У Скарлет не лишалось часу на роздуми. Побігти за молодиком чи зазирнути у журнал Айко — єдину річ, незаплямовану червоними пелюстками. Якщо теорія Скарлет про сидр була правильна, то і молодик, і журнал — однаково важливі об’єкти. Але лише один міг наблизити її до Телли.

— Якщо я погоджусь на умови, що отримаю? Четверту підказку?

— Можливо. Все можливо, — проспівала Айко.

— Але згідно правил — підказок лише п’ять.

— Вони справді так стверджують? Чи, може, це ви так вважаєте? — запитала Айко. — До кожного пункту призначення існує кілька шляхів. Підказки сховані скрізь. Вказівки, що їх ви отримали, лише допомагають виявити підказки. Але не забувайте, що ви мусите роздобути не лише підказки. Гра — як людина. Якщо хочете грати у неї по-справжньому, то вам варто вивчити її історію.

— Я пречудово знаю її історію, — відказала Скарлет. — Бабуся все мені розповіла, ще коли я була маленьким дівчам.

— Хм, бабуся розповідала... Впевнена, вона казала щиру правду, — Айко відкусила шматочок вафлі, занурюючи білі зуби у пелюстки, та звернула на нову доріжку.

Скарлет востаннє глянула на молодика з пов’язкою на оці, а потім він зник. Вона проґавила свій шанс. Тож проґавити ще й Айко вона не могла.

Тепер красуня купувала їстівні срібні дзвіночки та блискучі тістечка, завбільшки з монету. Скарлет чимчикувала позаду, роздумуючи, чи не лусне Айко від такої кількості їжі. Проте дівчина купувала у кожного продавця, котрий бажав укласти з нею угоду.

Скарлет помітила, що Айко не проминала жодної такої нагоди. Айко не раз переривала бесіду для того, щоби придбати кольорових цукерок, що виблискували мов феєрверки, затим келих рідкого золота, а згодом і флакончик чарівної фарби, котра, якщо вірити напису, назавжди позбавляла сивини — із цим дівчина явно поквапилася.

— Отже, — розпочала Скарлет, коли вони звернули на вуличку, вщерть забиту крамницями з гострими дахами. На щастя, не було вуличних торговців, тож Скарлет відчула, що саме час заключити угоду, та, на відміну від попередніх разів, хотіла все як слід обміркувати.

— У вашому записникові занотована історія Каравалу?

— Певною мірою так, — відповіла Айко.

— Доведіть.

На її подив, Айко простягнула записник — надто вже це просто.

— Я вважала, що мені дозволять зазирнути лише в обмін на щось.

— Не переймайтеся, ніхто не примушує вас заключати угоду, поки не захочете довідатися більше. Усі важливі зображення опечатані магією, — Слово «магія» Айко вимовила ніби жартома.

Скарлет обережно взяла записник — тоненький та легкий, але в ньому на диво було дуже багато сторінок. Щоразу, коли Скарлет перегортала одну сторінку, за нею з’являлося ще дві. Кожна розмальована неймовірними зображеннями. Королеви й королі, пірати й президенти, наймані вбивці та принцеси. Величезні кораблі завбільшки з острови й крихітні, такі, як дерев’яний човен, на якому вони з Джуліаном...

— Стривайте, це ж я зображена, — Скарлет пробігла кількома наступними сторінкам. Айко мистецьки зобразила Скарлет у човні з Джуліаном. А ось вони напівголі бредуть дорогою до годинникової крамниці, ось сперечаються біля брами. — Це ж особисте! — хвала всім святим, там не було жодної компроментуючої картини у спальні. Та був однин цікавий малюнок, де Скарлет бігла геть від Данте, а всі присутні дивилися на неї з осудом.

— Звідки це у вас? — Скарлет почервоніла й знову перевела погляд на зображення, де вона у човні з Джуліаном. Пригадалось моторошне відчуття першої миті на острові, ніби за нею хтось пильно спостерігає. Але це виявилось набагато гірше за нього. — Чому так багато малюнків зі мною? Чому я не бачу зображень з іншими людьми?

— Цього року гра не про інших людей, — обведені золотом очі Айко зустрілися з очима Скарлет.— В інших учасників не викрадали сестри.

Коли Скарлет прибула на острів, відчуття, що вона є спеціальним гостем Легенди, сповнювало її винятковістю, тоді вона вперше відчувала себе особливою. Та зараз їй здалося, що не вона грає у гру, а гра бавиться з нею.

