Промисловець поглянув на блакитне небо та зелені крони дерев над головою й запитав:
— А наша їм також підходить?
Астроном лагідно відповів:
— До нашої системи вони не зустрічали таких планет. Певно, її розвиток відбувався за якимись особливими законами.
Промисловець трохи поміркував над почутим.
— Отже, ці космічні істоти населяють астероїди?
— Ні, ні. Знов не те. Як вони мені пояснили, астероїди трапляються в одній з восьми систем, та зараз ми говоримо зовсім про інше.
— Але чому ви — астроном — лише цитуєте їхні нічим не підперті твердження?
— Вони не обмежилися голими фактами. Я ознайомився з їхньою теорією еволюції зірок, яка, мушу визнати, набагато вірогідніша від будь-якої з висунутих нашими астрономами, за винятком хіба що якихось уже забутих теорій Передвоєнних Часів. Зважте, їхня теорія спирається на точні математичні розробки й описує саме таку Галактику, яку вони передбачають. Отже, як бачите, їм відкриті всі світи. Вони не зазіхають на чужі планети. Принаймні на нашу.
— Якщо тверезо розважити, ви маєте рацію. Але істоти можуть бути розумними, та нерозважливими. Хіба був якийсь сенс майже дощенту знищувати високорозвинену цивілізацію в атомній війні, причину якої нашим історикам і досі не вдалося встановити? — замислено мовив Промисловець. — Відтоді як скинуто першу атомну бомбу на Східні Острови Сонця, — забув їхню давню назву, — людство усвідомило, що війна матиме лише один кінець. І все одно не зробило нічого, аби його відвернути.
Він звів очі й жваво запитав:
— Куди це ми зайшли? І взагалі, чи не ганяємося ми за власною тінню?
Але Астроном, що йшов трохи попереду, відповів хрипким голосом:
— Не за власною, сер. Подивіться-но лишень сюди.
6
Рудий та Скіпка непомітно скрадалися за старшими. Дитяча заповзятливість допомагала хлопцям, окрім того, дорослі були надто збуджені й заглиблені в розмову. Зарості, де сиділи діти, трохи заважали добре розглянути знахідку їхніх батьків.
— Ну й ну! Блищить чисто тобі срібло! — вигукнув Рудий.
Але якщо хтось і справді розхвилювався, то це Скіпка. Він схопився за Рудого:
— Я знаю, що воно. Це — зореліт. Тепер ясно, чому батько тут. Він — один з найвидатніших астрономів світу, і твій тато обов’язково викликав би його, якби у вашій садибі здійснив посадку космічний корабель.
— Та про що ти? Татко навіть і гадки не мав, де ця штука. Він прийшов сюди тому, що я сказав, ніби вночі звідси гриміло. Та й нема ніяких зорельотів.
— А от і є. Дивись, он ті круглі штуки — то дюзи. А ото — ракетні двигуни.
— Звідки ти знаєш?
Скіпка спалахнув:
— Читав. У батька є книжки, де про це пишеться. Давні книжки, ще з Передвоєнних Часів.
— Хм-м. От тепер таки брешеш. Книжки з Передвоєнних Часів!
— Мій батько без них як без рук. Він викладає в університеті. Це його робота.
Хлопець підвищив голос, і Рудому довелося його осмикнути:
— Хочеш, щоб нас почули? — роздратовано засичав він.
— Так от, це і є космічний корабель.
— Слухай, Скіпко, ти хочеш сказати, що це — корабель з інших світів?
— Не інакше. Дивись, як мій батько кружляє навколо нього. Ніщо інше його так не зацікавило б.
— Інші світи? Де вони, ті інші світи?
— Скрізь. От узяти планети. Декотрі з них такі самі, як наша. Інші зірки також мають планети. Їх, може, трильйони.
Рудий відчув себе переможеним, знищеним.
— Ти з глузду з’їхав, — пробурмотів він.
— Ну добре, я тобі доведу.
— Гей, ти куди?
— А туди. Запитаю в батька. Може, він тебе переконає. Сподіваюся, ти віриш, що професор астрономії розуміється на…
Він випростався на повен зріст.
— Гей! Ти що, хочеш, щоб нас помітили? Вони на нас тут не чекають. Хочеш, щоб почали розпитувати й дізналися про тваринок?
— А мені начхати. Ти сказав, що я з глузду з’їхав.
— Ябеда. Обіцяв нікому не казати.
