Ще один вибух сміху, однак, замість того щоб образитися, доктор Гедд веселився. Він був королем цієї зустрічі, та свою паперову корону носив легко. Безсумнівно, він звик до свят на свою честь, зважаючи на популярність його книжок, періодичні появи в недільних ранкових ток-шоу та престижність посади штатного науковця у Вашинґтонському аналітичному центрі. Його особливо любили генерали повітряних сил, наймали стратегічним консультантом і регулярно відправляли звітувати перед президентом та його радниками щодо дивовиж бомбування. Сенатори й конгресмени теж любили Річарда Гедда, зокрема наш Конгресмен і подібні до нього, чиї округи виробляли літаки для цих бомбувань.

— Коли йдеться про мою книжку, — сказав він, — тут не завадить трохи менше чесності й трохи більше ввічливості, щоб зберегти обличчя.

Один лише чоловік середнього віку, що сидів поряд зі мною, не пирхав і не сміявся. Його костюм був нейтрального синього кольору, навколо шиї пов’язана неагресивна смугаста краватка. Він був юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях, маестро колективних позовів. Дзьобаючи свій вальдорфський салат, він мовив:

— Смішно, що ви говорите про збереження обличчя, докторе Гедд. Усе дуже змінилося, так? Двадцять чи тридцять років тому жоден американець не говорив би серйозно про збереження обличчя.

— Двадцять-тридцять років тому американці про чимало речей, які ми обговорюємо тепер, не говорили б серйозно, — сказав доктор Гедд. — «Зберегти обличчя» — корисний вислів, і я кажу це як людина, що билася з японцями в Бірмі.

— Вони були міцні, — сказав Конгресмен. — Принаймні так мені батько казав. Немає нічого погано в тому, щоб ставитися до ворогів з повагою. Насправді поважати їх — шляхетно. Погляньте, що вони зробили, з певною допомогою від нас. Не можна проїхатися вулицею і не побачити японське авто.

— Японці чимало інвестували в мою країну, — сказав Генерал. — Продавали мотоцикли і диктофони. У мене в самого була стереосистема «Саньйо».

— І це було лише за пару десятиліть після того, як вони вас окупували, — сказав Конгресмен. — Ви знали, що протягом японського врядування мільйон в’єтнамців померли від голоду?

Цей коментар був направлений на інших чоловіків у костюмах, які не сміялись і не пирхали.

— Нічого собі, — сказав юрист зі спеціалізацією на тілесних ушкодженнях.

«Нічого собі» — єдине, що можна сказати, коли подібна статистика згадується після салату та перед стейком з печеною картоплею. Певну мить усі косилися на свої тарілки чи коктейлі, серйозні, наче старанні студенти за підручниками. Я ж підраховував, як можна виправити ту шкоду, що її мимоволі заподіяв Конгресмен. Через те, що він згадав про голод, якого американці ніколи не знали, нам стало важче бути приємними товаришами за обіднім столом. Від цього слова перед ними постали потойбічні пейзажі з мерцями, схожими на скелети, — ми не хотіли являти подібний примарний образ, бо ж ніколи не варто вимагати від інших, щоб вони уявляли себе одними з нас.

Така духовна телепортація бентежить більшість людей, які, якщо вони взагалі думають про інших, краще уявлятимуть інших подібними до себе чи хоча б потенційно такими.

— Ця трагедія сталася давно, — сказав я. — Якщо чесно, більшість наших земляків тут не так зосереджені на минулому, як на тому, щоб стати американцями.

— І як вони це роблять? — спитав доктор Гедд, і, поки він дивився на мене поверх своїх лінз, мені здалося, що мене вивчають не два ока, а чотири.

— Вони, тобто ми, вірять у життя, свободу та пошук щастя, — сказав я, як часто відповідав іншим американцям.

Усі за столом схвально закивали, крім доктора Гедда. Я забув, що він був англійський іммігрант. Його квадрископічний погляд був зосереджений на мені, ці тривожні подвійні очі та подвійні лінзи.

— Отже, — мовив він, — ви щасливі?

То було інтимне питання, майже таке особисте, як питання про мою заробітну плату, прийнятне в нас на батьківщині, але не тут. Однак ще гірше було те, що я не міг придумати задовільної відповіді. Якщо я нещасний, це погано відіб’ється на мені, бо американці вважали нещасливість моральною невдачею і мало не злочином. Але якщо я щасливий, то казати так — ознака поганого смаку або ж зарозумілості, наче я вихваляюся чи зловтішаюся.

