Стосовно того ж, що знав я, справи були такі: паризька тітонька надіслала відповідь, і невидиме повідомлення, що поступово проявлялось у листі, було стисле. «Не повертайся, — написав Ман. — Ти потрібен нам в Америці, а не тут. Це наказ». Я спалив листа в кошику для сміття, як і всі інші листи. До цієї миті таким був звичний спосіб позбутися доказів, але зізнаюся, що тоді спалювання листа було способом відправити його до пекла або ж принесенням жертви божеству (не Богу), що могло б уберегти нас з Боном. Я, звісно ж, не сказав Бонові про листа, а от про пропозицію Генерала сказав, шукаючи його поради. Реакція була типово різка.

— Ти ідіот, — сказав Бон. — Але відмовити тебе їхати я не можу. Щодо Сонні, тут нема чого шкодувати. У нього завеликий рот.

Бон запропонував утішити мене єдиним відомим йому способом — у більярді, де він купив мені кілька напоїв та кілька раундів гри. Щось у братській атмосфері більярдної втішало душу. Пляма світла над столом із зеленого фетру створювала своєрідну гідропонічну зону в приміщенні, на якій росли колючі рослини чоловічих емоцій, надто чутливі до сонячного світла та свіжого повітря. Більярдна була найпопулярнішим (після кафе і перед нічним клубом чи домом) місцем, де можна було зустріти південнов’єтнамського чоловіка. Тут він дізнавався, що в більярді, як і в занятті коханням, вірність і чіткість прицілу змінювалася пропорційно до випитого алкоголю. Так вечір тривав, а наші поєдинки поступово ставали все довшими. Однак варто віддати Бонові належне, пропозицію він мені зробив ще під час першої гри, задовго до того, як ніч зійшла на ніщо і ми мовчки вийшли з більярдної в перші хвилини світанку, на самотню вулицю, де єдиною ознакою життя був вкритий борошном пекар, який гарував у вітрині крамниці пундиків.

— Я зроблю це, — сказав Бон, спостерігаючи, як я розставляю кульки. — Скажеш Генералові, що це був ти, але я дістану його для тебе.

Його пропозиція зовсім мене не здивувала. Навіть дякуючи йому, я знав, що не можу пристати на це. Я рушав у ті дикі місця, які багато хто дослідив до мене, переступав поріг, що відділяв тих, хто вбивав, від тих, хто не вбивав. Генерал мав рацію, лише той, хто брав участь у цьому ритуалі, міг дістати дозвіл повернутися додому. Мені потрібне було причастя, але таких з цього приводу не існувало. А чому б ні? Кого ми дурили, вірячи, що Бог, якщо він справді існує, не хотів би, щоб ми визнали святість убивства? Повернемося до іншого вагомого питання катехізису мого батька:

З. Що таке людина?

В. Людина — істота, складена з тіла і душі, створена за Божим образом і подобою.

З. Це подоба тілесна чи душевна?

В. Ця подоба переважно душевна.

Мені не потрібно було дивитись у дзеркало чи на обличчя моїх товаришів, щоб знайти подобу до Бога. Я мусив тільки подивитися на їхню сутність і на свою, щоб зрозуміти, що ми не ставали б убивцями, якби Бог не був таким.

Але, звісно ж, я говорю не просто про вбивство, а про підмножину навмисних убивств. Бон знизав плечима на мої вагання і перехилився через стіл, обперши кий на свою розчепірену долоню.

— Ти завжди хочеш чогось учитися, — сказав він. — Що ж, немає більшого знання, ніж убивство людини.

Він ударив по кульці з підкруткою, вона влучила в ціль і м’яко відкотилася назад, наче готуючись до наступного удару.

— Як щодо любові та творення? — спитав я. — Одруження, народження дітей? З усіх інших людей, саме ти мав би вірити в такі знання.

Бон сперся стегном на край столу, поклав кий на плечі, наче коромисло, тримаючи обома руками.

— Ти мене випробовуєш, так? Гаразд. Ми можемо як завгодно говорити про життя і творення. Однак коли такі, як я, йдуть і вбивають, усі щасливі, що ми це робимо, і про це не треба говорити. Було б краще, якби щонеділі перед проповіддю вояк вставав і розповідав людям, кого він вбив від їхнього імені. Вони хоча б могли це вислухати, — він знизав плечима. — Але так не робиться. Тож ось тобі практична порада. Люди люблять прикидатися мертвими. Знаєш, як відрізнити, чи людина точно померла? Натисни пальцем їй на око. Живий поворушиться. Мертвий — ні.

