— Якщо Схід і має невичерпний ресурс, то це люди, — відповів Генерал.

— Саме так. Скажу вам ще дещо, Генерале. Мені сумно доходити цього висновку, однак я бачив свідчення на власні очі, не лише з книжок та архівів, а на полі бою в Бірмі. Це треба сказати. Життя на Сході дешеве, бо його чимало. І як стверджується в східній філософії… — доктор Гедд зробив паузу. — Життя не важливе. Можливо, нечуйно буде це казати, однак жителі Сходу не оцінюють життя так високо, як жителі Заходу.

Я писав паризькій тітоньці, що за столом запанувала тиша, поки ми усвідомлювали цю думку, а офіціанти несли нам коктейлі. Конгресмен розмішав свій напій і спитав:

— Що скажете, Генерале?

Генерал відпив свій коньяк з содовою, усміхнувся і сказав:

— Звісно ж, доктор Гедд правий, Конгресмене. Правда дуже часто буває незручною. А ви як вважаєте, капітане?

Усі розвернулися до мене, саме тоді як я майже підніс своє мартіні до вуст. Довелося нерішуче поставити його на стіл. Після трьох таких склянок і двох келихів червоного вина я відчував прозріння, дух істини розширив мій розум і вимагав, щоб я його випустив.

— Що ж, — мовив я, — дозволю собі не погодитися з доктором Геддом. Життя для жителів Сходу насправді важливе.

Тут Генерал насупився, і я зупинився. Інші обличчя лишилися незмінними, однак я відчував, як у повітрі збирається статична електрика напруги.

— То ви кажете, що доктор Гедд помиляється? — спитав Конгресмен, привітний, як, певно, доктор Менгеле у правильній компанії.

— О, ні, — поспішив заперечити я. Мене заливав піт, білизна під сорочкою змокла. — Але розумієте, панове, тоді як життя цінне для нас… — Ще одна пауза, і моя публіка схилилася до мене на міліметр-два. — Для жителя Заходу воно неоціненне.

Усі перевели очі на доктора Гедда, що підняв свій коктейль і мовив:

— Я б сам краще не сказав, юначе.

На цьому розмова, нарешті, виснажилася, і ми затишно зарились у свої коктейлі з тією ніжністю, з якою зазвичай ставляться до цуценят. Тепер, коли наші хазяї були задоволені нашими перемовинами, я міг і сам поставити запитання.

— Може, це й наївно, — мовив я, — але я думав, що ми їдемо в заміський клуб.

Хазяї розреготалися, наче я розповів першокласний жарт. Навіть доктор Гедд, схоже, приєднався, хихочучи над своїм «Мангеттеном». Ми з Генералом посміхалися і чекали на пояснення. Конгресмен подивився на старшого офіціанта, той кивнув і сказав:

— Панове, саме слушний час представити вам наш заміський клуб. Не забувайте свої коктейлі.

Під проводом старшого офіціанта ми, з коктейлями в руках, вийшли з обідньої зали. Далі коридором були ще одні двері. Відчинивши їх, офіціант сказав:

— Джентльмени прийшли.

За дверима була кімната, якої я і чекав — з дерев’яними панелями на стінах та головою оленя на панелі, чиї роги пропонували достатньо місця для того, щоб ми всі могли повісити свої піджаки. Повітря було повне диму, освітлення — тьмяне, щоб ще більше прикрасити гарненьких молодих жінок у вузьких сукнях, розсаджених по шкіряних диванах.

— Панове, — мовив Конгресмен, — ласкаво просимо в заміський клуб.

— Не розумію, — прошепотів Генерал.

— Пізніше поясню, сер, — пробуркотів я у відповідь. Допив свій коктейль і передав склянку старшому офіціантові, поки Конгресмен кивав парі юних леді.

— Генерале, капітане, дозвольте вас представити.

Наші компаньйонки встали. Високі підбори робили їх на два-три дюйми вищими за нас з Генералом. Мені дісталася дуже пишна білявка, її нордичні блакитні очі були твердіші та сяяли яскравіше за вибілені зуби. В одній руці вона тримала келих шипучого шампанського, в другій — довгий мундштук з наполовину випаленою сигаретою. Вона була професіоналкою, бачила таких, як я, тисячі разів, і мені не було на що скаржитися, бо я теж кілька разів зустрічався з такими, як вона. Хоча я й розтягнув щоки та губи в подобі усмішки, та не міг збудити в собі звичного ентузіазму, поки Конгресмен нас знайомив. Можливо, через те, як вона звично струшувала попіл з сигарети на килим, замість бути зачарованим її залізною красою, я відволікався на смужку під її щелепою, межу між неприкрашеною шкірою шиї та білою ґрунтівкою на обличчі.