Живіт їй звело кислими відтінками жовто-зеленого. Скарлет не любила, коли з нею граються. Понад усе її непокоїло питання, чому серед усіх людей на всенькому світі Легенда закрутив цю гру саме навколо неї та її сестри. Коментар Джуліана у годинниковій крамниці стосувався її привабливої зовнішності, та зараз Скарлет розуміла, що він означав набагато більше.

— У таверні ви запитували, хто я, — вела далі Айко. — Я не гравець. Я історіограф — записую історію Каравалу в малюнках.

— Ніколи не чула про історіографів.

— Тоді вам невимовно пощастило, що ми зустрілись, — Айко висмикнула записник з її рук.

Скарлет не вбачала у їхній зустрічі й крихти талану, однак і заперечувати достовірність інформації у журналі не могла. Навіть якщо Айко і справді історіограф, то навряд чи вона вдовольняється роллю звичайного спостерігача.

— Тепер, коли ви зазирнули до мого записника, і поки я час від часу дозволятиму вуличним крамарям зазирнути всередину, пропоную скористатись унікальною пропозицією. Я не єдиний митець, хто побруднив ці сторінки. Тут ви можете знайти усі правдиві історії з кожного Каравалу. Якщо схочете їх переглянути — довідаєтеся і про переможців, і про їхні перемоги.

Поки Айко пояснювала, Скарлет згадала Данте, потім Джуліана. Їй стало цікаво, що ж відбувалося під час їхньої участі у грі? Згадались також й інші гравці — наприклад, жінка, котра загинула кілька років тому. Бабуся Скарлет зі своїми розповідями про бузкову сукню, котра зачарувала всіх і кожного. Звісно, Скарлет сумнівалась, що зможе знайти у записнику бабусю, але їй випадала нагода побачити ще декого — Легенду.

Якщо на сторінках містилась детальна й правдива історія про Каравал, то це означало, що Легенда там обов’язково має бути зображений. Руперт, хлопчина з першої ночі, казав, що гра — це загадка, яку потрібно розгадати. А перша підказка стверджувала: «Дівчину востаннє бачили з Легендою». Отже, логічно, якщо Скарлет знайде Легенду, вона відшукає Теллу. Необхідність полювати за двома іншими підказками відпадає сама собою.

— Гаразд, — погодилась Скарлет. — Що ви хочете за те, що я почитаю записник?

— Розумниця, — Айко аж засяяла з радості. Дівчата йшли доріжкою, обрамленою ґудзиками, яка вела до крамнички капелюшків та шкіргалантереї у формі циліндра. Та Айко зупинилась перед крамницею з сукнями.

Триповерхова будівля, всуціль скляна, щоб можна було ліпше розгледіти вбрання, пошите з різноманітних тканин усіляких відтінків. Колір сміху пізньої ночі, ранніх сонячних променів, хвиль, що б’ються об щиколотки. Здавалось, кожна сукня обіцяла свою пригоду і, відповідно, мала унікальну ціну:

Про що ви найбільше шкодуєте

Найсильніший ваш страх

Таємниця, яку ви не повідали жодній живій душі

Найдешевша сукня коштувала всього лише останній кошмарний сон — сливова, колір, у який Скарлет нізащо не вбралася б.

— Отже, це така ваша ціна? Ви хочете, щоб я придбала сукню?

— Ні, я хочу щоб ви придбали три сукні. По одній для кожної наступної ночі гри, — Айко відчинила двері, але Скарлет не ступила на поріг.

Дивна річ трапляється з людьми, коли їм здається, що вони платять менше, ніж повинні. Раптово, річ втрачає свою вартість. Скарлет глянула на записник. Він коштує чимало — тут явно пахне обманом.

— А навіщо це вам? Що насправді вам від мене потрібно?

— Я — мисткиня. І мене дратує, що ваша сукня живе своїм життям.

Айко поморщила носика, подивившись на досі жалобну сукню Скарлет. Але тепер вбрання ще й встигло відростити невеличкий темний шлейф. — Коли емоції вирують, воно змінюється. Ніхто, гортаючи сторінки журналу, про це не знає. Подумають, що я помилась, зобразивши вас у новому вбранні у розпал подій. Окрім того, я зневажаю чорний.

Скарлет також не вважала себе любителькою чорного — з ним у неї було пов’язано чимало прикрих емоцій. Певна річ, було б чудово мати більше контролю над сукнею. Та оскільки вона могла залишитися на острові щонайдовше дві ночі, потреби у трьох сукнях не було.