— Якби не я, — мовив я, з гуркотом зачинивши двері, — у наших узагалі не було б жодної ролі. Ми були б простими мішенями.

Бон зітхнув і опустив вікно.

— Ти просто дав їм привід, — сказав він. — Тепер білі можуть сказати: «Дивіться, у нас там є жовті люди. Ми їх не ненавидимо. Ми їх любимо». — Він плюнув з вікна. — Ти намагався грати в їхню гру, гаразд? Але вони ведуть її. Ти не ведеш нічого. Тобто ти нічого не можеш змінити. Не зсередини. Коли в тебе нічого нема, ти міняєш речі ззовні.

Більше ми під час їзди не розмовляли, а в готелі він майже одразу заснув. Я лежав у темній кімнаті з попільничкою на грудях, палив і розмірковував про те, як примудрився завалити єдине завдання, з приводу якого Бон та Генерал мали б спільну думку, — диверсію Фільму й усього, що він собою являє, а саме — викривлення нашого образу. Я намагався заснути, але не міг, мене будили сигнали машин і неприємне видовище — Сонні та огрядний майор лежали на стелі наді мною з таким виглядом, наче вони завжди так проводили час. Монотонне скрипіння ліжка за стіною теж не допомагало. Воно тривало так абсурдно довго, що мені стало шкода ту, певно, мовчазну бідолашну жінку, що мусила все це терпіти. Коли чоловік нарешті видав голосний бойовий клич, я відчув полегшення, бо все скінчилося, тільки от це було не так, бо тоді його партнер теж розрядився глибоким, тривалим і схвальним чоловічим шлюбним криком. Несподіванки просто не бажали закінчуватися, відколи Генерал і Мадам приїхали до аеропорту провести нас, він — у костюмі «в ялинку», вона — у бузковому ао даї. Він презентував кожному з нас, чотирьох героїв, пляшку віскі, сфотографувався з нами і потиснув кожному руку, перш ніж ми пішли до літака. Я йшов останній.

Генерал затримав мене:

— На два слова, капітане.

Я відійшов, пропускаючи інших пасажирів.

— Так, сер?

— Ви знаєте, ми з Мадам вважаємо вас своїм названим сином, — сказав Генерал.

— Я цього не знав.

Генерал і Мадам дивилися на мене похмуро, але й мій батько зазвичай дивився саме так.

— Як ви могли? — сказала Мадам.

Я звик прикидатися, тож вдав здивованого.

— Що міг?

— Спробувати спокусити нашу дочку, — відповів Генерал.

— Про це всі говорять, — сказала Мадам.

— Усі? — перепитав я.

— Чутки, — сказав Генерал. — Я мав би здогадатися, коли ви розмовляли з нею на весіллі, та ні. Я уявити собі не міг, що ви підтримуватимете мою дочку в її походеньках нічними клубами.

— І не тільки, — додала Мадам. — Ви виставили себе на посміх у нічному клубі. Усі це бачили.

Генерал зітхнув.

— Мені важко було повірити, що ви спробуєте заплямувати її, — сказав він. — Ви ж жили в моєму домі, поводилися з нею, як з дитиною, з сестрою.

— Сестрою, — наголосила Мадам.

— Я гірко розчарований у вас, — сказав Генерал. — Ви були потрібні мені тут, поряд зі мною. Я б ніколи не відпустив вас, якби не це.

— Сер…

— Не чекав такого від вас, капітане. Ви солдат. Усе й усі мають своє місце. Як ви могли подумати, що ми дозволимо своїй дочці бути з таким, як ви?

— Таким, як я? — перепитав я. — Що ви маєте на увазі?

— О, капітане, — сказав Генерал. — Ви хороший юнак, але до того ж, якщо ви не помітили, байстрюк.

Вони чекали моєї відповіді, але Генерал запхав мені в рота єдине слово, яке могло змусити мене замовкнути. Побачивши, що мені нема чого сказати, вони похитали головами з люттю, жалем і докором і лишили мене біля виходу на посадку з пляшкою віскі. Я хотів відкоркувати її там і тоді, бо, може, віскі допомогло б мені виплюнути це слово. Воно застрягло в моєму горлі й на смак було наче шерстяна шкарпетка, просочена густим мулом нашої батьківщини, — я й забув, що таке частування чекало на тих, кого внесли до рядів найпідліших.

Похмурого ранку ми встали ще до сонця. Після сніданку, за яким не пролунало ані слова, саме лише бурчання, Клод відвіз нас з Бангкока до табору — цілоденна їзда, що завершилася біля кордону з Лаосом. Коли він звернув на небруковану бічну дорогу, що вела у ліс каєпутових дерев з білою корою, старанно об’їжджаючи ями й западини, сонце котилося до схилу за нашими спинами. Проїхавши кілометр лісом на заході сонця, ми дісталися до військового контрольно-пропускного пункту, що складався з джипа та двох юних солдатів в оливковому бойовому вбранні, у кожного на шиї — захисний амулет з Буддою, а на колінах — М-16. Я відчув запах марихуани, який ні з чим не можна було переплутати. Не намагаючись ані підвестися з сидінь, ані підняти на нас свої напівзаплющені очі, солдати махнули руками, пропускаючи нас. Ми рушили далі по розораній коліями дорозі, ще глибше в лісові хащі, де над нами нависали подібні до скелетів тонкі гілки-руки високих дерев, а тоді виїхали на галявину з невеликими квадратними хатками на стовпах. Від абсолютно сільського духу сцену рятувало електричне світло у вікнах. На дахах були перуки з пальмового листя, від землі до дверей на підвищенні вели дерев’яні планки. Собачий гавкіт покликав тіні до дверей, і поки ми виходили з машини, вони рушили до нас.

