— Чув, що перша подорож є безкоштовною, — спокійно вів далі Джуліан. — Моя наречена — спеціальний гість магістра Легенди.

— Це правда? — дівчина недовірливо прижмурила око. Але на подив Скарлет, кивком запросила їх сісти у човен. — Я не з тих, хто засмучує спеціальних гостей Легенди.

Джуліан моторно стрибнув й покликав Скарлет у човен. Він виявився міцнішим за той човник, що ним вони намагалися дістатися острова, навіть з м’якими подушками на лавах, але Скарлет ніяк не могла наважитися.

— Цей не потоне, — запевнив Джуліан.

— Я не за те хвилююсь. Сестра, а що, як вона нас десь тут шукає?

— Тоді сподіваюсь, що їй хтось пояснив, що невдовзі світанок.

— Тобі байдуже, чи не так?

— Якби мені було байдуже, я б не сподівався, що їй розповіли те, що невдовзі світатиме, — Джуліан нетерпляче ще раз жестом запросив Скарлет до човна. — Не хвилюйся, серденько. Гадаю, її поселять у тому ж готелі, що й нас.

— А як ні?

— Тоді однак на човні у тебе більше шансів її знайти. Так ми швидше подолаємо відстань.

— Він має рацію, — мовила дівчина. — Невдовзі з’являться перші промені. Навіть якщо ви не знайдете сестри, то не встигнете дійти до «Кришталевої Змії» до світання. Опишіть її, я шукатиму, поки ми будемо плисти.

Скарлет хотіла заперечити. Навіть якщо не вдасться знайти Теллу до світанку, вона хотіла зробити усе, щоб принаймні спробувати. Для Скарлет це було саме тим місцем, де можна легко згубитись, і ніхто тебе ніколи не знайде.

Проте Джуліан із дівчиною мали рацію. На цьому човні у формі півмісяця вони рухатимуться швидше. Скарлет не знала, скільки часу минуло по заході дивовижного світила на острові, але в тому, що час тут плинув інакше, сумнівів не було.

— Моя сестра нижча за мене. Дуже мила, з більш круглим обличчям та довгим хвилястим білим волоссям.

Скарлет дісталось материне темне волосся, а Телла успадкувала батькові світлі кучері.

— Світле волосся спрощує пошуки, — відказала дівчина. Проте Скарлет бачила, що вона майже не відривала погляду від вродливого обличчя Джуліана. Та й з моряка толку було мало — поки вони плили по темно-синій воді, вона зрозуміла, що моряк щось шукає і те щось — явно не її молодша сестра.

— Ви б не могли веслувати швидше? — запитав Джуліан, напруживши м’язи щелепи.

— Як для того, хто не платить, ви занадто вимогливі, — підморгнула дівчина. Проте Джуліанів вираз обличчя не пом’якшився.

— Що сталося? — поцікавилась Скарлет.

— У нас майже не лишилось часу.

Джуліан насупився, коли згасли кілька ліхтарів, які обрамляли канал. Човен плив далі, а свічки згасали одна за одною. Димок від них серпанком стелився над водою й танув. Кілька людей ще й досі тинялися брукованими вулицями.

— Це так тут сповіщають час? Ліхтарі гаснуть із наближенням світанку? — Скарлет кинула стурбований погляд на Джуліана, а той лиш похмуро кивнув у відповідь. Загасли ще кілька свічок.

Врешті-решт човен причалив перед довгим, хитким причалом, вкінці якого зорили на Скарлет двері їдкої зеленої барви. Стіни будівлі обвивав плющ. Хоча більшу частину будинку огорнула нічна пітьма, два ледь жевріючих ліхтарики освітлювали табличку над входом у вигляді білої змії, що звивалась навколо чорного виноградного грона.

Джуліан вже вискочив з човна, підхопив Скарлет за талію і поставив на причал.

— Хутчіш, — один ліхтар над входом згас. Здавалося, разом із ним потьмянів і колір дверей. Дверей майже не було видно, коли Джуліан рвучко відчинив їх, заштовхуючи досередини Скарлет.

Перечепившись, вона зайшла досередини, та перш ніж Джуліан спромігся ступити крок, ляснули двері. Дерево гупнуло об дерево, і важкий засув зісковзнув униз, лишивши Джуліана надворі.

