торгівлі наркотиками, проституції та рекету на власниках малого бізнесу. Дехто наполягав, що весь Рух, власне, був рекетом, а його люди в Таїланді — юрбою підлих дегенератів, залежних від пожертвувань спільноти. Інші казали, що ті люди насправді полк найкращих рейнджерів, спраглих до крові в божевільному прагненні помсти. Згідно з цими чутками, що весь час росли й розвивалися, Генерал або збирався зі свого крісла відправити цих дурнів на смерть, або ж повернутися сам, як Макартур[75] на Філіппіни, щоб самостійно очолити героїчне вторгнення. Якщо вже я про це чув, то чула і Мадам, а отже, й Генерал теж, і всі ми налаштовувалися на повне перешкод і потріскування дзижчання каналу пліток. Це стосувалося й огрядного майора, чиє товсте тіло зараз переливалося через краї сидіння поряд зі мною. Я не наважувався повернути голову і подивитися на нього, хоча краєм ока бачив, що він сидить обличчям до мене й усі три його ока широко розплющені. Не я зробив у його чолі цю дірку, що стала йому третім оком, однак я розробив план, який привів його до такої долі. Тепер саме це третє око дозволяло йому спостерігати за мною, хоча він і був мертвий — не просто привид, а глядач.