— Але ж поглянь на цьогорічний приз, — вела Телла, — бажання.

— Гадала, ти не віриш у бажання.

— А я вважала, ти зрадієш більше. Тобі ж відомо, що люди готові навіть піти на вбивство, тільки б ухопити таку можливість?

— Невже ти не зрозуміла, що нам слід полишити острів? — як палко не бажала Скарлет відвідати Каравал, необхідність заміжжя відчувала куди гостріше. — Аби встигнути за три дні, нам, скоріш за все, треба вирушати завтра.

— А як ти гадаєш, чому я така схвильована? — коли Телла почувалася щасливою, очі її палахкотіли диким вогнем. Аж усе довкола померхло, змусивши Скарлет променисто усміхнутися, вона готова була на все погодитися, тільки б догодити сестрі. Проте Скарлет також добряче засвоїла, якою зрадливою може бути віра у щось настільки примарне, як бажання.

Ненавиділа себе за те, що доводиться руйнувати сестрину радість, але нехай краще це буде вона, ніж хтось інший, хто вирве її з корінням. Скарлет різко мовила:

— Невже ти й тут примудрилася нажлуктитися рому? Забула, що зробив батько, коли ми востаннє намагались втекти з Трісди?

Телла затремтіла. Якусь мить вона здавалась малим вразливим дівчам, яке старанно намагалася в собі притлумити. Наступної миті вираз обличчя змінився, рожеві губи знову вигнулись, і переляканий вираз змінив твердий, мов криця.

— То було два роки тому, ми встигли набратися розуму.

— Але нам є що втрачати, — стояла на своєму Скарлет.

Теллі було простіше забути про те, що трапилось під час тієї спроби потрапити на Каравал. Скарлет так ніколи й не розповіла всієї правди про батькове покарання. Вона не хотіла, щоб молодша сестра жила серед жахливих страхів і нервово озиралась після кожного кроку. Знала, що існують речі, набагато потворніші за звичні форми батьківського покарання.

— І не здумай казати, що боїшся скасування весілля, — Телла міцно стиснула квитки.

— Припини, — Скарлет вихопила папірці, — ти помнеш краєчки.

— Скарлет, ти ухиляєшся від відповіді. Це через весілля?

— Звісно ж, ні. Це через те, що завтра немає жодних шансів полишити острів. Ми навіть не знаємо, де відбувається Каравал. Я ніколи не чула про острів Сновидінь, і я не знаю, де він розташовується.

— Я знаю, — Джуліан ступив кілька кроків уперед з-за бочок з ромом. Кинув посмішку, котра красномовно підтверджувала, що жодних вибачень за підслуховування приватної розмови не буде.

— Це тебе не стосується, — відмахнулась Скарлет.

Джуліан здивовано поглянув на неї так, ніби досі його не відшивала жодна дівчина.

— Я лише намагаюсь допомогти. Ви ніколи не чули про цей острів, бо він не входить до Завойованих островів. Ним не править жодна з п’яти Імперій.

Острів Сновидінь — це особистий острів Легенди. Дорога займає лише два дні. Якщо хочете поїхати, сховаю вас на своєму кораблі. Але це за плату, — Джуліан перевів погляд на третій квиток. Світло-карі очі під густими бровами були створені переконувати дівчат стягувати свої спідниці й кидатися йому на шию.

Слова Телли про людей, котрі б пішли на вбивство заради квитка, відлунювали у думках Скарлет. Джуліан, можливо, і мав чарівне обличчя, проте він також мав акцент Південної Імперії. Кожен знав, що там панує безправ’я.

— Ні, — відрізала Скарлет. — Занадто небезпечно, як спіймаємось.

— Усе, що ми робимо небезпечно. Ми потрапимо в халепу, якщо нас побачать тут з хлопчиком, — мовила Телла.

Джуліан виглядав ображеним на слово «хлопчик», проте перш ніж встиг бодай щось зауважити, Телла мовила далі:

— Усе, що ми робимо — небезпечно. Але варто ризикнути. Ти все життя чекала на це. Кожна зірка, що падала, знала лише одне бажання, з прибуттям кожного нового корабля у порт ти молилась, щоб він привіз загадкових артистів Каравалу. Ти хочеш цього більше за мене.

