Здиміло враз те полегшення. Коли їй навіть не дозволялося перекинутися кількома словами з чоловіками через їхні удавані заручини, то вона не дозволить Джуліанові стріляти очима якійсь розбещеній дівасі у таверні. А надто коли ця діваха — вагітна білявка, котра дременула з речами Скарлет. До речі, вже й не вагітна — ліф сукні був гладеньким та пласким — жодного натяку на округлість.

Скарлет аж скипіла всередині. Вона підійшла ближче, поклала руку на плече Джуліана і мовила:

— Любий, а хто ця... — слова обірвались, коли Джуліан обернувся.

— Ой, пробачте, — вона мала здогадатися! Він був одягнутий у чорне. — Я думала, ви...

— Ваш наречений? — уїдливо натякнув Данте.

— Данте.

— О, значить, ви пам’ятаєте моє ім’я. Отже, мною не скористались заради ліжка, — голос лунав дзвінко. Гості за сусідніми столиками поглянули на Скарлет. Хто з відразою, а хто й хтиво. Один чоловік навіть облизав губи. У гурті юнаків показували непристойні жести.

Блондинка пирхнула:

— То це про цю дівчину ти розповідав? А я гадала, що вона гарніша.

— Я був п’яний, — відказав Данте.

Щоки Скарлет залила барва, набагато червоніша за звичайний рум’янець сорому. Навіть коли Джуліан і брехун, однак щодо справжньої суті Данте він не помилився.

Скарлет хотіла відповісти Данте й дівчині, але їй стисло горло, а в грудях забракло повітря. Чоловіки за сусідніми столиками й досі позирали скоса, а от стрічки на сукні починали тьмяніти й набувати чорної барви.

Треба якомога швидше полишити це місце.

Скарлет розвернулась, мерщій вибігла з таверни і чула лиш шлейф пересудів за собою. Чорна барва скрапувала зі стрічок, заплямовуючи білу сукню. Сльози лились із очей. Вона відчувала палкий гнів і сором.

Оце таке їй покарання за обман. І що вона собі думала, торкаючись так до чоловіка? Назвавши його «любим»? Вона ж бо гадала, що Данте був Джуліаном, та чи від цього легше?

Пустоголовий Джуліан.

Вона б ніколи ні про що з ним не домовлялась. Вона хотіла злитись на Данте, але саме Джуліан заварив цю кашу. Вона насторожено відчинила двері кімнати, таки сподіваючись побачити його на велетенському білому ліжку: темноволоса голова на одній подушці, ноги — на іншій. У кімнаті й досі відчувається його присутність: прохолодний вітерець, лукаві посмішки, вульгарні брехні. Та моряка не було.

Полум’я тихо потріскувало. Ліжко було устелене незайманими перинами. Він дотримався слова і не лягав на ліжко цієї ночі.

Або так і не повернувся з Проклятого Замку.

17

карлет не снився Легенда. Сон не йшов, бо щоразу, як Скарлет заплющувала очі, перед нею звивались коридори під Проклятим Замком, мерехтіли ліхтарі й лунали крики.

Все зникало, щойно дівчина розплющувала очі. Та не встигала вона зімкнути повіки, як усе знову поверталось. Скарлет намагалася себе заспокоїти, мовляв, це лишень її бурхлива уява: тіні, звуки криків, кроки, скрип.

Аж в кімнаті й справді почула дивний звук.

Скарлет обережно підвелась. Згасаюче полум’я шипіло, відкидаючи рідкі пуски світла на стіни. Це не полум’я тріщить. Звук пролунав знову. Ще один скрип. Потаємні двері до її кімнати розчинились, і увійшов Джуліан.

— Привіт, ягідко.

— Що ти... — Скарлет не змогла завершити питання. Навіть у напівтемряві було видно — щось не так. Нерівна хода. Нахил голови. Прикрившись простирадлом, Скарлет миттю підскочила з ліжка. — Що сталося?

— Усе не так кепсько, як здається, — Джуліан хитався, наче п’яний. Від нього линув металевий, різкий запах крові.

— Хто це зробив з тобою?

— Пам’ятай, це лише гра, — криво посміхнувся Джуліан, перш ніж впасти безсилим на ліжко.

— Джуліане! — Скарлет підбігла до нього. Холодний, ніби просидів увесь цей час надворі. Хотіла вже потормошити його, щоб збудити, та ж хіба варто це робити, коли людина заюшена кров’ю? Стільки крові. Справжньої крові, від якої злиплося його чорне волосся й забруднила руки Скарлет, поки намагалась зручніше вмостити моряка. — Я миттю. Збігаю по допомогу.

