— Бачиш? — спитав він. — Тепер ти білий чоловік.

Собі я досі видавався собою в надто нормальному для маскараду чи гелловінської вечірки костюмі. Але саме в цьому і був сенс. Той, хто не знав, як я виглядаю, не зрозумів би, що це костюм.

Я витер відбитки зі склянки носовою хустинкою і, щойно огорнувши нею дверну ручку, начебто почув від Сонні стогін. Я озирнувся на його розтрощену голову, але за шумом крові у вухах більше нічого не чув.

— Ти знаєш, що треба зробити, — сказав Бон.

Я став на коліна, опустив голову, зазираючи в одне розплющене око Сонні. Рідкий вміст моєї вечері знову піднявся по задній стінці горла, довелося затулити рота рукою і ковтнути цю гіркоту. Око Сонні було тьмяне й порожнє.

Він напевно був мертвий, але Бон казав мені, що іноді мертві не розуміють, що вже померли. Тож я простягнув вказівний палець, повільно, все ближче і ближче до ока, що не ворушилося. Палець зависнув за дюйм до ока, тоді за кілька міліметрів. Жодного руху. Тоді я торкнувся м’якого, схожого за текстурою на чищене перепелине яйце, ока, і він блимнув. Я відстрибнув, поки його тіло трусонуло, зовсім трішки, а тоді випустив ще одну кулю йому в скроню, з футової відстані.

— От тепер, — сказав Бон, — він помер.

Я глибоко вдихнув, повільно видихнув і мало не блювонув. Від першого пострілу минуло десь три з гаком хвилини. Я глибоко вдихнув, повільно видихнув, і рідкий вміст мого шлунка набув сумнівної рівноваги. Усе було спокійно, тож я відчинив двері квартири Сонні й вийшов з президентською самовпевненістю, як і радив Бон.

— Дихай, — сказав Клод.

Тож я дихав, біжучи вниз повними відлуння сходами, і вдихнув ще раз, уже в холі, коли відчинялися вхідні двері.

То був білий чоловік, газонокосарка середнього віку пройшлася широкою лисою смугою через його волосся. Добре пошитий, однак дешевий на вигляд костюм, підшитий за його значною фігурою, натякав на те, що він працював на одній з тих низькооплачуваних посад, де вигляд мав значення, бо від нього залежав відсоток. Черевики з перфорацією на носках блищали, наче морожена риба. Я все це помітив, бо подивився на нього, чого Бон сказав мені не робити.

— Не дивись очі в очі. Не давай людям приводу оглянути тебе вдруге.

Але він навіть не глянув на мене. Пройшов повз, наче я був невидимий, привид чи, ймовірніше, просто ще один невизначний білий чоловік, дивлячись чітко вперед. Я пройшов через шлейф штучних феромонів, який він лишив, випари дешевого одеколону для мачо, і спіймав двері, перш ніж вони зачинилися. Тоді я опинився на вулиці, вдихнув повітря Південної Каліфорнії, зернисте від часточок смогу, сп’янілий від усвідомлення того, що я можу йти, куди захочу. Дійшов аж до свого авто. Тоді впав на коліна біля колеса і мене знудило, і я здригався у спазмах, аж поки всередині не лишилося нічого, і тільки стічна канава була заплямована чаїнками з моїх нутрощів.

— Це нормально, — сказав наступного ранку Бон. Він лікував гематому в моїй свідомості за допомогою пляшки хорошого скотчу, подарованого Генералом. — Це треба було зробити, і нам тепер з цим жити. Тепер ти розумієш. Пий.

Ми випили.

— Знаєш, які найліпші ліки від цього?

Я думав, що найліпші ліки — повернення до Лани, і так і зробив, вийшовши з квартири Сонні, однак навіть незабутній вечір з нею не допоміг мені забути, що я зробив з ним. Тож я повільно похитав головою, обережно, аби не роз’ятрити свій побитий мозок.

— Повернутися на поле бою. В Таїланді тобі стане ліпше.

Якщо це правда, то, на щастя, мені недовго лишилося чекати. Ми відлітали завтра, все було сплановане так, щоб допомогти мені уникнути можливої плутанини з законом та уникнути вочевидь слабкого місця мого плану — міз Морі. Почувши про смерть Сонні, вона спочатку може бути збентежена, однак потім її думки повернуться до мене, її ошуканого коханця. Генерал повірив, що я все зроблю в обіцяний день, і дав мені квиток за тиждень до того.

Ми були в його офісі, на столі лежала газета, і коли я розтулив рота, він підняв руку і сказав:

— Це ясно і без слів, капітане.

