— Отже, Дядьку, — мовив Бон, — ви вважаєте, що в нас справді є шанс?

Перш ніж відповісти, адмірал погладив свою борідку.

— Сину мій, — сказав він, не припиняючи гладити її, — згадай Ісуса і те, як християнство почалося з нього, його апостолів, їхньої віри та Слова Божого. Ми схожі на цих істинних вірян. У нас у цьому таборі є дві сотні апостолів, радіостанція, що транслює слово свободи на нашу поневолену батьківщину, та зброя. Ми маємо те, чого ніколи не мав Ісус з його апостолами, але їхня віра в нас є, і не найменша, а навпаки. Бог на нашому боці.

Бон підпалив ще одну сигарету.

— Ісус помер, — мовив він. — І апостоли теж.

— І ми помремо, — сказав беземоційний лейтенант. Попри зміст його слів, а може, саме через цей зміст його вимова та поведінка лишалися позбавленими емоцій. — Не те, щоб це було так уже погано.

— Я не кажу, що ви помрете під час цієї місії, — сказав адмірал. — Колись — беззаперечно так. Але якщо ви помрете під час місії, знайте, що ті, кого ви врятували, будуть вам вдячні, так само як люди, врятовані апостолами, вдячні їм.

— Чимало з тих, кого вони врятували, не хотіли бути врятованими, Дядьку, — сказав на це Бон. — Саме тому вони й померли.

— Синку, — мовив адмірал, уже не посміхаючись. — Ти не схожий на вірянина.

— Якщо ви маєте на увазі того, хто вірить у релігію, чи антикомунізм, чи свободу, чи те, що позначається подібними гучними словами, то — ні, я не вірянин. Я вірив раніше, але вже не вірю. Мені начхати на порятунок кого завгодно, зокрема себе самого. Я просто хочу вбивати комуністів. Саме тому я той, хто вам потрібен.

— Це я переживу, — сказав адмірал.

Два тижні ми звикали до погоди та своїх нових товаришів, серед яких виявилася трійця, яку я ніколи вже не очікував побачити. Ці лейтенанти тепер були бородаті й відростили волосся, якщо порівняти з тим вечором, коли ми з Боном та Маном зустріли їх у сайгонському провулку, де вони співали «Прекрасний Сайгон! О, Сайгоне! О, Сайгоне!», але вони були такі ж тупі, як тоді. Того дня, коли Сайгон упав, вони змогли дістатися до доків, а там застрибнули на борт корабля адмірала.

— Відтоді ми в Таїланді, — сказав лідер цієї трійці морпіхів.

Він усе життя провів у дельті Меконгу, як і його товариші, й на всіх трьох позначилося життя під сонцем, хоч і в різних відтінках. Його шкіра була темна, однак у другого морпіха — ще темніша, а в третього — найтемніша, подібна до чашки чорного чаю. Ми з Боном неохоче потиснули їм руки.

— Ми поведемо вас через кордон, — мовив темний морпіх. — Тож нам краще ставитися один до одного правильно.

Саме на нього я колись наставляв свого пістолета, та, відколи він вирішив не згадувати про це, я теж мовчав.

Усього в команді розвідки, що виходила на місію рано ввечері, було дванадцять вояків, на чолі з лаоським фермером і розвідником з хмонгів. Лаоський фермер вибору не мав. Люди адмірала викрали його під час попередньої розвідки, і тепер він був нашим провідником, зважаючи на знання землі, якою ми подорожували. Він не говорив в’єтнамською, однак хмонг говорив і був нашим перекладачем. Навіть з відстані було помітно, що його очі — руїна, темна й розбита, наче вікна до покинутого палацу. Він вбирався в чорне, як усі ми, однак тільки на ньому був завеликий для нього вицвілий зелений берет, який сповзав йому на вуха та брови. За ним ішли двоє морпіхів, темний з АК-47, темніший зі слонобійним М-79, чиї куці гранати скидалися на короткі металеві ділдо. За морпіхами йшли беземоційний лейтенант і сивий капітан, які не змогли змусити себе взяти здобуті у ворога АК-47 і несли свої М-16. За ними — сухорлявий радіотелефоніст з пістолетом-кулеметом у руках та радіо PRC-25 на спині. Далі — схильний до філософії медик, на одному плечі — аптечка М-3, з другого звисає М-14, бо в розвідці всі повинні мати зброю. Ми з ним одразу порозумілися. Одного вечора, напоєного пахощами жасмину й марихуани, він спитав мене: «Окрім суму та горя, що насправді важке і нічого не важить?» Побачивши, що питання загнало мене в глухий кут, він сам відповів: «Нігілізм». Це і була його філософія. Далі йшов кремезний кулеметник з М-60, а тоді — ми з Боном, у мене АК-47, у Бона М-16. Останнім з команди був найтемніший морпіх з протитанковим гранатометом В-40.

Замість куленепробивних жилетів і шоломів кожного з нас захищало ламіноване зображення Діви Марії розміром з гаманець, яке ми мали носити на серці. Адмірал благословив нас цими дарами, коли ми йшли з табору, — для більшості з нас це було справжнє полегшення. Ми цілими днями обговорювали тактику, готували пайки та вивчали свій маршрут півднем Лаосу на мапі. Сюди в попередні розвідки ходили морпіхи, тут був дім лаоського фермера. Він стверджував, що контрабандисти постійно переходили кордон. Час від часу ми слухали «Радіо вільного В’єтнаму» — його команда працювала з бамбукової хижки поряд з хатиною адмірала. Звідти вони транслювали промови адмірала, читали статті, перекладені з газет, грали поп-пісні з реакційними настроями — фаворитами сезону були Джеймс Тейлор та Донна Саммер.

