— Дякую, — губи моряка затримались над її вушком, лоскочучи шкіру. Скарлет затремтіла, коли він притиснув міцніше її за талію. Щось у тому жесті було дуже інтимним.

Скарлет відступила крок назад, але Джуліан не забрав своєї руки і тримав дівчину біля себе. Він повернувся до власниці готелю, яка метушилась за великим оливково-зеленим столом, що займав майже весь простір низької кімнати.

— І дякую, — звернувся Джуліан. — Я ціную доброту, з якою ви поставилися до нас сьогодні.

— Жодних проблем, — відказала господиня. Хоча Скарлет могла заприсягнутися, що та й досі не оговталася, бо те й діло поправляла плетений очіпок тремтячими пальцями. — Я вже казала вашій нареченій, що не люблю роз’єднувати пари. Власне, у мене для вас спеціальні умови проживання.

Власниця готелю понишпорила у столі й простягнула два скляні ключі. На одному з них вигравіювана цифра вісім, а на другому — дев’ять.

— Знайти їх легко — піднімаєтесь нагору й одразу ліворуч, — вона підморгнула, простягаючи ключі.

Скарлет сподівалася, що то в жінки на нервах смикнулося око. Ніколи їй не подобалося, коли люди підморгували. Батько завжди підморгував, коли робив якусь гидоту. І хоча Скарлет не вірилося, що ця огрядна жіночка здатна вчинити бодай щось огидне у їхніх кімнатах, маленькі скляні ключі і цей дивний ледь помітний жест змусили Скарлет неабияк стривожитися.

Та вона заспокоювала себе, що це хворобливий виплід її уяви. Можливо, ключі також були частиною гри. Можливо, вони відчиняли не лишень кімнати — саме це означало «спеціальні умови».

А можливо, з їхніх кімнат просто відкривається красивий вид на канали.

Власниця готелю пояснила, що туалет і ванна кімната розміщуються у кожному номері.

— Праворуч — таверна. Зачиняється за годину після сходу сонця, відчиняється за годину до заходу.

Всередині бару нефритове світло линуло зі смарагдових канделябрів. Скляні столики дзенькали від келихів завсідників. Пахло несвіжим пивом і такими ж плітками. Таверну от-от мали зачинити на день. Там ще лишалось кілька завсідників, що різнилися як рисами обличчя, так і кольором шкіри, здавалося, там сиділи люди з усіх континентів. Однак ніхто з них не мав кучерявого світлого волосся.

— Впевнений, ми її знайдемо завтра, — мовив Джуліан.

— Можливо, вона вже у своїй кімнаті, — Скарлет звернулась до господині. — Скажіть, будь ласка, чи не поселилась у вас молода панянка на ім’я Донателла Драґна?

Власниця готелю зволікала з відповіддю. Скарлет могла заприсягтися, що жінка впізнала ім’я.

— Перепрошую, любі, але не можу розголошувати імена постояльців.

— Але вона моя сестра.

— Нічого не вдієш, — жіночка розгублено переводила погляд із Джуліана на Скарлет. — Такі вже правила гри. Якщо вона тут, ви мусите самі знайти її.

Джуліан міцніше пригорнув Скарлет, губи його знову наблизились до вуха:

— Вона і так чимало для нас сьогодні зробила.

— Але, — Скарлет хотіла заперечити, та замовкла під пильним поглядом Джуліана. У тому погляді більше читався страх, ніж засторога.

Темне пасмо впало на очі, коли він ще раз нахилився і прошепотів:

— Знаю, ти хочеш розшукати сестру, але секрети на острові дуже дорогі. Стережися, не видавай своїх таємниць. Якщо люди довідаються, чого ти прагнеш понад усе, вони використають це проти тебе. Ходімо, — Джуліан пішов до сходів.

Скарлет знала, що вже світанок, та звивисті коридори «Кришталевої Змії» були просочені останніми хвилинами ночі, сумішшю диму згасаючого полум’я із віддихом і гомоном, що й витав у повітрі. Чіткої послідовності у розміщенні дверей не було. Кімната під номером два розташовувалася на другому поверсі, тоді як кімната номер один — на третьому. Смарагдові двері кімнати номер п’ять розташовувалися за малиновими дверима кімнати номер одинадцять.

Коридори четвертого поверху обклеєні оксамитовими шпалерами з товстими чорними й оксамитовими смужками. Нарешті Скарлет і Джуліан знайшли свої кімнати посеред коридору, одна біля одної.

Скарлет на мить зупинилася перед круглими дверима кімнати з цифрою вісім. Джуліан чекав, поки вона зайде досередини.

