— Це проблема перемоги, — сказав я. — Усі такі збуджені, що готові знову битися.

Сонні кивнув і відпив бурбону.

— У програші добре те, що він утримує від чергової війни, хоча б на якийсь час. Хоча це не про твого Генерала.

Я хотів запротестувати, але Сонні підняв руку і вибачився:

— Перепрошую, я знову говорю про політику. Присягаюся, брате, більше ніякої політики в сьогоднішній розмові. Ти ж знаєш, як це важко для того, хто вірить, що політики стосується все.

— Навіть бурбон? — спитав я.

Він посміхнувся.

— Гаразд, може, бурбон і не політичний. Я не знаю, про що говорити, як не про політику. Це моя слабкість. Більшість людей не терпить цього. Але Софія може. Я говорю з нею так, як ні з ким більше. Це кохання.

— То ти її кохаєш?

— Ти ж її не кохав, так? Вона сказала, що ні.

— Якщо вона так сказала, то, певно, ні.

— Розумію. Боляче її втрачати, навіть якщо не любив. Така вже людська природа. Ти хочеш її повернути. Не хочеш віддавати такому, як я. Але прошу, подивися на це з моєї перспективи. Ми нічого не планували. Просто коли почали говорити тоді, на весіллі, не могли зупинитися. Кохання в тому, щоб говорити з іншою людиною, не докладаючи зусиль, не ховаючись, і водночас почуватися комфортно, не кажучи ані слова. Принаймні це один зі способів описати кохання. Я ніколи раніше не кохав. Тому в мене є дивна потреба знайти правильну метафору для того, щоб описати закоханість. Наче я вітряк, а вона вітер. Це дурня, правда ж?

— Та ні, — пробелькотів я, усвідомлюючи, що ми порушили тему, значно проблемнішу за політику. Я подивився на майже порожню склянку у своїй долоні й через хмару бурбону побачив на її дні червоний шрам.

— Вона не винна, — сказав Сонні. — Я на весіллі дав їй свій номер і попросив номер у неї, сказавши, чи ж не чудово було б, якби я міг написати статтю про те, як японці бачать нас, в’єтнамців. Вона виправила мене — японоамериканці, не японці. І в’єтнамоамериканців, не в’єтнамців. Америку треба привласнювати, сказала вона. Якщо не привласнити Америку, якщо Америка не у твоєму серці, вона кине тебе в концентраційний табір, чи в резервацію, чи на плантацію. І знову ж, якщо не привласнити Америку, куди йти? Я відповів, що ми можемо йти куди завгодно. Вона сказала, що я так думаю, бо не народився тут. А вона народилась, і їй нема куди піти. Якби в неї були діти, вони теж не мали б, куди йти. Вони будуть громадянами. Це їхня країна. І цієї миті, з цими її словами, мене охопило бажання, якого я раніше не відчував. Я захотів мати з нею дитину. Я, що ніколи не прагнув шлюбу! Що не міг уявити себе батьком!

— Можна мені ще випити?

— Звісно! — Сонні наповнив мою склянку. «Тупий байстрюче, — мовив голос Бона в моїй голові. — Ти все ускладнюєш. Покінчи з цим».

— Тепер, — продовжив Сонні, — я розумію, що питання дітей і батьківства для мене швидше мрія, аніж можливість. Софія вийшла з дітородного віку. Але ж є всиновлення. Гадаю, час подумати про когось, крім себе. Раніше я хотів лише змінити світ. І досі хочу, але от іронія, я ніколи не хотів змінити себе. Однак саме так починається революція! І це єдиний спосіб продовжити революцію — і далі дивитись у себе, дивитися на те, як нас можуть бачити інші. Ось що сталося, коли я зустрів Софію. Я побачив себе таким, яким мене бачить вона.

І з цим нас огорнула тиша. Моя рішучість так заслабла, що я не міг підняти руку і потягнутися до сумки по пістолета.

— Слухай, — сказав я. — Мушу в дечому тобі зізнатися.

— То ти кохаєш Софію. — Смуток Сонні видавався щирим. — Мені так прикро.

— Я тут не через міз Морі. Ми можемо просто поговорити про політику?

— Якщо хочеш.

— Я питав тебе раніше, чи ти не комуніст. Ти сказав, що не зізнався б мені, якби був ним. Але що, як я скажу тобі, що я комуніст?

Він усміхнувся і похитав головою.

— Я не вірю в гіпотетичність, — сказав він. — Який сенс гратися в те, чим або ким ти можеш бути?

— Це не гра, — відповів я. — Я комуніст. Я твій союзник. Я вже давно — агент опозиції та революції. Що ти про це думаєш?