Я міг уявити собі, як застрелюю Сонні, бо ж стільки разів бачив це в кіно. Однак ніяк не міг уявити свого пальця на слизькому, наче риба, желе його ока.

— Чому б просто не вистрелити двічі? — спитав я.

— Бо від цього, розумнику, багато галасу. Постріл робить бах. До того ж хто казав про хоча б один постріл? Іноді ми вбиваємо в’єтконгівців не з пістолетів. Якщо тобі від цього стане краще, це не злочин. Це навіть не вбивство. Це політичний акт. Спитай свого Клода, якщо ще не питав. Він приходить і каже: «Ось список покупок. Ідіть і принесіть». І ми йдемо вночі по селах зі списком. В’єтконгівський терорист, в’єтконгівський прихильник, в’єтконгівський колабораціоніст, можливо в’єтконгівець, напевно в’єтконгівець, у цієї в животі в’єтконгівець. Цей думає стати в’єтконгівцем. Про цього всі думають, що він в’єтконгівець. У цього батько чи мати з в’єтконгівців, тож він в’єтконгівець за вихованням. Нам бракувало часу дістати їх усіх. Треба було винищити їх усіх, коли була можливість. Не повторюй нашої помилки. Зніми цього в’єтконгівця, поки він не став надто значним, поки не перетворив інших на в’єтконгівців. Ось і все. Нема про що шкодувати. Нема про що плакати.

Якби ж усе було так просто. Проблемою з убивством усіх в’єтконгівців було те, що завжди з’являтимуться нові, вони тремтітимуть у стінах нашої пам’яті, важко дихатимуть під підлогою наших душ, оргіастично розмножуватимуться там, де не видно. Іншою проблемою було те, що Сонні в’єтконгівцем не був, адже підривний елемент, за означенням, не балакатиме стільки. Але я міг і помилитися. Агент-провокатор теж був підривним елементом, та мав завдання саме говорити, агітувати інших у циклі обертання радикалізації. У цьому разі агент-провокатор не був би комуністом, підштовхуючи антикомуністів до дій проти себе. Він був би саме антикомуністом і заохочував би подібним чином налаштованих людей заходити надто далеко, п’яніти від ідеологічного запалу, хоча б і гіркого від обурення. От за цим означенням найімовірнішим агентом-провокатором був Генерал. Чи Мадам. Чому б ні? Ман запевняв мене, що в нас є люди в найвищих колах. «Ти здивуєшся, побачивши, хто отримає медалі після визволення», — казав він. То чи здивуюся? Оце було б смішно, якби Генерал і Мадам теж були прихильники комуністів. Ми всі посміялися б з такого жарту, коли нас вшановували б як народних героїв.

Відкинувши Бонову пораду, я звернувся до єдиної іншої людини, з якою міг поговорити, — до Лани. Прийшов до її помешкання наступного тижня з пляшкою вина. Вдома вона була схожа на студентку у своєму берклівському спортивному светрі, вицвілих блакитних джинсах, з ледь помітним макіяжем. Готувала теж як студентка, але це не мало значення. Ми вечеряли у вітальні, дивлячись «Джефферсонів», телевізійну комедію про невизнаних нащадків Томаса Джефферсона, третього президента Америки та автора Декларації незалежності. Тоді випили ще пляшку вина, що трохи пом’якшила важкі крохмальні кулі в шлунку. Я вказав на яскраво освітлені шедеври архітектури на схилі вдалині, які було видно з її вікна, і розповів, що один з них належав Авторові, чий опус скоро мав вийти на екрани. Я вже переповідав їй про свої нещасливі пригоди на Філіппінах і поділився своїм припущенням, хоч і параноїдальним, що Автор намагався мене вбити. Визнаю, я говорив їй, що сам раз чи два фантазував про те, щоб убити його. Лана знизала плечима і збила попіл зі своєї сигарети.

— Ми всі маємо фантазії про вбивства, — мовила вона. — Побіжні думки на зразок — о, що було б, якби я переїхав ту людину? Чи принаймні думаємо про те, що було б, якби хтось помер. Моя мати, наприклад. Ні, не серйозно, просто — що, якби… Правда ж? Не лишай мене з думкою, що я божевільна.

У мене на колінах лежала її гітара, і я взяв драматичний іспанський акорд.