— Комуністи ненавидять пісні про любов, — сказав адмірал. — Вони не вірять у любов, у романтику, в розваги. Вони вважають, що люди мусять любити тільки революцію і свою країну. Але люди люблять пісні про любов, а ми служимо людям.

Радіохвилі несли ці любовні пісні, повні емоцій, через Лаос до нашої батьківщини. У мене в кишені лежав радіоприймач з навушниками, тож я міг слухати ці трансляції, що для мене були цінніші за зброю і за Діву Марію. Клод, що не вірив ні в неї, ні в будь-якого бога, по-своєму благословив нас, давши кожному п’ять, коли ми йшли.

— Удачі, — сказав він. — Туди й назад. Тихо й швидко.

«Легше сказати, аніж зробити», — подумав я і лишив цю думку при собі, хоча підозрюю, що багато хто з нашої команди міг думати так само. Клод відчув мою тривогу і стиснув моє плече.

— Бережи себе, друже. Якщо почнеться стрілянина, просто лягай. Нехай професіонали б’ються.

Його оцінка моїх здібностей була зворушлива і доволі точна. Він хотів уберегти мене, той, хто, як і Ман, навчив мене всього, що я знав про розвідку, про потаємне життя.

— Ми чекатимемо на ваше повернення, — сказав Клод.

— Скоро побачимося, — відповів я. Та й по всьому.

Ми рушили під срібним світлом місяця, підбадьорені оптимізмом, який зазвичай людина має на початку інтенсивного тренування, — тим гелієм, що заповнює легені й підносить тебе. Тоді, за годину, ми вже ледве тяглися, принаймні я ледве тягнувся, гелій весь вийшов і замість нього з’явилися перші натяки на втому, що поступово всотувалася в тіло, як вода, повільно скрапуючи, всотується в рушник. Через кілька годин ми прийшли до ставка і сивий капітан оголосив привал. Сидячи на березі осяяного місяцем ставка, витягнувши змучені ноги, я розібрав, що освітлені, розрізнені стрілки мого годинника вказують на першу годину ночі. Мої власні руки здавалися мені такими ж відокремленими від тіла, як ці стрілки, бо вони прагнули лише тримати й пестити одну з сигарет з моєї нагрудної кишені, й від цього бажання вся моя нервова система здавалася наелектризованою. Бон, начебто позбавлений подібних бажань, сидів поряд зі мною і мовчки жував рисову кульку. Ставок смердів брудом і гнилими рослинами, на поверхні води в короні з пір’їн плавала мертва пташка розміром із зяблика.

— Кратер від бомби, — пробурмотів Бон.

Кратер був американським відбитком, знаком того, що ми вже в Лаосі. Йдучи на схід, ми пройшли ще чимало таких кратерів, іноді поодиноких, іноді групами, і мусили йти дуже обережно, щоб не спіткнутися об порубані рештки вирваних з коренем каєпутів, які від вибухів розкидало там і тут. Одного разу ми проходили поблизу селища і на берегах кратерів бачили сіті на стовпах, готові зануритися в уже зариблені ставки.

Ближче до світанку сивий капітан зупинив нашу ходу, в місці, де, як сказав фермер, жителі прикордонної зони бували нечасто. Ми влаштувалися на відпочинок на верхівці пагорба, розклали свої пончо під байдужими каєпутами і прикрилися сітчастими накидками з вплетеними пальмовими гілками. Я ліг головою на наплічник, у якому, крім моїх пайків, лежав «Азійський комунізм та східний спосіб знищення», запханий у фальшиве дно на той випадок, якщо він мені колись знову знадобиться. Двоє чи троє чергували змінами по три години, і мені не пощастило бути призначеним на одне з середніх чергувань. Я, здавалося, ледве встиг задрімати, прикривши голову краєм капелюха, коли кремезний кулеметник потрусив мене за плече і дихнув в обличчя страшенним, повним бактерій подихом, повідомляючи, що надійшла моя черга бути на посту. Сонце стояло високо в небі, і в горлі було сухо. У свій бінокль вдалині я бачив Меконг, коричневий ремінь на зеленому торсі землі. Бачив знаки оклику і питання, що на небі малював дим з ферм та цегелень. Бачив голоногих фермерів, що брели за своїми буйволами, які занурювали копита у брудну воду рисових плантацій. Бачив сільські дороги та шляхи, повні машин — на відстані здавалося, що вони рухалися повільно, наче черепахи з артритом. Бачив крихкий піщаник руїн стародавнього храму, зведеного колись уже занепалою расою, якою правила коронована голова забутого тирана, чиї порожні очі засліпила велич його імперії. Бачив усю землю, це оголене тіло, виставлене на сонце і зовсім не схоже на загадкове нічне створіння. І раптом мене охопило неймовірне бажання, з такою силою, що земля розпливлася перед очима і затремтіла, і я рівною мірою з подивом і жахом усвідомив, що ми взяли з собою всі життєво необхідні речі, та не взяли жодної краплини алкоголю.