— Ану не спи, ти.

Він розплющив очі, відкрився цій сяйливій гарячій масі лампочок, розміщених рядами, так що їхнє яскраве світло відкрило йому оглядову кімнату з білими стінами й стелею. Підлога була з цементу, теж пофарбованого в біле, і навіть залізні двері були білі, й усе це — в камері, приблизно три на п’ять метрів. Охоронець з дитячою пикою стояв у своїй жовтій формі в кутку, напоготові, але троє інших присутніх у кімнаті стояли біля країв його матраца, по одному з кожного боку і ще один — в ногах. Вони були вбрані в білі лабораторні халати та медичну форму кольору морської хвилі, тримали руки за спинами. Їхні обличчя ховалися під хірургічними масками і захисними окулярами з іржотривкої сталі — всі шість лінз дивляться на нього, і ясно, що він уже не просто полонений та учень — він пацієнт.

З. Хто ти?

Це спитав чоловік зліва. Хіба вони досі не знають, хто він? Він — кмітливець, шпигун, кріт у норі, але його язик роздувся і зайняв собою весь рот. Будь ласка, хотів сказати він, дайте мені заплющити очі. Тоді я розповім вам, хто я такий. Відповідь десь тут — я чурка, і мені непереливки. Скажете, що я тільки наполовину чурка? Що ж, словами білявого майора, якому доручили рахувати мертвих комуністів після бою під Бенче і який зіткнувся з математичною проблемою з тілом, останки якого складалися лише з голови, грудей та рук, — половина чурки теж чурка. А якщо зважати на те, що хороший чурка — мертвий чурка, як люблять казати американські солдати, цей пацієнт мусив бути поганим чуркою.

З. Що ти таке?

Це надійшло від чоловіка справа, голосом коменданта. Почувши цей голос, пацієнт напнув мотузки так, що вони врізались у його плоть, бо запитання викликало в нього напад мовчазної люті. Я знаю, що ви думаєте! Думаєте, я зрадник! Контрреволюціонер! Байстрюк, якому ніде нема місця, якому ніхто не довіряє! Лють так само раптово перейшла у відчай, і він заридав. Невже його жертва ніколи не буде визнана? Невже ніхто ніколи не зрозуміє його? Невже він завжди буде сам? Чому він мусить бути тим, з ким це роблять?

З. Як тебе звати?

То був чоловік у кінці матраца, він говорив голосом комісара. Просте питання, так йому подумалося. Він розтулив рота, але, коли язик і не ворухнувся, зіщулився зі страху. Чи ж він забув своє ім’я? Ні, не може бути! Він дав собі американське ім’я. Щодо рідного імені, яке дала йому єдина людина, що його розуміла, — його мати, без допомоги батька, його батька, який ніколи не звав його сином чи на ім’я, і навіть у класі звертався просто на ти. Ні, він не міг забути свого імені й коли нарешті згадав, то вивільнив язика з клейкого ложа і вимовив його вголос.

Комісар сказав:

— Він навіть ім’я правильно сказати не може. Лікарю, гадаю, йому потрібна сироватка.

Чоловік зліва відповів:

— То й добре.

Лікар вивів руки з-за спини, до ліктя затягнуті білою гумою, в одній руці — ампула, за розміром подібна до патрона для гвинтівки, в другій — шприц. Одним плавним жестом він набрав у шприц прозорої рідини з ампули, тоді зігнувся біля пацієнта. Коли той почав крутитися й трястися, лікар сказав:

— Я все одно вколю тебе, якщо поворухнешся, тобі ж буде гірше.

Пацієнт припинив борсатися, й укол у згин ліктя став для нього майже жаданим полегшенням, бо приніс ще якісь відчуття, крім галюцинаторного бажання спати. Майже, але не зовсім.

— Прошу, — сказав він. — Вимкніть світло.

Комісар сказав:

— Цього ми зробити не можемо. Чи ти не розумієш, що повинен бачити?

Комендант пирхнув:

— Він ніколи не почне бачити, навіть з усім світлом у світі. Він надто довго був під землею. Він зовсім осліп!