— Я й не збираюся розказувати. А якщо вони й дізнаються, то — твоя провина, бо саме ти завів суперечку й сказав, що я з глузду з’їхав.
— Тоді беру свої слова назад, — буркнув Рудий.
— Та що вже там… — Скіпка почувався трохи розгубленим. Йому кортіло побачити корабель зблизька, й водночас він навіть подумки не міг не дотримати слова, адже Рудий вибачився.
— Щось він замалий для зорельота.
— Нічого дивного, бо це, мабуть, корабель-розвідник.
— Закладаюся, батько навіть залізти в цю стару тарадайку не зміг би.
З цим важко було не погодитись, отож Скіпка змовчав.
Рудий із підкреслено знудьгованим виглядом підвівся.
— Слухай, гайда звідси. Ще стільки справ. Не можу ж я стриміти тут цілий день заради якогось старезного зорельота, чи що воно там таке. Треба й про тваринок подбати, якщо вже ми надумали працювати в цирку. Там це перша заповідь. Треба дбати про тварин. В усякому разі, — невинно закінчив він, — саме цим я й займуся.
— Навіщо, Рудий? М’яса в них вистачає. Давай подивимось.
— Оце-то радість — дивитися! Крім того, наші батьки ніби збираються йти, здається, вже час обідати.
— Слухай, Скіпко, — переконував далі Рудий, — ми не повинні викликати підозри, бо вони почнуть допитуватись. Ну й ну! Ти що, ніколи детективів не читав? Коли, йдучи на велике діло, не хочеш, щоб тебе спіймали, головне — поводься як звичайно. Тоді ніхто ні про що не здогадається. Це найперший закон…
— Добре, добре.
Скіпка підвівся, ображений. У цю мить весь блиск цирку видався йому чимось фальшивим і нічого не вартим порівняно зі славою астронома, і його вразило, як то він міг пристати на безглузду пропозицію Рудого.
Вони спускалися схилом; Скіпка, за звичкою, позаду.
7
— Мене найбільше вражає якість роботи, — сказав Промисловець. — Зроду не бачив такої конструкції.
— Що нам тепер від того? — гірко зауважив Астроном. — Усе втрачено. Другої посадки не буде. Інші розвідувальні експедиції не наближатимуться до нас на відстань, меншу, ніж потрібна, аби з’ясувати, що в нашій сонячній системі нема планет з надтвердої речовини.
— Нічого не вдієш, аварія при посадці.
— Корабель майже неушкоджений. Якби хоч хтось уцілів, його б можна було полагодити.
— Якщо вони й живі, ні про яку торгівлю однаково не може бути й мови. Надто вони відрізняються від нас. Через те не викликають довіри. В будь-якому разі, все скінчено.
Вони зайшли до будинку. Промисловець спокійно привітався до дружини.
— Обід готовий, люба?
— Боюся, що ні. Розумієш… — вона нерішуче поглянула на Астронома.
— Щось сталося? — запитав Промисловець. — Чому ти мовчиш? Певний, що наш гість не зважатиме на дрібну сімейну суперечку.
— Благаю, не звертайте на мене ніякої уваги, — пробурмотів Астроном, непомітно відходячи в протилежний куток вітальні.
— Справді, любий, — притишено заторохтіла жінка, — куховарка страшенно засмучена. Вже кілька годин я її заспокоюю і, чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий так вчинив.
— Як саме?
Промисловець був, радше, потішений. Вже не перший місяць вони з сином переконували дружину називати хлопця «Рудий» (його справжнє ім’я було, як на думку підлітка, геть сміховинне).
— Він поцупив мало не весь фарш.
— І з’їв?
— Сподіваюся, ні. Адже фарш був сирий.
— Тоді навіщо ж він йому?
— Не маю ані найменшого уявлення. Від сніданку я його не бачила. А куховарка просто розлютилася. Вона бачила, як він вискочив з кухні, миска з фаршем стоїть майже порожня, а вона ж збиралася приготувати з нього щось до обіду. Ну, ти ж знаєш куховарку. Їй довелося змінити меню, а це означає, що цілий тиждень нам не буде спокою. Ти тільки побалакай з Рудим, любий, хай пообіцяє, що більше так не жартуватиме. І нічого йому не сталося б, якби він перед куховаркою вибачився.
— Облиш. Вона наша служниця. Коли ми не нарікаємо на зміни в меню, то чого їй скаржитись?