— Спати…
— Ні. Я спостерігаю за тобою, щоб побачити, чи працює сироватка. Це дарунок від КҐБ, хоча ми обидва знаємо, чого великі держави чекають за свої подарунки. Вони перевіряли свої технології, зброю та ідеї на нашій маленькій країні. Ми були піддослідними в їхньому експерименті, що вони без жартів назвали холодною війною. Сміхота, зважаючи на те, якою гарячою війна була для нас! Смішно, але не надто смішно, бо жартують тут з нас обох.
(— Я думав, це з нас пожартували, — сказав Сонні.
— Цить, — перебив його огрядний майор. — Я хочу послухати. Це буде щось!)
— І як завжди, — вів далі комісар, — ми привласнили їхні технології і техніку. Лампочки? Вироблені в США, генератор, що їх живить, — теж, хоча бензин імпортовано з СРСР.
— Прошу, вимкни світло, — промовив пацієнт, пітніючи від спеки, що йшла від лампочок.
Не почувши відповіді, він повторив прохання і, знову нічого не почувши, зрозумів, що комісар пішов. Він заплющив очі й на мить подумав, що заснув, аж тоді розряд знову вдарив його в палець.
— Ці техніки на Фермі[82] випробовували на мені, — розповів учням Клод. — Це працює, навіть коли знаєш, що саме з тобою роблять.
Він мав на увазі техніку з передрукованого підручника, якого зараз тримав у руках комісар, — необхідного матеріалу для курсу з допитів. Пацієнт, коли він був ще тільки учнем, а не пацієнтом, прочитав його кілька разів. Запам’ятав сюжет, персонажів і приладдя, тому розумів значення ізоляції, сенсорної депривації, спільних допитів та агентів проникнення. Він опанував техніку «Іван-дурень», техніку «Вовк в овечій шкурі», техніку «Аліса в Країні Див», техніку «Всевидюще око», техніку «Ніхто тебе не любить». Двома словами, він знав цю книжку вздовж і впоперек, зокрема наголос на непередбачуваності. Тож не здивувався, коли увійшов охоронець з дитячою пикою і перевісив дріт на один з пальців руки. Поки охоронець розплутував його ногу, пацієнт пробелькотів щось таке, чого не зрозумів і сам, то й охоронець нічого не відповів. Цей охоронець з дитячою пикою раніше показував пацієнтові своє татуювання, «НАРОДЖЕНИЙ НА ПІВНОЧІ, ЩОБ ПОМЕРТИ НА ПІВДНІ», виведене синім чорнилом на біцепсі. Він був з останньої дивізії, що пішла на Сайгон, тож, поки прибув визволяти місто, війна вже скінчилася. Однак це тату все одно могло виявитися пророчим. Він мало не вмер від сифілісу, яким заразився від дружини одного з полонених, що дала єдиного хабара, якого могла.
— Прошу, вимкни світло, — сказав пацієнт.
Однак з ним був уже не охоронець з дитячою пикою. Натомість охоронець-підліток приніс йому поїсти. Хіба він щойно не їв? Він був не голодний, але охоронець все одно залив йому в горло металевою ложкою рідку рисову кашу. Графік базових потреб треба збити, тож годували його нерегулярно і непередбачувано, саме так, як казала книжка. Немов лікар, що вивчає смертельну хворобу, яка несподівано вразила його, він знав усе, що відбувалося з ним і мало відбутися, і все одно це нічого не змінювало. Він намагався сказати це охоронцеві-підлітку, але той наказав йому замовкнути, тоді штурхонув ногою в ребра і вийшов. Дріт знову дав розряд, але тепер він висів не на пальці, а на вусі. Пацієнт потрусив головою, та дріт не розкрив свої щелепи і гриз його, щоб він не спав. Його розум був сирий і потрісканий — певно, такими були пипки його матері після годування. «Моє голодне маля», — так вона його звала. «Тобі було всього лише кілька годин, ти ще оченята розплющити не міг, а вже точно знав, де знайти моє молоко. А присмоктавшись, уже і не відпускав! Ти вимагав молока щогодини». Цей перший ковток материнського молока мусив бути досконалий, але він не пам’ятав, як це смакувало. Знав лише, чим він не був на смак: страхом, гострим металічним присмаком дев’ятивольтової батарейки на язику.
З. Як почуваєшся?
Повернувся комісар, нависнув над пацієнтом у своєму білому халаті, хірургічній масці та захисних окулярах з іржотривкої сталі, у білих гумових рукавичках, з ручкою і записником.
З. Я спитав, як ти почуваєшся?
В. Я не відчуваю свого тіла.
З. Але чи відчуваєш свій розум?
В. Мій розум відчуває все.
З. Тепер згадуєш?
В. Що?
З. Ти згадуєш те, про що забув?
І тут пацієнтові здалося, що він справді пам’ятає те, що раніше забув, і якщо він зможе це вимовити, з кінчика його носа знімуть дріт, присмак батарейки в роті зникне, світло вимкнуть і він нарешті зможе заснути.