— Що я думаю? — Сонні завагався, не вірячи мені. Тоді його обличчя розчервонілося від люті. — Я не вірю в це, ось що я думаю. Я думаю, що ти прийшов, аби ошукати мене. Хочеш, щоб я визнав себе комуністом, а ти тоді міг убити чи викрити мене, чи не так?

— Я намагаюся тобі допомогти, — сказав я.

— І як саме ти хочеш мені допомогти?

На це питання я відповіді не мав. Зізнаюся, я не знаю, що тоді підштовхнуло мене розкритися йому. Чи, швидше, я не знав цього тоді, але зараз, ймовірно, знаю. Я носив маску так довго, а тут мав можливість безпечно зняти її. Я зробив це інстинктивно, через уже знайоме мені відчуття. Я не можу бути єдиним, хто вірить, що коли люди побачать моє справжнє обличчя, вони зрозуміють і, можливо, полюблять мене. Але що сталося б, якби ти зняв маску, а інший зазирнув під неї не з любов’ю, а зі страхом, огидою та гнівом? Що якби відкрите обличчя було для інших таке ж неприємне, як маска, а то й ще гірше?

— Це Генерал тебе намовив? — спитав Сонні. — Я можу уявити вас двох за змовою. Якби мене не стало, це було б на користь і йому, і тобі, безсумнівно.

— Послухай мене…

— Ти заздриш, бо Софія моя, навіть якщо ти її і не кохаєш. Я знав, що ти розлютишся, однак не думав, що ти впадеш так низько, аби спробувати так звабити мене. Це ж яким дурнем ти мене вважаєш? Чи ти гадаєш, що раптом знову станеш привабливим для Софії, якщо назвешся комуністом? Не думаєш, що вона відчує твій відчай і розсміється тобі в обличчя? Господи, навіть не уявляю, що вона скаже, коли я їй розповім…

Хоча здається неможливим схибити з п’яти футів[77], це цілком можливо, особливо якщо випити багато вина і пару склянок бурбону, приправленого гірким торфом минулого. Куля пробила радіо, однак воно не змовкло, лише стало ще нерозбірливіше. Сонні подивився на мене вкрай отетеріло, сфокусувавшись на пістолеті в моїй руці, якому глушник додав кілька дюймів довжини. Я затамував дух, серце стало. Пістолет здригнувся, і Сонні закричав, поранений у викинуту вперед руку. Він раптом усвідомив, що смерть уже близько, стрибком звівся на ноги і розвернувся, щоб утікати. Третя куля влучила між лопаткою та хребтом, похитнула, але не спинила його, тож я застрибнув на низького столика, доганяючи його, перш ніж він добіг до дверей. Тепер я був в ідеальній позиції — так сказав Бон: на фут позаду цілі, в його сліпій зоні, де не вцілити вже було неможливо. «Клац-клац», — сказав пістолет, одна куля за вухо, друга в череп, і Сонні впав обличчям донизу, так важко й незграбно, що, певно, зламав собі носа.

Я стояв над його тілом, розпростертим на килимі, з дірок у його голові рясно текла кров. З того кута, під яким я стояв за ним, очей не було видно, однак я бачив вивернуту долоню з кривавою діркою, другу руку, незручно вивернуту за спиною. Крохмальна кулька розчинилася, однак тепер п’яно плескалась у животі, погрожуючи розлитись. Я глибоко вдихнув, повільно видихнув. Подумав про міз Морі: вона, певно, вдома, з кішкою на колінах, читає якийсь радикально феміністичний трактат і чекає на дзвінок Сонні — дзвінок, якого вже ніколи не буде, що визначив наші стосунки з Господом, якого ми, забуті коханці, завжди кличемо. Тепер Сонні перейшов найважливішу межу, лишивши позаду лише свою холодну, темну тінь, бо його світло назавжди згасло. Ззаду його кофти розпливалася багрова пляма, навколо голови набрякав кривавий ореол. Моїм тілом пройшлася хвиля нудоти й тремтіння, і моя мати сказала:

— Ти будеш кращий за всіх них, правда ж, синку?

Я глибоко вдихнув і повільно видихнув, раз, другий, ще раз, поки тремтіння не стало ледь помітним. «Пам’ятай, — сказав у моїй голові Бон. — Ти робиш те, що треба зробити». Я згадав список того, що ще треба було зробити. Зняв куртку й футболку, знову вдягнув синю сорочку поло. Джинси й туфлі замінили штани хакі та лофери. Куртку я вивернув на білу сторону, замість капелюха вдягнув перуку (біляві кучері доходили до самого низу шиї), на неї — бейсболку. Останніми були тоновані окуляри, і зміни завершилися запакуванням сумки та пістолета в наплічник. Перука, бейсболка та окуляри спали на думку Бонові. Він показав мені мене в дзеркалі ванної кімнати, туманному від річного запасу цяток зубної пасти.