— Ще раз, як тебе звати? — спитала вона, сміючись без причини. Я нахилився вперед, щоб сказати, і мало не впав у колодязь її декольте, бо мені раптово запаморочилося від хлороформу її різких парфумів.

— Мені подобається твій акцент, — сказав я, відступивши. — Ти, певно, з південних штатів.

— Джорджія, любчику, — сказала вона і знову розсміялася. — А твоя англійська непогана, як для азійця.

Я сміявся, вона сміялась, і коли я подивився на Генерала та його рудоволосу компаньйонку, вони сміялися теж. Усі в кімнаті сміялися, і коли офіціанти принесли ще шампанського, було вже зрозуміло, що ми всі чудово проведемо час, зокрема й доктор Гедд. Передавши одну склянку своїй пишногрудій компаньйонці, а другу мені, він сказав:

— Сподіваюся, юначе, ви не будете проти, якщо я скористаюся вашим вікопомним висловом у своїй наступній книжці.

Наші супутниці дивилися на мене без цікавості, чекаючи на мою відповідь.

— Ніщо не зробить мене щасливішим, — відповів я, хоча, з невимовних у цій компанії причин, я був швидше нещасним.

Коли того ж дня, трохи по півночі, ми припаркувалися біля його резиденції, де не горіло світло, Генерал зробив мені сюрприз.

— Я думав про ваше прохання повернутися на батьківщину, — сказав він із заднього сидіння, так, що я бачив його очі в дзеркалі заднього огляду. — Ви потрібні мені тут, але я поважаю вашу мужність. Однак, на відміну від Бона та інших, ви ніколи не проходили перевірки боєм.

Далі йшов опис сивого капітана та беземоційного лейтенанта як героїв війни, чоловіків, яким він довірив би своє життя в бою.

— Ви мусите довести, що спроможні на те, що роблять вони. Мусите зробити те, що має бути зроблене. Ви можете?

— Звісно, сер. — Я завагався, а тоді поставив очевидне питання: — А що має бути зроблене?

— Ви знаєте, про що я, — сказав Генерал.

Я сидів, тримаючи руки на кермі, одна на десяту годину, друга на другу, і сподівався, що помилився.

— Я хочу переконатися, що все зроблю правильно, сер, — сказав я, дивлячись на нього в дзеркало. — Що саме має бути зроблене?

Генерал зашарудів на своєму сидінні, почав ритись у кишенях. Я простягнув йому свою запальничку.

— Дякую, капітане.

На коротку мить полум’я осяяло палімпсест його обличчя. Тоді світлотіні зникли, і це обличчя більше не можна було прочитати.

— Я ж не розповідав вам про те, як мені довелося провести два роки в комуністичному таборі? Що ж, обійдемося без деталей. Достатньо буде сказати, що ворог оточив наших біля Дьєнб’єнфу. Не тільки французів, марокканців, алжирців і німців, але й наших людей теж, тисячі. Я зголосився висадитись у Дьєнб’єнфу, хоча й знав, що теж буду приречений. Але я не міг дозволити моїм товаришам померти, доки я відсиджуюся. Коли Дьєнб’єнфу впав, мене захопили разом з іншими. Хоч я і втратив два роки життя у в’язниці, я не жалкую, що стрибнув тоді. Бо я став тим, ким я нині є, коли висадився там і пережив табір. Однак ніхто не просив мене це робити. Ніхто не казав, що мусить бути зроблене. Ніхто не обговорював наслідки. Усе це було зрозуміло. Розумієте, капітане?

— Так, сер, — відповів я.

— Дуже добре. Якщо те, що має бути зроблене, буде зроблене, тоді можете повернутися на батьківщину. Ви дуже розумний молодий чоловік, капітане. Усі деталі я довіряю вам, можете не обговорювати їх зі мною. Квиток для вас я влаштую. — Генерал зупинився, не до кінця відчинивши двері, і пирхнув. — Заміський клуб, га? Треба це запам’ятати.

Я дивився, як він іде доріжкою до свого темного будинку, де Мадам, певно, читала в ліжку, не лягаючи, доки він не повернеться, як це часто було на віллі. Вона знала, що обов’язки Генерала затримують його після півночі, але чи усвідомлювала, що може входити в ці обов’язки? Що в нас теж були заміські клуби? Іноді, привізши його на віллу, я стояв у коридорі в самих шкарпетках і прислухався, чи не лунатимуть з їхньої кімнати звуки сварки. Ніколи нічого не чув, але й Мадам була надто розумна, щоб не знати, що я там.