Вона зробила паузу. Ноги швидше й швидше тиснули на педалі, спиці на колесі зникли, розтанувши у Скарлет на очах. Кована металева брама відчинилася.
— Якщо ви збираєтеся взяти участь у грі, скористайтесь цим шляхом, — звивиста стежина ліворуч од дівчини спалахнула калюжками з палаючого воску, огорнувши мерехтінням стежку. — Якщо ви прийшли сюди як спостерігачі... — вона кивнула вправо. Раптом легенький вітерець вдихнув життя у паперові ліхтарики, що відкидали гарбузово-помаранчеве світло на стежку, що вела донизу.
Джуліан нахилився до Скарлет:
— І не здумай заїкнутись, що розглядаєш можливість стати глядачем.
— Звісно ж ні, — відрубала Скарлет, та все ж якусь мить вона вагалась, перш ніж ступити крок в іншому напрямку. Поглянула на блиск свічок у пітьмі, на тіні, що ховались за темними деревами й обперезаної кущами та квітами стежкою, яка вела до гри.
«Я тут лише на один день», — нагадала вона собі.
Ніч перед Каравалом
9
Чорна пітьма поглинула все довкола, і тільки великий маєток уподібнився до світила. Загадкова будівля випромінювала світло — з кожного вікна линуло маслянисте сяєво, від чого здавалося, що вазонки під рамами наповнені зоряним пилом.
Кудись вивітрилися цитрусові пахощі, повітря стояло солодке й густе, значно солодше, ніж на Трісді, та чомусь Скарлет відчувала гіркий присмак.
При цьому вона й на мить не забувала про Джуліана, який важкою рукою тиснув на її плечі. Він збрехав, щоб потрапити на гру.
Тоді вона була занадто знервована, щоб сперечатися на вході, дуже хотіла потрапити досередини і знайти сестру. А нині побоювалася, чи не вляпалась часом у чергову халепу.
— І що то було? — нарешті запитала Скарлет, скинувши його руку. Дівчина на одноколіснику лишилась позаду, а до парадних дверей маєтку лишалось ще кілька метрів. Вони зупинились перед манливим світлом, що линуло від будинку. Неподалік бив водограй, жебоніння води приглушувало їхню розмову у разі, якщо хтось ще спускатиметься стежкою вниз. — Чому ти просто не розповів правду?
— Правду? — Джуліан видав глибокий звук, зовсім не схожий на його звичний смішок. — Я більш ніж певен, що їй би вона не сподобалась.
— Але ж у тебе був квиток! — вона почувалась так, неначе не зрозуміла жарту.
— Тобі здається, що та дівчина хороша і вона неодмінно мене б пустила, чи не так? — Джуліан ступив ближче. — Не забувай, про що я попереджав тебе у годинниковій крамниці: більшість людей тут не ті, за кого себе видають. Дівчина влаштувала виставу, щоб ти втратила пильність. Вона стверджує, що не хоче, щоб нас занесло надто далеко, але саме в цьому полягає гра. Легенда любить гратися, — швидко випалив Джуліан і хотів було ще щось додати, але в останню мить передумав.
— Не випадковим є вибір кожного гостя. Якщо тобі цікаво, чому я збрехав, то поясню, що твоє запрошення не призначалось для простого моряка.
«Ні, — промайнуло у Скарлет, — воно призначалось для графа».
Паніка розлилася в її грудях, коли дівчина пригадала незвичний зміст листа від Легенди. Той другий квиток призначався для її нареченого, а не для дикуна, котрий стояв навпроти й розв’язував краватку. Скарлет і так страшенно ризикувала, вирішивши взяти участь у грі на день. А видаючи себе за наречену Джуліана, вона накликає на свою голову біду. Хто знає, що доведеться робити їм разом із Джуліаном, ставши частиною гри?
Навіть якщо Джуліан чимось допоміг їй, неправильно було брехати, щоб віддячити йому. І це завжди приводить до негативних наслідків. Її життя — тому доказ.
— Нам потрібно повернутись і про все розповісти, — вона мовила. — Нічого з цього не вийде. Якщо мій наречений чи батько довідаються, що я вдавала, ніби ми...