Він заплакав, сльози скрапували у бездонні води забуття, і ця солонкувата зміна в рідкій речовині його амнезії збудила обсидіанове минуле. Цей обеліск повільно вставав з океану непам’яті, воскресало те, про смерть чого він навіть не знав, відколи воно було поховане в морі.
На обеліску були викарбувані ієрогліфи — загадкові зображення трьох мишей, ряд прямокутників, хвиляста смуга, розсипані кандзі[83]… і кінопроектор, бо те, про що він забув, що він нині згадав, сталось у кімнаті, яку вони називали кінотеатром.
З. Хто називав її кінотеатром?
В. Поліцаї.
З. Чому її називали кінотеатром?
В. Коли приїжджають іноземці, в цій кімнаті кінотеатр.
З. А коли іноземці не приїжджають?
В. …
З. А коли іноземці не приїжджають?
В. Там проводять допити.
З. Як проводять допити?
В. Є стільки способів.
З. Наприклад?
Наприклад! Можна стільки всього обрати. Телефонний дзвінок, звісно ж, і політ на літаку, і водяний барабан, і той винахідливий метод, для якого потрібні голки, папір і електричний фен, і масаж, і ящірки, і точкові опіки, і вугор. Вони в книжці не записані. Навіть Клод не знав їх походження, тільки те, що це практикували задовго до того, як він став членом цієї гільдії.
(— Це триває надто довго, — сказав огрядний майор. — Годі з нього.
— Ні, — мовив Сонні. — Тепер він справді спітнів. Ми так до чогось дійдемо!)
З. Хто був у кінотеатрі?
В. Троє поліцаїв. Майор. Клод.
З. Хто ще був у кінотеатрі?
В. Я.
З. Хто ще був у кінотеатрі?
В. …
З. Хто ще…
В. Агентка комуністів.
З. Що з нею сталося?
Як він міг забути агентку з пап’є-маше доказів у роті? Його власне ім’я було в тому списку поліцаїв, який вона намагалася проковтнути, коли її впіймали. Дивлячись на неї в кінотеатрі, він був певен, що вона не знає про його справжню особистість, хоча це він передав список Манові. Але агентка, кур’єр Мана, знала, хто такий Ман. Вона лежала гола в центрі просторої кімнати, на столі, вкритому чорним гумовим простирадлом, ноги й руки прив’язані до ніжок столу. Кінотеатр освітлювали лише флуоресцентні лампи над головою, світлонепроникні штори опущені. До стін навмання притулені сірі металеві складані стільці, а в кінці кімнати — кінопроектор «Соні». На протилежній стіні кіноекран виконував роль декорації для допиту агентки, і Клод дивився на нього, сидячи біля проектора. Головним у допиті був огрядний майор, однак він передав свою роль трьом поліцаям, а сам сидів на складаному стільці, нещасний і спітнілий.
З. Де ти був?
В. З Клодом.
З. Що ти робив?
В. Я дивився.
З. Що ти бачив?
Згодом, у світлому майбутньому, комісар поставить пацієнтові плівку з записом його відповіді, хоча він і не пам’ятав, щоб там був диктофон. Часто люди, які чують свій записаний голос, думають, що це на них не схоже, і це їх бентежить. Це був не виняток. Він почув, як чужий голос каже:
— Я все бачив. Клод сказав мені, що це гидка справа, але я мушу бачити. Я спитав: «Це справді необхідно?», Клод сказав: «Говори з майором. Він головний. Я всього лише радник». Тож я пішов до майора, і він сказав: «Я нічого не можу з цим зробити. Нічого! Генерал хоче знати, звідки в неї імена, і знати негайно». Я сказав: «Але ж це неправильно. Хіба ви не бачите? Не треба цього робити». Майор сидів і мовчав, і Клод, стоячи біля прожектора, теж мовчав. «Лишіть нас ненадовго наодинці», — сказав я трьом поліцаям. Американці називали наших поліцаїв білими мишами, через їхню білу форму та капелюхи, однак ці троє не були подібні до мишей. Це були зразки типового національного чоловіцтва, стрункі й сухорляві, з темною засмагою через їзду на джипах та мотоциклах. Замість повної білої форми, вони були вбрані в польовий одяг, білі сорочки й блакитні штани, без блакитних кептарів. «Дайте мені пару годин на неї», — сказав я. Наймолодший з поліцаїв засопів: «Він просто хоче бути перший». Я відвернувся, червоний від люті та сорому, а найстарший поліцай сказав: «Американців це не турбує. І вас не повинно. Краще випийте ко`ли». В кутку стояв холодильник, повний газованих напоїв, і поліцай, який уже тримав відкорковану пляшку в руці, сунув її мені, перш ніж посадити мене на стільця біля майора. Я сів, і пальці руки, в якій я тримав крижану пляшку, почали німіти.