— Ні, — Джуліан схопив її руку крижаними пальцями. — Не йди. Це лише травма голови. Вона тільки виглядає жахливо, та насправді все не так і погано. Візьми рушник і миску. Будь ласка, — на останніх словах він стиснув її руку міцніше. — Якщо когось сюди покличеш, це викличе зайві питання. Всі ще подумають, що це частина гри.

— А це ж не так?

Джуліан похитав головою й опустив холодну руку.

Скарлет не вірила, що «стерв’ятники» — єдина причина, з якої Джуліан не хотів привертати увагу. Однак миттю знайшла два рушники й миску. За хвилину вода стала червоно-коричневою. Ще кілька хвилин, і Джуліан трохи зігрівся. Він правду казав щодо рани: вона була не такою страшною, як здавалось.

Рана не була глибокою, але при спробі підвестися, Джуліан схиляв голову вбік.

— Думаю, тобі краще полежати, — Скарлет лагідно поклала руку на його плече. — Є ще десь ушкодження?

— Оглянь тут, — Джуліан задер сорочку, оголивши засмагле мускулясте тіло. Якби не цівки крові, що простягались вздовж живота, вона б напевне зашарілась.

Чистим рушником Скарлет обережно доторкнулась до шкіри й заходилась витирати її повільними круговими рухами. Вона ніколи так не торкалась молодого чоловіка — будь-якого чоловіка. Скарлет намагалась доторкатись до нього лише тканиною, проте пальці жадали помандрувати далі. Хотіли відчути, чи шкіра на дотик така ж м’якенька, як на вигляд. Цікаво, чи у графа теж такий плаский та пружний живіт?

— Джуліане, не заплющуй очей, — бурчала Скарлет, намагаючись відкинути геть думки про його тіло. — Гадаю, кілька швів тут не завадить, — мовила Скарлет. Та коли вона стерла кров, виявилось, що під нею гладеньке й неушкоджене тіло. — Стривай, а де рана?

— Тут немає. Але так приємно! — Джуліан застогнав, вигнувши спину.

— Поганець! — Скарлет миттю прибрала руки, ледь стримуючись, щоб не зацідити йому ляпаса. Все таки він поранений. — Що насправді сталось? І кажи мені правду, бо зараз же витурю тебе в три шиї з кімнати.

— Без погроз, ягідко. Я пам’ятаю нашу угоду. Не збираюсь тут зоставатись чи красти твої чесноти. Лише хотів віддати це, — він поліз у кишеню і Скарлет помітила, що кісточки на обох руках не були вкриті синцями чи подряпинами. Якщо він потрапив у бійку, то не відбивався.

Знову хотіла запитати, що ж сталося, аж він відкрив долоню.

Червоний спалах.

— Це через них ти так побивалась? — Джуліан недбало кинув червоні сережки у її долоні, ніби повертав їй просочені кров’ю рушники.

— Де ти їх знайшов? — зойкнула Скарлет. Хоча, по правді, це не мало значення, бо саме через них він втрапив у халепу. І хоч він так недбало кинув їх їй, насправді всі камінці цілі, не надбиті й навіть не затерті. Батько навчив Скарлет висловлювати подяку різними мовами, але жодне з цих слів не здатне було передати її почуттів.

— Це тому в тебе рани?

— Якщо ти вважаєш, що я отримав їх через дешеву біжутерію, то надто вже ти доброї думки про мене, — Джуліан зістрибнув з ліжка й попрямував до дверей.

— Стій, — зупинила його Скарлет. — Ти не можеш піти у такому стані.

— Це запрошення лишитись? — Джуліан схилив голову набік.

Скарлет вагалась.

Він був поранений.

Проте це не змінювало стан справ.

Вона заручена, та навіть коли б і не була...

— Не думаю, — Джуліан торкнувся дверної ручки.

— Чекай, — Скарлет його знову зупинила. — Ти так і не розповів мені, що з тобою трапилось. Це якось стосується тунелів під Проклятим Замком?

Джуліан завмер, його рука блукала над кулястою ручкою, ніби її стримувала невидима нитка.

— Ти про що?

— Гадаю, ти прекрасно знаєш про що я, — Скарлет наче знову почула моторошний крик. — Я йшла за тобою.

Джуліан напружився, темне волосся впало на чоло, мов пір’я.