Раптом Джуліан притиснув Скарлет спиною до водограю, обхопивши міцними руками її талію, значно дужчими руками, ніж її.
— Заспокойся, ягідко, — його голос був дуже м’який, але вона не могла заспокоїтись. З кожним словом він нахилявся дедалі ближче, поки вогні будинку не зникли, і перед її очима лишився тільки Джуліан. — Ані твій батько, ані люблячий граф ні про що не довідаються. Щойно ми зайдемо до будинку, лише гра матиме значення. Усім байдуже, хто є для кого, поки вони перебувають на острові.
— Звідки тобі це відомо? — поцікавилась Скарлет.
— Бо я вже грав, — підступна посмішка промайнула на його вустах.
Він відійшов од водограю. Яскраві вогні маєтку з башточками засяяли знову, але на плечах Скарлет осів холодок. Ось чому він так добре тут орієнтувався! Не дивно, що з першої миті, як вона побачила його на Трісді, вже знала, що йому не можна довіряти. Схоже, за подарованим одягом від Легенди він приховав набагато більше, ніж вона могла подумати.
— То он чому ти допоміг нам із сестрою потрапити на острів? Ти хотів ще раз зіграти?
— Ти мені повіриш, якщо я скажу, що зробив це тільки для того, щоб врятувати вас од вашого батька?
Скарлет заперечно похитала головою.
Стенувши плечима, Джуліан відхилився назад, зняв краватку й жбурнув її через плече Скарлет. Судячи із слабкого сплеску, вона опинилась у водограї.
Картина вимальовувалася. Тепер зрозуміло, чому він був таким самовпевненим, чому на острові ніщо його не дивувало.
— Ти так на мене дивишся, ніби я скоїв злочин, — сказав Джуліан.
Скарлет знала, що не варто засмучуватись, бо вони ніхто одне для одного. Однак вона терпіти не могла, коли її вводили в оману. Їй ці брехні вже в печінках сидять, не життя, а суцільний обман!
— І яка ж твоя причина повернення на Каравал?
— А хіба має бути причина? Хто ж не хоче побачити чарівних артистів Каравалу? Чи виграти один з призів?
— Чомусь я тобі не вірю, — вона могла припустити, що це через цьогорічний приз — бажання. Але шосте чуття підказувало, що це не так. Бажання — дещо незвичайне, воно потребує віри, а Джуліан належить до тих людей, що вірять лишень в очевидне.
Щороку гра змінювалась, та за чутками, були певні незмінні моменти. Наприклад, пошуки призу, зазвичай то був магічний предмет — корона, скіпетр, обручка, дощечка для письма чи кулон. Переможців минулих років запрошували долучитися до гри знову, та ще й дозволялося брати із собою гостя. Але такий варіант зовсім не для Джуліана, бо ж він має неабиякий хист знаходити людей, котрі самі приведуть його у гру.
Якщо Скарлет не була впевнена, що вірить у здійснення бажань, то годі було повірити, що Джуліан — мрійник. Ні, на цей острів привела його не мрія про бажання, не магія і не фантазії.
— Скажи, чому ти тут? — запитала Скарлет.
— Повір, тобі ліпше не знати правди, — Джуліан удав стурбованість. — Це лише зіпсує розвагу.
— Ти так кажеш, бо уникаєш правди.
— Ні, ягідко. Цього разу я кажу правду, — він пильно поглянув на Скарлет, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб витримати цей непохитний погляд. Вона затремтіла від думки, що той лійкуватий моряк з човна лишень вдавав із себе такого, і скоріше за все, у разі потреби він і далі б грав цю роль, роль хлопчиська, який випадково зустрів її з сестрою, а на гру потрапив зовсім випадково. Їй раптом здалося, що він прагнув донести до Скарлет, що не надто вже проста його історія, але розповісти цього не міг.
— Я не збираюсь із тобою сперечатись, ягідко, — відказав Джуліан, випроставшись та потягнувшись, а потім пересмикнув плечима так, ніби йому щойно на думку спало несподіване рішення. — Повір, коли я кажу, що маю причини потрапити до того будинку, то це так і є. Якщо хочеш повернутися і здати мене, я тобі не перешкоджатиму і ні в чому тебе не звинувачуватиму. Навіть попри те, що врятував тобі сьогодні життя.