— Дідько лисий!

Скарлет обернулась на знайому лайку сестри, вимовлену незнайомим голосом.

— Гекторе, глянь! Ще одна підказка, — по кімнаті ходила сухорлява сива жінка, то була явно не Донателла. — Це неймовірно, — вона проштовхнула у двері літнього чоловіка в окулярах.

— Що ви робите? — запитала Скарлет. — Це кімната моєї сестри. Вам не можна тут перебувати.

Парочка підвела очі, ніби щойно помітила Скарлет.

Сива жінка посміхнулась, але посмішка випромінювала не тепло, а зелену жадобу, як світло, що заполонило кімнату.

— Донателла Драґна твоя сестра?

— Звідки вам це відомо?

— Коли ти востаннє її бачила? — запитала сива жінка. — Опиши її.

— Я... вона... — Скарлет почала відповідати, але допит здавався таким же огидним, як ванна з брудною водою. Сива жінка, здавалося, була жмутом енергії: швидко тараторила, жваво жестикулювала й метала миттєві блискавки очима. А потім Скарлет помітила у її зморшкуватій руці зелений скляний ключ.

Достоту як той, що його отримала Скарлет. З вигравіюваною цифрою п’ять та папірцем з ім’ям Донателли. Джуліанові слова пролунали знову. Ім’я сестри — її перша підказка. Інші її отримали також.

«Це лише гра» — пригадала Скарлет застереження дівчини на уніциклі.

Все вигадка, але страшенно схожа на правду. Сукні, розкидані по кімнаті, і справді належали Донателлі. Коли сестра не впустила її до своєї кімнати, то був її голос, і тоді вона справді була засмучена, але Скарлет помилилася щодо причин.

Кілька пір’їнок злетіли вгору, коли жінка потягнула з підлоги одну з мереживних блакитних нічних сорочок Телли. Її супутник поцупив щось з розкиданої по підлозі біжутерії.

— Будь ласка, не чіпайте це, — мовила Скарлет.

— Вибач, серденько. Те, що вона твоя сестра, не означає, що усі підказки дістануться тобі.

— Це не підказки. Це речі моєї сестри, — Скарлет підвищила голос, але цим вона тільки привернула увагу більшої кількості людей, котрі рискали довкола, мов хижаки. Чоловіки й жінки скидалися на чудовиськ, що обгризають м’ясо з кісток. Скарлет не мала сил їх зупинити. І як вона взагалі могла подумати, що це чарівна гра?

Дехто намагався вивідати в неї ще якісь підказки, та зрозумівши, що Скарлет нічим не допоможе, втрачав до неї інтерес і шукав далі. Хапали все, що можна було: сукні й інший одяг, стрічки, коштовності, листівки. Вочевидь, Телла не жартувала, коли казала, що ніколи не повернеться до Трісди, адже по кімнаті валявся не лише одяг. Тут були всі її улюблені речі, були й кілька дрібниць, що колись належали Скарлет. Вона не знала, чи ті речі Телла привезла для себе, чи їх взяла для сестри бо не хотіла знову колись повернутися на Трісду.

— Перепрошую, — вагітна рум’янощока жіночка з пшеничним волоссям підійшла до Скарлет. Серед цього хаосу її голос линув напрочуд тихо. — Здається, вам потрібна допомога. Зігнутись мені важко, — вона показала на великий круглий живіт, — та можливо, я потримаю речі, поки ви збиратимете решту?

У Скарлет були зайняті руки, взяти ще щось не було куди, але і віддавати комусь чужому не хотілось.

— Я не втечу, — додала вона. Вагітна була приблизно того ж віку, що й Скарлет. З розмірів живота можна було припустити, що пологи розпочнуться будь-якої миті.

— Я не знаю... — Скарлет затнулась, коли чоловік у дешевих бавовняних штанах та коричневому котелку підкинув ногою шматок вітражного скла. Під ним зблиснуло щось червоне.

— Ні! Не чіпайте це, — Скарлет кинулась до чоловіка, а той, своєю чергою, спалахнув інтересом до предмета. Він схопив коштовні сережки з долівки і прошмигнув у двері.

Вона побігла слідом за ним, але чоловік виявився прудким, а в руках у неї була купа речей. Вона добігла тільки до середини коридору, тоді як чоловік уже встиг ступити на хиткі сходи.

— Давайте-но я потримаю, — вагітна жінка стояла біля Скарлет у коридорі. — Я нікуди не дінуся, — запевнила вона.

Скарлет не хотіла віддавати назбиране, але втратити цих сережок вона не могла. Зваливши речі в руки вагітної, вона припідняла поділ білосніжної сукні і побігла наздоганяти чоловіка. Доскочивши до сходів, угледіла краєчок коричневого котелка, який вмить зник з поля зору.

Хапаючи повітря, вона злетіла вниз. Двері «Кришталевої Змії» були навстіж відчинені, ніби хтось щойно у них вибіг. Скарлет побігла слідом. Надворі сутінки змішались із ранковою імлою. Зорі зблискували диявольськими очима, яскраво світили сотні вуличних ліхтарів. На вулиці линула жвава мелодія акордеону, у такт їй рухалися люди, вихиляючи спідницями й полами піджаків. А от танцюючого котелка не було — чоловік зник.

І чого вона так побивається? Це всього лишень сережки. Та не прості, а багрянці. «Багрянці для Скарлет», — казала мама. Останній подарунок перед її зникненням. Скарлет знала, що каменя багрянцю не існує. То були лише яскраво-червоні скельця. Але це не мало значення, бо ті сережки — часточка мами. Нагадування, що колись губернатор Драґна був іншим. «Твій батько мені їх подарував, — вона казала, — тому що яскраво-червоний — мій улюблений колір».

Зараз навіть важко уявити, що колись батько вмів піклуватися, та й взагалі був не таким. Після втечі Паломи та невдалої спроби її знайти батько знищив усе, що нагадувало про неї. Ці сережки збереглися лише тому, що Скарлет сховала від нього ці прикраси. Це було саме тоді, коли Скарлет заприсяглася завжди бути з сестрою і ніколи не лишати їй, як матір, котра залишила по собі лише сережки і невиразні згадки про неї. Навіть багато років потому зникнення Паломи висіло хмарою над Скарлет, розвіяти яку не могло жодне світло.

На очі Скарлет навернулися сльози. Вона намагалася не забувати, що це лише гра, але гра виявилась зовсім інакшою, ніж їй уявлялось.

Повернувшись до звивистого коридору в «Кришталевій Змії», Скарлет не здивувалась, що вагітна жінка втекла, прихопивши з собою всі речі.

У коридорі не залишилося сестриних речей. Скарлет знайшла тільки скляний ґудзик та листівку, яку згубив котрийсь із гравців.

— Стерв’ятники.

— Не знав, що ти полюбляєш гостре слівце, — Джуліан спиною спирався об стіну навпроти, ліниво схрестивши засмаглі руки на грудях. Скарлет стало цікаво, як довго він тут перебуває.

— Не знала, що слово «стерв’ятник» лайливе, — відказала Скарлет.

— Лайливим воно стало від того, як ти це вимовила.

— Ти б теж лаявся, коли б викрадення твоєї сестри було частиною гри.

— Ти знову занадто високої думки про мене, ягідко. Якби у мене вкрали сестру на грі, я б тим скористався. Годі вже себе жаліти, ходімо, — Джуліан відштовхнувся від стіни й попрямував до розграбованої кімнати Телли.

Стерв’ятники зникли, поцупивши всі цінні пожитки. Навіть зелену ручку забрали з собою.

— Я намагалась зібрати всі її речі, але... — вона замовкла, бо знову згадала хижі зелені очі та загребущі руки, що цупили Теллині речі, ніби то були частинки головоломки, а не людини.

Вона підвела погляд на Джуліана, але в ньому не прочитала жалю.

— Ягідко, це лише гра. Ці люди просто грали. Якщо хочеш виграти, слід бути жорсткішою. Доброта — це не про Каравал.

— Не вірю тобі, — відказала Скарлет. — Те, що у тебе хибні моральні принципи, не означає, що тут усі безсовісні.

— Саме такими стають гравці, котрі от-от здобудуть перемогу. Не всі сюди приїжджають заради забави. Є такі, котрі беруть участь у грі лиш для того, щоб якомога вигідніше продати зібране покупцеві, що запропонує найвищу ціну. Як той тип, що втік із сережками.

— За них багато не отримаєш, — гірко мовила Скарлет.

— Ти здивуєшся, — Джуліан підняв ручку розбитого гардеробу. — Люди воліють витрачати купу грошей та звіряти свої найпотаємніші таємниці, тільки б отримати бодай часточку магії Каравалу. А от нечесні гравці зазвичай втрачають набагато більше. — Джуліан підкинув ручку і дозволив їй упасти на підлогу, а потім тихо прошепотів. — Оце така справедливість для Легенди.

— Та я взагалі не хочу грати, — заперечила Скарлет. — Я лише хочу знайти сестру і повернутись додому до весілля.