«Щоб ви не чули про Каравал, його неможливо порівняти з реальністю. Це не просто гра чи вистава. Він більше скидається на магію», — лунали в голові Скарлет бабусині слова, поки вона вдивлялась у ці дивовижні аркуші. Малим дівчам вона обожнювала історії про Каравал. Тоді вони ввижались їй неймовірно реалістичними. Скарлет завжди бачила спалахи кольорів, які супроводжували її найсильніші емоції. Раптово всередині золотими барвами засяяла мрія. На мить вона дозволила собі уявити, як то помандрувати до приватного острова Легенди, взяти участь у грі та виграти бажання. Свобода! Вибір! Чудо! Магія!

Красива, безглузда фантазія.

Ліпше все лишити, як є. Бажання такі ж реальні, як єдинороги. Маленькою Скарлет вірила у бабусині історії про магію Каравалу, та з часом ті казки згубились десь у минулому. Вона жодного разу так і не побачила доказу існування магії. Тепер здавалось, що оповідки її бабусі були лише вигадками літньої жінки.

Частина Скарлет ще й досі відчайдушно прагла відчути велич Каравалу, проте їй також було добре відомо, що навряд чи магія змінить її життя. Наречений, граф — єдиний, хто міг подарувати нове життя Скарлет та її сестрі.

Світло ламп більше не осяювало квитки. Надпис зник, і вони знову набули звичного вигляду.

— Телло, ми не можемо. Це занадто ризиковано. Якщо спробуємо втекти з острова... — враз Скарлет замовкла. Заскрипіли сходи льоху. Почулись важкі кроки щонайменше трьох пар ніг.

Скарлет перелякано поглянула на сестру.

Телла швидко жестом махнула Джуліану, щоб той сховався.

— Не зникайте через мене, — губернатор Драґна нарешті спустився. Їдкий запах густо напахченого вбрання зіпсував пікантний запах винного льоху.

Скарлет миттю запхала листи у кишеню сукні.

Слідом за батьком йшло твоє вартових, уважно пильнуючи кожний його крок.

— Здається, ми раніше не зустрічались, — не звертаючи і крихти уваги на дочок, губернатор Драґна простягнув Джуліанові руку в пальчатці. Це були сливово-чорні пальчатки відтінку темних синців і влади.

Він любив носити пальчатки — ознаку цивілізованості. Губернаторові Драґні подобалося виглядати бездоганно: суворий чорний сюртук, фіолетовий жилет у смужку. Йому було далеко за сорок, проте він не дозволяв своєму тілу заплисти жиром, чого не скажеш про інших чоловіків його віку. Одягнений за останньою модою, він зв’язував світле волосся охайним чорним бантом, виставляючи напоказ причепурені брови та русу цапину борідку.

Джуліан був вищим, однак губернаторові вдалось згори поглянути на нього. Скарлет помітила, як батько оцінював залатану куртку моряка й широкі штани, запхані в потерті чоботи, заввишки до коліна.

Треба було віддати належне впевненості Джуліана. Не гаючи й миті, він одразу простягнув губернаторові свою руку без рукавички.

— Радий зустрічі, пане. Джуліан Марреро.

— Губернатор Марселло Драґна, — чоловіки обмінялися рукостисканням. Джуліан намагався висмикнути свою, проте губернатор тримав її немов у лещатах. — Джуліане, ти ж не з острова?

Цього разу Джуліан завагався з відповіддю:

— Ні, пане, я моряк. Перший помічник капітана на човні «Ель Бесо Дорадо».

— Отже, ти тут проїздом, — губернатор усміхнувся. — Моряки в нас у пошані. Вагома підтримка економіки. Люди згодні чимало платити, щоб пришвартуватись у нас, а зоставшись, витрачають ще більше. А тепер скажи мені, чи до смаку тобі мій ром? — вільною рукою губернатор обвів винний льох. — Я ж розумію, ти саме цим тут займався?

І знову Джуліан не квапився відповідати, але губернатор не відступав:

— Тобі не сподобалось?

— Ні, пане, тобто, так пане, — виправився Джуліан. — Усе, що я куштував — дуже смачне.

— І мої доньки?

Скарлет напружилась.

— За подихом чую — ти не сьорбав рому, — вів губернатор Драґна. — І мені відомо, що ти не грав тут у карти й не виспівував молитов. Отже, зізнавайся, котру з дочок куштував?

— Ні, пане, ви неправильно все зрозуміли, — Джуліан злякано похитав головою, ніби у житті нічого сороміцького він і не скоїв.

— Скарлет, — втрутилась Телла, — я спустилась вниз і спіймала їх на гарячому.

Ні! Скарлет проклинала свою дурненьку сестру: