— Не можу дочекатися кінця цієї казки, — мовив він. — Але я вже знаю, чим вона скінчиться. А ти?

— Ви щось сказали? — спитав Генерал.

— Ні, сер.

— Я чув, ви щось сказали.

— Певно, говорив до себе.

— Припиніть говорити до себе.

— Так, сер.

Єдиною проблемою в тому, щоб не говорити до себе, було те, що ти сам — найчудовіший розмовник, якого тільки можна уявити. Ніхто не слухатиме тебе з таким терпінням, як ти сам, і якщо вже ніхто не знає тебе так, як ти сам, ніхто не обманеться в тобі так, як ти сам. Але якщо спілкування з собою — ідеальна бесіда на коктейльній вечірці уяви, то огрядний майор був набридливим гостем, що все вривається в чужу розмову, ігноруючи всі натяки.

— Плани живуть своїм життям, чи не так? — сказав він. — Ти дав життя тому планові. Тепер тільки ти можеш знищити його.

Так і минула решта їзди до заміського клубу — огрядний майор шепотів мені на вухо, а я тримав язика за зубами так довго, що він почав боліти, розпух від слів, що їх я хотів йому сказати. Я переважно хотів для нього того ж, чого хотів колись для свого батька, — щоб він зник з мого життя. Після того як я у Штатах отримав від нього листа з новиною про смерть моєї матері, я написав Манові, що, якби Бог справді існував, моя мати була б жива, а мій батько — ні. «Як я хочу, щоб він помер!» Насправді він помер незадовго після мого повернення, однак його смерть не дала мені тієї розради, якої я чекав.

— Це заміський клуб? — спитав Генерал, коли ми прибули на місце призначення.

Я перевірив адресу — вона збіглася з адресою на запрошенні від Конгресмена. Там справді згадувався заміський клуб, і я теж малював у своїй уяві, як ми їхатимемо закрученими дорогами без машин, прокотимося гравійною доріжкою до лакея в чорному жилеті й метелику, що чекатиме нас, — така собі пастельна прелюдія до мовчазного барлогу зі шкурами чорних ведмедів на підлозі. На стінах, між венеційськими вікнами, висітимуть короновані рогами голови оленів і дивитимуться із саркастичною мудрістю крізь хмари диму від сигар. Надворі розстелеться разюча зелень майданчика для гольфу, на який витрачається більше води, ніж на ціле місто третього світу, і на якому квартети мужніх банкірів практикуватимуться у виді спорту, що вимагає і брутальної, войовничої сили, необхідної для патрання профспілок, і точності удару милосердя при ухилянні від податків. Однак замість такої тихої гавані, де завжди можна розраховувати на невичерпний запас прищавих м’ячів для гольфу та самовдоволеної дружелюбності, за зазначеною для нас адресою був усього лише м’ясний ресторан в Анагаймі, чарівний, наче продавець, що ходить від дверей до дверей. Місце видавалося недостойним приватного обіду ні з ким іншим, як з Річардом Геддом, що саме їздив по країні з лекціями.

Припаркувавши авто на стоянці, населеній лише американськими і тевтонськими засобами пересування останніх років, я пішов за Генералом усередину ресторану. Метрдотель був манірний, немов посол дуже маленької країни, — продумана суміш зарозумілості й уваги. Почувши ім’я Конгресмена, він відтанув, якраз щоб злегка вклонитися і провести нас через лабіринт маленьких обідніх залів, де червонокровні американці в теплих жилетах з ромбовим візерунком і застібнутих на всі ґудзики оксфордських сорочках бенкетували над величезними філейними стейками та каре ягняти. Нас чекала приватна кімната на другому поверсі, де Конгресмен зібрав кількох своїх прихильників за круглим столом, на якому цілком вмістилася б людина. Кожен з гостей уже тримав у руці свою склянку, й мені спало на думку, що наше запізнення було влаштоване навмисно. Коли Конгресмен підвівся назустріч нам, я вгамував тремтіння всередині. Я перебував дуже близько до репрезентативного зразка найнебезпечнішої істоти в історії світу — білого чоловіка в костюмі.

— Панове, ми дуже раді, що ви змогли приєднатися до нас, — сказав Конгресмен. — Дозвольте представити вас.

Інших гостей було шестеро — видатні бізнесмени, законодавці та юристи, а також доктор Гедд. Тоді як Конгресмен та доктор Гедд були Дуже Важливими Особами, інші, разом з Генералом, були НапівВажливимиОсобами (тоді як я був Неважливою Особою). Доктор Гедд був основною принадою нашого званого обіду, Генерал — другорядною. Конгресмен влаштував обід на користь Генерала, даючи йому змогу розширити мережу потенційних захисників, прихильників та інвесторів, а доктор Гедд був головним призом.

— Добре слово від доктора Гедда, — сказав Генералові Конгресмен, — може відкрити вашій справі двері та гаманці.

Тож невипадково місця по обидва боки доктора Гедда були зарезервовані для нас із Генералом, і я не гаяв часу, простягнувши для автографа примірник його книжки.

— Бачу, ви доволі ретельно її читали, — сказав доктор, гортаючи сторінки, такі пошарпані й загнуті, що книжка розбухла, наче просочена водою.

— Цей молодий чоловік вивчає американський характер, — сказав Конгресмен. — З того, що розповідав мені Генерал і що я сам бачив, боюся, він може знати нас ліпше за нас самих.

Чоловіки за столом тільки пирхнули з такої думки, і я теж.

— Якщо ви вивчаєте американський характер, — мовив доктор Гедд, підписуючи титульну сторінку, — для чого вам читати цю книжку? Вона швидше про азійців, а не про американців.

Він повернув книжку мені, я зважив її в руці й відповів:

— Мені здається, що єдиний спосіб зрозуміти характер людини — це зрозуміти, що вона думає про інших, особливо подібних до тебе.

Доктор Гедд пильно подивився на мене понад окулярами в роговій оправі — подібний погляд завжди бентежив мене, тим паче якщо він йде від чоловіка, який написав:

Доктор Гедд не про мене говорив, бо я не був середньостатистичним в’єтконгівським бійцем, і водночас — про мене, якщо вже він поділяє людей на типи. Перед зустріччю я ще раз проглянув книжку і знайшов два приклади, у яких він звертався до схожих на мене. Про мій реверс:

Даючи таку оцінку, доктор Гедд мав рацію. Я був найгіршим випадком, програною справою. Однак потім ішов цей пасаж, написаний про мій аверс:

Ці категорії існували, як існують сторінки в книжці, однак більшість з нас складається з багатьох сторінок, а не з одної. Однак, підозрюю, вивчаючи мене, доктор Гедд бачив не книжку, а один аркуш, який легко читати і яким так само легко керувати. Я збирався довести йому, що він помиляється.

— Панове, — мовив доктор Гедд, повертаючись до гостей за столом. — Ставлю на те, що цей юнак єдиний з вас усіх прочитав мою книжку повністю.

Всі вибухнули безсоромним сміхом, і чомусь я відчув, що сміються вони з мене.

— Повністю? — перепитав Конгресмен. — Та ну, Річарде. Я був би дуже здивований, якби хтось у цій кімнаті прочитав більш ніж обкладинку та анотації.