Здавалося, вони провели разом більше ніж один день. Моряк виявився не таким вже й жахливим супутником. Скарлет знала, що без його допомоги вона нізащо сюди б не потрапила.

— Я подумала, — розпочала вона, — завтра...

— Якщо я побачу твою сестру, то скажу, що ти її шукаєш, — Джуліанів голос звучав ввічливо, однак з його слів стало зрозуміло, що далі він іде сам.

Отже, це все.

І нічого дивуватися чи засмучуватися через завершення їхнього спілкування. Джуліан хоч обіцяв допомагати, однак вона вже досить добре його вивчила, знає, що як він щось надумає, то зробить усе, щоб домогтися свого. Цікаво, коли вона почала сподіватися на більше і чому...

Скарлет пригадала, як у годинниковій крамниці Джуліан сказав їй, що вона занадто високої про нього думки, якщо думає, ніби його турбує доля Телли. Він використовував людей. Звісно, зрештою це пішло на користь їм обом, але це не змінює факту, що Джуліан її використав. Вона пригадала перше враження — високий, брутальний вродливець, небезпечний, як отрута, влита у звабливу пляшечку.

Краще триматися від нього подалі. Так безпечніше. Можливо, сьогодні він і допоміг їй, однак втрачати пильності не варто. У нього були свої причини потрапити сюди. Крім того, коли наступної ночі вона нарешті знайде сестру, то вже не буде самотньою.

— Прощавай, — лиш відказала на його скупі слова і прошмигнула до своєї кімнати.

У пічці палахкотів вогонь, теплий та яскравий, розкидав мідні тіні по стінах, обклеєних квітастими шпалерами — білі троянди з яскраво-червоними зубцями у різні періоди цвітіння. Тріскіт дерева ніжно заколисував, ваблячи її до величезного ліжка з балдахіном — ніколи досі вона не бачила такого великого ліжка. Ймовірно, саме тому кімната вважалася особливою. Ліжко з білим балдахіном, що звисав з різьблених дерев’яних балок, м’якесенька перина, устелена шовковими подушками та стьобаними ковдрами, підперезаними яскравими бантами кольору порічок. Вона не могла дочекатись, щоб пірнути на перину, і...

Раптом стіна зникла.

Скарлет завмерла. Кімната помітно зменшилася в розмірах, стало душно. Спершу Скарлет здалося, що все те омана зору.

— Ні, — промовила вона дивлячись, як Джуліан заходить через вузькі двері біля гардеробу, який ще мить тому стояв біля стіни.

— Як ти тут опинився? — запитала вона, та перш ніж почути відповідь, усе й так чудово зрозуміла.

Підморгування. Ключі. Спеціальні умови — господиня навмисне дала одну кімнату на двох.

— Ти добряче постаралася, щоб переконати її, що ми закохані, — Джуліан не зводив очей із розкішного ложа.

Щоки Скарлет спалахнули кольором серця, крові та сорому.

— Я не казала, що ми закохані, я лише сказала, що ми заручені, — Джуліан сміявся, а приголомшена Скарлет сіла. — Нічого смішного. Ми не можемо тут спати разом. Якщо хтось нас побачить, це зруйнує мою репутацію.

— Знову ти зі своєю драмою. Тобі всюди ввижається крах твого життя. Я те й діло від тебе чую, що як хтось про щось довідається, то прощавайте заручини з графом!

— Ти ж бачив мого батька. Якщо він довідається, я...

— Ніхто не довідається. Гадаю, саме тому тут двоє дверей, і два різних номери, — Джуліан розлігся на величезному ліжку.

— Ти не можеш спати на цьому ліжку, — протестувала Скарлет.

— Чому ні? Таке зручне, — й по цих словах із гуркотом на долівку попадали Джуліанові черевики. Потім він зняв жилет, а за ним почав розстібати ґудзики на сорочці.

— Ти що робиш? — зойкнула Скарлет. — Ти не можеш так чинити.

— Послухай, ягідко, — Джуліан зупинився. — Я ж казав, що не буду тебе чіпати, тож обіцяю дотримати слова. Але я не спатиму з ввічливості на долівці чи на тій крихітній кушетці. Ліжко досить велике, щоб вмістити нас обох.

— Ти й справді гадаєш, що я ляжу з тобою в одне ліжко? Ти що сказився? — дурне питання, адже так воно й було. Джуліан знову заходився розстібати сорочку. Скарлет була впевнена, він робить так тому, що знає, що їй подобається його тіло. А може, він просто полюбляє хизуватися.