Я стулив рота. Роздивився квиток і того ж вечора відписав своїй паризькій тітоньці. Зашифровано повідомив Манові, що беру на себе відповідальність за те, що порушую його наказ, але повертаюся з Боном, щоб урятувати його життя. Про те, яким чином я планував це зробити, Манові не сказав, бо сам поки цього не знав. Але я втягнув Бона в цю ситуацію, і саме я мав його з неї витягнути, якщо це можливо.

Тож через два дні після того, як справа була зроблена і ніхто, поки що, не помітив відсутності Сонні (крім хіба що міз Морі), ми поїхали, без гучних проводжань — лише Генерал і Мадам провели нас в аеропорт. У цю незвичну подорож нас рушило четверо — Бон, я, сивий капітан та беземоційний лейтенант, немов вистрелені з рогатки через Тихий океан у трубчастому, дозвуковому авіалайнері «Боїнг».

— Прощавай, Америко, — сказав під час зльоту сивий капітан, дивлячись у вікно на пейзаж, якого я зі свого крісла у проході не бачив.

— Годі з мене тебе.

Лейтенант, який сидів посередині, погодився.

— Чому цю країну взагалі називають красивою? — спитав він.

У мене на це відповіді не було. Я був наче у трансі й почувався страшенно незручно, бо ділив своє крісло з огрядним майором з одного боку та з Сонні — з другого. Я був на реактивному літаку тільки всьоме. Спочатку літав до Америки і назад на навчання, тоді разом з Боном із Сайгона до Гуаму, і з Гуаму до Каліфорнії, тоді на Філіппіни, туди й назад, і от тепер. Шанси повернутися до Америки були невеликі, і я з жалем згадував про все, чого мені бракуватиме: вечері з телевізором; кондиціонерів; добре налагодженої системи дорожнього руху, якої люди насправді дотримуються; відносно низького рівня смертності від вогнепальної зброї, принаймні якщо порівняти з нашою батьківщиною; модерністських романів; свободи слова, якщо й не абсолютної, як люблять думати американці, то все одно більшої, ніж у нас на батьківщині; сексуальної розкутості; й, певно, понад усе — всюдисущого американського наркотику, оптимізму, що нескінченно і безупинно промиває американські мізки, вибілюючи графіті відчаю, люті, ненависті та нігілізму, залишені там вночі чорними бандюганами підсвідомості. В Америці було чимало того, що зачаровувало мене значно менше, але нащо бути негативним? Я лишу антиамериканський негативізм і песимізм Бонові, що так і не асимілювався і був тільки радий поїхати.

— Це наче я ховався в чужому домі, — сказав він мені десь над Тихим океаном зі свого місця через прохід від мого.

Японська стюардеса подавала темпуру та тонкацу, і вони смакували значно краще за останні слова, що Генерал запхав мені до рота перед відльотом.

— Між стінами, — говорив Бон, — слухаючи, як живуть інші люди, виходячи лише ночами. Тепер я можу дихати. Ми повертаємося туди, де всі схожі на нас.

— На тебе, — відповів я. — Я не схожий на всіх там.

Бон зітхнув.

— Годі скиглити й жалітися, — сказав він, підливаючи мені в чашку віскі, отримане від Генерала перед літаком. — Твоя проблема не в тому, що ти забагато думаєш; твоя проблема в тому, що ти всім розповідаєш про те, що думаєш.

— То я просто замовкну, — сказав я.

— Так, просто замовкни, — сказав він.

— Гаразд, тоді замовкну, — сказав я.

— Господи Боже, — сказав він.

Після двадцяти годин без сну та з пересадкою в Токіо ми прибули до Бангкока. Я був виснажений, не маючи змоги поспати. Щоразу, як заплющував очі, бачив перед собою обличчя чи огрядного майора, чи Сонні, і просто не міг дивитися на них довго. Тож не дивно, що забравши свого наплічника з багажної стрічки, я виявив, що він важчий, ніж пам’яталося, тепер навантажений ще й провиною, страхом і тривогою. Цей переповнений наплічник був мій єдиний багаж, бо, перш ніж покинути свою квартиру, ми віддали ключ преподобному Р-р-р-рамонові й сказали розпродати наші речі, а гроші взяти на свою Предвічну Церкву Пророків. Усі мої пожитки нині вміщались у наплічник, у фальшивому дні якого лежав мій примірник «Азійського комунізму та східного способу знищення» — такий зачитаний, що він мало не розвалився навпіл уздовж свого тріснутого хребта. Генерал сказав, що всім іншим нас забезпечать у Таїланді. З усім розберуться адмірал, який займається базовим табором, та Клод, що буде там під звичним йому прикриттям як працівник неурядової організації з допомоги біженцям. Він привітав нас біля виходу для міжнародних рейсів, одягнений у гавайську сорочку та лляні штани, такий самий, як тоді, коли я востаннє бачив його, — вдома у професора Гаммера, хіба що дуже засмаглий.