Саме цієї миті з’явилися офіціанти, урочисті, наче єгипетські слуги, готові бути похованими разом зі своїм фараоном, вони несли на плечах таці з головною стравою. Та якби я думав, що шмати м’яса перед нами відвернуть від мене увагу доктора Гедда, то помилився б. Коли офіціанти пішли, він повторив своє запитання, і я сказав, що не вважаю себе нещасним. Жирна кулька подвійного заперечення на мить зависла в повітрі, вразлива і неоднозначна. Доктор Гедд сказав:

— Припустимо, ви не нещасний, бо шукаєте щастя і поки що не спіймали його. Як і ми всі, правда ж, панове?

Чоловіки за столом щось пробурмотіли, погоджуючись, через повні роти стейків та червоного вина. Американці загалом не довіряють інтелектуалам, однак їх лякає влада і зачаровує слава. Доктор Гедд не просто мав і перше, і друге, він володів англійським акцентом, що впливав на американців так, як собачий свисток на родину псових. Я мав імунітет до цього акценту, бо ж англійці мене не колонізували, і мав намір рішуче захищати свою позицію на цьому імпровізованому семінарі.

— А ви, докторе Гедд? — спитав я. — Ви щасливий?

Доктора моє питання не збентежило, і він продовжив пиляти ножем горошок, перш ніж узятися до шматка стейка.

— Як ви, вочевидь, розумієте, — відповів він, — на це питання немає гідної відповіді.

— Хіба ж «так» — не гідна відповідь? — спитав помічник окружного прокурора.

— Ні, бо щастя в американському стилі — це гра з нульовою сумою, сер. — Доктор Гедд повільно повернув голову, переконавшись, що бачить кожного в кімнаті. — Щоб людина була щаслива, вона має вимірювати своє щастя на тлі нещастя іншого — процес, який, безперечно, працює і в зворотному напрямку. Якби я сказав, що я щасливий, хтось інший мав би бути нещасний, і найімовірніше — один з вас. Але якби я сказав, що я нещасний, когось із вас це зробило б щасливішим, та водночас призвело б до зніяковіння, бо в Америці ніхто не має бути нещасним. Гадаю, наш юний розумник інтуїтивно відчув, що тоді як усім американцям гарантована можливість пошуку щастя, багатьом з них гарантоване і нещастя.

За столом запанувало пригнічення. Було сказано те, чого не можна говорити, такі як ми з Генералом ніколи не могли б вимовити подібного в шановній білій компанії, щоб не вийти за межі дозволеного. Такі біженці, як ми, ніколи б не наважилися поставити під сумнів ідеологію Диснейленду, якої дотримувалася більшість американців, вважаючи свій край найщасливішим на землі. Однак докторові Гедду не можна було дорікати, бо він був англійським іммігрантом. Саме його існування визнавало законність колишніх колоній, а походження та акцент будили в багатьох американцях комплекс меншовартості та латентну англофілію. Доктор Гедд цілком усвідомлював свою привілейованість і тішився з дискомфорту, який він викликав у своїх американських хазяїв.

Саме в цій атмосфері в розмову втрутився Генерал.

— Певен, доктор правий, — сказав він. — Але якщо щастя і не гарантоване, гарантована свобода, а це, панове, значно важливіше.

— Ось це точно, Генерале, — сказав Конгресмен, піднімаючи склянку. — Чи ж не це завжди розуміли іммігранти?

Решта гостей теж підняли свої склянки, навіть доктор Гедд, що загадково посміхнувся з того, як Генерал змінив тему розмови. Подібний хід був для нього типовий. Він знав, як читати натовп — це обов’язкове вміння для того, щоб збирати гроші. Як я доповів Манові через паризьку тітоньку, він уже мав певний успіх у збиранні коштів через кілька організацій, яким його представив Клод, та через власні контакти серед американців, що відвідували нашу країну чи відслужили в ній. То були породисті чоловіки зі зв’язками, як і ті, що сиділи в радах довірених осіб цих організацій. Суми, які вони давали Братству, були помірні за їхніми стандартами і навряд чи мали привернути увагу аудиторів чи журналістів. Однак коли Доларову Банкноту переводили за кордон до Таїланду, з нею ставався неймовірний фокус-покус під назвою «обмінний курс». В Америці на Доларову Банкноту можна було купити сендвіч з шинкою, однак у таборі біженців у Таїланді скромна зелена Доларова Банкнота перетворювалася на барвистий бат, готовий кілька днів годувати вояків. Ще трохи батів — і наших солдатів можна було вдягнути в новенькі хакі. Так в ім’я допомоги біженцям ці внески задовольняли базові потреби в їжі та одязі для таємної армії, що передусім складалася з біженців. Якщо говорити про зброю та амуніцію, їхнім постачанням займалися сили безпеки Таїланду, що, своєю чергою, отримували кишенькові гроші від Дядька Сема, цілком прозоро і за повної підтримки Конгресу.