— Ну ж бо, — сказав лікар, поплескавши пацієнта по руці. — Люди науки не повинні відмовлятися від надії, і менш за все — працюючи з розумом. Ми не можемо побачити свого розуму, не можемо його торкнутися, все, на що ми здатні, — допомогти пацієнтові побачити свій власний розум, не даючи йому спати, поки він не почне бачити себе як когось іншого. Це найважливіше, бо ми знаємо себе найкраще за всіх і водночас найбільше з усіх не здатні себе пізнати. Наче наші носи притиснули до сторінок книжки, так що слова в нас перед очима, але прочитати їх ми не можемо. Для того щоб зрозуміти написане, потрібна відстань, і так само, якби ми змогли розщепити себе на дві частини і відійти від себе на певну відстань, ми змогли б побачити себе краще, ніж будь-хто інший. Це природа нашого експерименту, для якого нам потрібна ще одна річ.

Лікар вказав на брунатний шкіряний ранець на підлозі, якого пацієнт до того не бачив, але впізнав одразу — польовий військовий телефон, що змусило його затремтіти.

— Совєти надали нам сироватку, з якою наш пацієнт казатиме правду, — мовив лікар. — Інший компонент — американський. Бачите, як дивиться на нього наш пацієнт? Він пам’ятає, що бачив такий у кімнатах для допитів. Але ми не будемо приєднувати його до клем батареї на генераторі телефону за пипку та мошонку. Натомість, — лікар розкрив ранець і дістав чорний дріт, — ми приєднаємо його до пальця на нозі. Забагато електрики генерується від накрутної ручки. Нам не потрібен біль. Ми його не катуємо. Нам потрібен стимул, достатній для того, щоб він не засинав. Тому я трохи переробив усю систему і під’єднав телефона ось до цього.

Лікар узяв наручного годинника.

— Щоразу, як секундна стрілка доходитиме до дванадцятої, до пальця пацієнта буде спрямований невеликий розряд.

Він відкинув м’який мішок зі ступні пацієнта, і хоча той вигнув шию, щоб побачити, що робить лікар, та піднятися так, щоб роздивитися деталі, не міг. Він бачив лише чорний дріт від свого пальця до ранця, в який лікар поклав годинника.

— Шістдесят секунд, панове, — сказав лікар.

Тік-так… Пацієнт затремтів, чекаючи на дзвінок. Він уже бачив, як людина відповідає на такий дзвінок — криком і борсанням. З десятим чи двадцятим таким дзвінком її очі набували скляного блиску опудала в діорамі, живі, але мертві, чи навпаки, поки абонент чекав наступного дзвінка.

Клод, який привів своїх учнів на цей допит, сказав:

— Якщо хтось з вас, жартівників, засміється або матиме стояк — вдарю. Це річ серйозна.

Пацієнт пам’ятав своє полегшення від того, що не йому сказали накрутити телефона. Дивлячись, як б’ється у спазмах полонений, він зіщулювався і думав про те, що той мусить відчувати. Тепер ось він, пітніє і тремтить, поки минають секунди до того, як вибух статичної електрики змусить його підстрибнути, не від болю, а від переляку.

— Бачите? Це зовсім нешкідливо, — мовив лікар. — Тільки переставляйте дріт до різних пальців, щоб не було опіку від кліпси.

— Дякую, лікарю, — сказав комісар. — Тепер, якщо ви не проти, я б хотів лишитися сам на сам з нашим пацієнтом.

— Скільки вам завгодно, — сказав комендант, прямуючи до дверей. — Розум пацієнта забруднений. Його потрібно ретельно промити.

Коли комендант, лікар і охоронець з дитячою пикою (але не Сонні та огрядний майор, що терпляче спостерігали за пацієнтом, стоячи в одному кутку) вийшли, комісар сів на дерев’яного стільця — єдині меблі в кімнаті, крім матраца пацієнта.

— Прошу, — сказав пацієнт, — дай мені відпочити.

Комісар мовчав, поки наступний розряд статичної електрики не вдарив пацієнта. Тоді нахилився до нього і показав йому тоненьку книжку, яку до того приховував.

— Ми знайшли це в твоєму помешканні на віллі Генерала.

З. Як вона називається?

В. «КУБАРК: допити контррозвідки, 1963 р.».

З. Що таке КУБАРК?

В. Криптонім до ЦРУ.

З. Що таке ЦРУ?

В. Центральне розвідувальне управління США.

З. Що таке США?

В. Сполучені Штати Америки.

— Бачиш, я нічого від тебе не ховаю, — сказав комісар, відхиляючись назад. — Я прочитав нотатки, що ти лишив на берегах, особливу увагу приділив підкресленим рядкам. Усе, що з тобою роблять, береться з цієї книжки. Іншими словами, твій екзамен — розгорнута книжка. Жодної несподіванки.