— Ви не можете так вчинити. Мій...— Скарлет затнулася. Здавалося, коли б вона промовила це вголос, брехня наблизилася б до реальності, але щось всередині підказувало, що це було нечесно щодо графа. Джуліан пообіцяв, що ані граф, ані батько ніколи не довідаються про те, що відбувалося на цьому острові. Та хіба ж вона може бути впевнена в його словах? Та й навряд чи його насправді залишили надворі до ночі.

Але день на острові міг видатися гіршим за ніч. Скарлет пам’ятала, як було холодно у порожньому селищі, яким вони брели, перш ніж дістатися до маєтку з башточками. Джуліан зостався зачиненим надворі й саме тому, що пропустив її першою вперед. Він ризикував заради її безпеки, тож вона не могла його залишити.

— Мій наречений, — вимовила Скарлет. — Він за дверима, ви мусите його впустити.

— Перепрошую, — мовила власниця готелю. — Правила є правила. Якщо ви не встигли до завершення першої ночі, то не розпочинаєте гру.

Не розпочинаєте гру?

— Цього не було у правилах, — хоч насправді вона і не слухала тих правил. Скарлет зрозуміла, чому Джуліан так нервував у човні.

— Вибачай, дорогенька, — здавалося, господиня і справді почувалася винною. — Ненавиджу роз’єднувати пари, але й порушувати правил не можу. Щойно сонце сходить, двері зачиняються на день. Ніхто не заходить і не виходить, поки сонце...

— Але воно ще не зійшло, — заперечила Скарлет. — Ще й досі темно. Ви не можете його там залишити.

Власниця готелю жалісно дивилась на Скарлет, проте суворий вигин губ лишився незмінним. Вона явно не збиралася змінювати своєї думки.

Скарлет гарячково думала, що зробив би Джуліан, якби вона опинилася за дверима. На мить вона уявила, що йому було б байдуже. Однак хоч моряк і лишив її на човні, а потім у годинниковій крамниці, він таки повернувся. І навіть якщо він її використовував, щоб взяти участь у грі, Скарлет була вдячна йому за повернення.

Зібравши всю мужність, яку вона берегла для захисту сестри, Скарлет випрямила плечі й мовила:

— Я думаю, ви помиляєтесь. Мене звати Скарлет Драґна. Ми спеціальні гості магістра Каравалу Легенди.

Господиня вирячила на неї очі, руки одразу потягнулись до засуву.

— Що ж ти раніше не сказала.

Двері відчинилися. Довкола все посіріло, наближалося світання.

— Джуліане! — Скарлет сподівалася побачити його за дверима, та натомість стояла безжалісна темрява.

Її серце упало в п’яти:

— Джуліане!

— Ягідко?

Скарлет і досі його не бачила, але почувся стукіт черевиків по причалу, котрий відбивав у ритмі стукоту її пульсу.

Серце виривалось з грудей навіть після того, як Джуліан без жодних перешкод зайшов досередини. Вестибюль освічувало слабке полум’я. Світла від кількох тліючих колод було замало, щоб добре бачити, але вона могла заприсягнутись, що моряк перелякався, ніби та хвилина надворі вартувала йому дуже дорого. Ніч і досі витала довкола Джуліана, покриваючи вологою кінчики темного волосся.

Десь вдалечині били дзвони, сповіщаючи прихід світанку. За кілька секунд його було б не врятувати. Скарлет боролась з неочікуваним палким бажанням підбігти до нього й обійняти. Можливо, він мерзотник і брехун, та поки вона не знайде сестри, він у цій грі найближча їй людина.

— Ти мене налякав, — мовила Скарлет.

Вони були не самі — господиня аж пополотніла, коли зачиняла двері.

Джуліан підійшов ближче, ніжно торкаючись її попереку:

— Як тобі вдалось її переконати впустити мене?

— М-м-м, — Скарлет не хотіла розкривати правди. — Я лише сказала, що світанок ще не настав.

Джуліан скептично звів брову.

— Я сказала, що ми збираємося побратися, — додала Скарлет.

— Моя маленька облуднице, — самими губами промовив Джуліан і не стулив губ, коли нахилявся до Скарлет.

Вона заціпеніла. На мить здалося, що він збирається її поцілувати, натомість Джуліан прошепотів: