— А от із цим буде проблема, — Джуліан знову підняв ручку. — Якщо ти хочеш знайти і полишити цей острів, то мусиш здобути перемогу.
— Що ти верзеш?
— Так... ну звісно ж, ти не читала підказки, котру я тобі дав.
— На моїй підказці було лише ім’я Донателли.
— Ти впевнена? — засумнівався Джуліан.
— Звичайно. Я тільки не зрозуміла, що це підказка. Я думала, Легенда... — Скарлет занадто пізно збагнула свою помилку.
Хоча вона ще не закінчила своєї абсурдної думки, губи Джуліана вигнулись у знайому глумливу посмішку, яка щоразу з’являлася при згадці про Легенду.
Скарлет ще раз перевірила прикріплену до ключа записку. Там було зазначене лише ім’я сестри, під яким лишалось чимало вільного місця. Підійшовши до найближчої лампи з вітражного скла, Скарлет піднесла папірець до світла, як це зробила Телла з квитками від Легенди. І звісно ж, з’явились нові рядки, виведені охайним почерком.
За мить рядки зникли, і на їхньому місці з’явилися нові:
Сон Скарлет був не просто маренням. Легенда дійсно хотів, щоб вона була тут. Їй пригадались Рупертові слова на балконі: «На початку гри ви отримаєте загадку, на яку маєте отримати відповідь».
Тож цьогорічна загадка — знайти Теллу. Саме тому в Теллиній кімнаті нишпорило так багато люду — вони її шукали. У підказці і слова не було про те, що станеться, якщо ніхто не знайде Теллу, але Скарлет знала, що по завершенні гри сестра не збиралась повертатись на Трісду.
Якщо Скарлет її не знайде, Телла зникне безвісти, як їхня мама. Якщо вона хоче знайти Теллу, то мусить лишатися на острові й продовжувати гру.
Але Скарлет не могла залишатися до кінця гри. Двадцятого числа вона повинна вийти заміж за графа, отже, лишалось шість днів. Тривалість Каравалу — п’ять ночей, а до Трісди ще слід два дні добиратися. Щоб встигнути на весілля, Скарлет має знайти Теллу за чотири ночі.
— Не кисни, — мовив Джуліан. — Якщо твоя сестра з Легендою, впевнений, з нею все гаразд.
— Звідки тобі це відомо? — запитала Скарлет. — Ти б чув її голос, вона була страшенно налякана.
— А ти її бачила?
— Я лише чула голос, — і Скарлет про все розповіла.
— Ти забуваєш, що це гра, — здавалося, Джуліан ледь стримує смішок. — Вона або прикидалась, або то хтось видавав себе за неї. Та хай там як, впевнений, що тобі не варто побиватись за неї. Повір мені, Легенда знає, як поводитися зі своїми гостями.
Останні слова Джуліана мали б її заспокоїти, але інтонація, з якою він це сказав, змусила її переживати ще дужче. Хоч він усміхався, та очі його лишалися байдужими й незворушними.
— А звідки ти знаєш, як Легенда ставиться до своїх гостей?
— Наприклад, кімната, в якій нас поселили на спеціальних умовах, — Джуліан наголосив на слові «спеціальних». — З цього можна припустити, що твою сестру поселили у місці, не гіршому за твоє.
І знову Скарлет мала б відчути полегшення, що Теллі нічого не загрожує, сестра є лише складовою гри, важливою її складовою. І саме це не давало спокою. Чому серед усього люду Легенда обрав її сестру?
— Ха, я зрозумів, — додав Джуліан. — Ти ревнуєш.
— Звісно, ні.
— Але ж це очевидно: це ж ти писала йому стільки років. Ніхто б і не посмів звинувачувати у ревнощах через те, що він обрав твою сестру.
— Нема ніяких ревнощів, — повторила Скарлет. Але моряк на те ще ширше посміхнувся, продовжуючи бавитися ручкою від розбитого гардеробу, що з’являлась та зникала поміж його спритними пальцями. Дешевий трюк.
Те саме вона подумала про зникнення Телли: можливо, то лишень трюк, Телла не зникла, а всього лишень стала невидимою для Скарлет.
Скарлет ще раз дістала підказку. «Другу підказку знайдете у її розкиданих речах».
Як сестра Скарлет мала перевагу, адже могла б знайти в кімнаті речі, які не належали Теллі. Але звідтіля геть усе винесли, за винятком скляного ґудзика та листівки, що їх вона тримала у руці. Вона ще раз поглянула на листівку, тепер ця річ почала набувати певного сенсу.
— Що це? — поцікавився Джуліан. Скарлет не одразу відповіла, і він продовжив м’якшим тоном. — Ну ж бо, я гадав, ми команда.
— Командна гра — це радше вигода для тебе, а не для мене.
— Аж ніяк. Ти забула, що коли б не я, тебе б тут навіть не було.
— Я можу заявити те саме, — заперечила Скарлет. — Коли б не я, тебе б вчора викинули з гри. А ти ще вклався в моє ліжко у моїй же кімнаті!
— А хто тобі заважав і собі лягти поруч? — Джуліан крутив верхній ґудзик сорочки.
— Ти ж знаєш, що я б нізащо на це не погодилася, — відрубала Скарлет.
— Гаразд, — він звів догори руки, вдаючи, що здається.
— Віднині, тільки рівноправне партнерство. Я розповідатиму все, що знаю про гру. Ми ділитимемося новинками, спатимемо у кімнаті по черзі. Коли ти там будеш, обіцяю залишати приміщення. Та коли захочеш, будь-якої миті зможеш мене покликати.
— Негідник, — пробурмотіла Скарлет.
— Ой, мене ще й не так називали. А тепер показуй, що у тебе в руках.
Скарлет зиркнула у бік коридору, щоб упевнитися, що нікого немає за дверима. Потім показала Джуліанові листівку:
— Вона не належить сестрі.
14
А от за Теллою не помічалося таких романтичних фантазій. Їй було байдуже до уваги оточуючих, вона й уявити не могла: як то днями скніти у сирому старому замку. Телла хотіла мандрувати світом, милуватися засніженими селами Крайньої Півночі та джунглями Східного Континенту. І найліпше це здійснити у дивовижному смарагдовому риб’ячому хвості.
Телла ніколи не розповідала Скарлет, що хотіла б стати русалкою.
Скарлет мало не луснула зі сміху, коли знайшла сховані листівки сестри. На кожній з них були зображені блискучі русалки і водяники!
Після того щоразу, коли поміж дівчатами виникала сварка, Скарлет так і чесався язик подражнити сестру через її мрії про русалку. Принаймні замки були справжніми. І навіть Скарлет, яка тоді ще марила нездійсненим, знала, що русалок не існує.
Але вона жодного разу і словом про це не обмовилась. Навіть тоді, коли Телла кепкувала над її слабкістю до замків чи нав’язливою ідеєю про Каравал. А все тому, що Теллині фантазії про русалку сповнювали Скарлет надією, що навіть попри зникнення матері й відсутність батьківської любові, сестра все ще здатна була мріяти. І Скарлет ніколи б не посміла вбити це.
— У колекції сестри були особливі листівки, — пояснила вона Джуліанові. — У Телли ніколи б не могло бути листівки з замком.
— Мені здається, це навіть палац, — відказав Джуліан.
— Байдуже, просто цієї листівки у неї не могло бути. Ймовірно, це наступна підказка.
— Ти впевнена?
— Якщо ти вважаєш, що я погано знаю сестру, може, зайдеш собі іншого партнера?
— Хочеш вір, а хочеш ні, ягідко, але мені до вподоби грати у парі з тобою. І здається, я бачив цей палац після того, як ми сіли на човен вчора вночі. Якщо це дійсно так і листівка — наша друга підказка, у замку знайдемо третю. Коли я грав раніше, — Джуліан притих, почувши кроки. Важкі. Впевнені. Вони зупинились біля дверей Теллиної кімнати. Скарлет визирнула у коридор.
— О, вітаю, — усмішка в Данте вийшла майже ідеальна, коли б не кривувата. Він так само був вбраний у все чорне, що вдало гармоніювало з чорнотою татуювань. Але побачивши Скарлет, Данте, здавалось, посвітлішав. — Лише хотів перевірити, чи у вас все гаразд. Чи зручно було спати у моєму номері? — слова «спати» й «мій номер» з уст Данте злетіли доволі грубо.