— Ось вони, — сказав Клод. — Останні чоловіки збройних сил В’єтнамської Республіки.

Можливо, ті фотографії, що їх я бачив у кабінеті Генерала, були зроблені в кращі часи, однак ті суворі борці за свободу мало скидалися на цих виснажених вояків. Чисто виголені чоловіки на світлинах були вбрані в камуфляж для джунглів, бойові чоботи та берети, мали червоні шалики на шиях і стояли струнко в сонячному світлі, що пробивалося крізь листя. Та замість чобіт і камуфляжу, на цих людях були гумові сандалії, чорні сорочки та штани. Заміть червоних шаликів, легендарної емблеми рейнджерів, були картаті селянські хустки. Замість беретів — крислаті капелюхи волоцюг. Колись чисті щоки були неголені, волосся сплутане й нестрижене. Колись ясні та сяйливі очі тепер припали пилом, наче вугілля. Кожен мав АК-47 з характерним ріжком, і ця культова річ у поєднанні з усім іншим створювала незвичне видовище.

— Чому вони схожі на в’єтконгівців? — спитав сивий капітан.

Не тільки партизани скидалися на своїх старих ворогів, як ми дізналися, коли десяток вояків повели нас до хатини їхнього командира. На тонкій смужці ґанку стояв стрункий чоловік, освітлений зі спини голою електричною лампочкою.

— Хіба ж це не… — почав Бон і зупинився, усвідомивши абсурдність свого питання.

— Усі так кажуть, — відповів йому Клод.

Адмірал підняв руку, вітаючись з нами, і усміхнувся знайомою, дядьківською посмішкою. У нього було сухорляве, майже красиве обличчя з гострими рисами — класичний образ вченого чи мандарина. Волосся було сиве, але не біле, коротко стрижене, трохи рідше на маківці. Найпомітнішою рисою була тонка борідка, охайна й доглянута, як годиться для чоловіка середнього віку — не рідкий юнацький безлад і не довгий, закручений пучок старого.

— Ласкаво просимо, — мовив адмірал, і навіть у м’якій інтонації його голосу я почув відгомін тієї плівки, на якій був записаний спокійний і витончений голос Го Ші Міна. — Ви мали втомитися після далекої подорожі. Прошу, заходьте, приєднуйтеся до мене.

Як і Го Ші Мін, адмірал називав себе Дядьком. Як і Го Ші Мін, він вбирався дуже просто, його чорна сорочка та штани були такі ж, як вбрання його партизанів. І, як і Го Ші Мін, він обставив свою штаб-квартиру скромно й інтелігентно. Ми сиділи босоніж на очеретяних рогожках у єдиній у хатинці кімнаті, дещо збентежені такою моторошною подібністю. Наш привид мусив спати на голій підлозі, бо ліжка ніде не було видно. Уздовж однієї стіни вишикувалися бамбукові полиці, біля іншої стояв простий бамбуковий стіл та стілець. За вечерею, поки ми пили Генералове віскі, адмірал розпитував нас про роки, проведені в Америці, а ми й собі запитали його про те, як його закинуло в ці хащі. Він усміхнувся, струсив попіл у попільничку, зроблену з половини шкаралупи кокосового горіха.

— В останній день війни я командував транспортним кораблем, повним моряків, солдатів, поліцаїв і цивільних, урятованих з пристані. Я міг би пливти до сьомого флоту, як і чимало моїх товаришів-капітанів. Однак американці вже зраджували нас раніше, і якби поплив до них, я не міг би сподіватися на те, що знову зможу битися. З американцями я покінчив. Тепер, коли їхню білу расу переможено, вони лишали Азію жовтій расі. Тож я поплив до Таїланду. Тут у мене були друзі, і я знав, що вони прихистять нас. Їм не було куди подітися, на відміну від американців. Тайці готові були битися з комунізмом, бо він тиснув на них на кордоні з Камбоджею. Лаос теж скоро мав упасти. Як бачите, мене не так, як багатьох наших земляків, цікавила можливість врятуватися… — Тут адмірал зупинився і знову всміхнувся, а жоден з нас не потребував нагадування про те, що ми належали саме до цих земляків. — Бог уже врятував мене. Я не мав потреби бути врятованим американцями. Перед своїми людьми на кораблі я присягнув, що ми продовжимо битися — місяцями, роками, десятиліттями, як буде потрібно. Якби ми подивилися на нашу боротьбу Божими очима, то побачили б, що часу взагалі немає.