— А я чула, що саме вона скасувала їхнє весілля, — вела інша жінка.

— Так і було, одразу після того, як наречений заскочив її зненацька у ліжку з Легендою. Роза сказала, що до безтями закохалася в Легенду і хоче бути з ним. Проте Легенда розсміявся і відповів, що надто вже вона захопилася грою.

— Я думала, ніхто ніколи не бачив Легенди, — зауважила інша жінка.

— Ніхто не бачить його більше одного разу. Кажуть, він змінює подобу кожної гри. Красивий, але жорстокий. Чула, що він стояв поруч, коли Роза викинулась з вікна, і навіть не спробував її стримати.

— Чудовисько.

— Я гадала, він її штовхнув, — втрутилась третя жінка.

— Не фізично, — мовила перша. — Легенда любить гратися з людьми, ігри його жорстокі. Одна з найулюбленіших — закохувати у себе дівчат. Роза вистрибнула того ж дня, коли він від неї відмовився. Коли батьки довідалися про все, то не дозволили їй повернутися додому. Її наречений картається за все, що сталося. Його слуги кажуть, що він щоночі стогне й вигукує її ім’я.

Троє жінок зиркнули на молодика, який плівся у хвості процесії. Волосся в нього ще не було довгим, на руках не було татуювань, не було й троянди, але Скарлет одразу його впізнала. Данте.

Мабуть, саме тому він так шалено жадав здобути перемогу — щоби повернути життя своїй нареченій.

І тієї ж миті Данте повернув голову в бік Скарлет, але не затримав погляду на ній. Скорботними очима він нишпорив натовпом, ніби полював за кимсь, вдивлявся крізь чорну запону з жалобних пелюсток. М’якенька трояндова калюжа утворилась біля ніг Скарлет, а кілька пелюсток впали на очі Данте, коли він проходив повз неї. Квітки затулили очі Данте, щоб він не зміг знайти того, кого (Скарлет це відчувала) він шукав — молодика у циліндрі з оксамитовою облямівкою, що стояв за кілька кроків від неї.

Повітря вилетіло з легень. У всіх інших снах обличчя Легенди було нечітким. Але зараз вона його чудово бачила.

На вродливому обличчі не було жодної емоції, світло-карі очі позбавлені тепла, жодного натяку на усмішку на губах, лиш кривий саркастичний вигин. Він скидався на тінь юнака, котрого вона знала. Джуліана.

Четвертий день Каравалу

22

карлет прокинулась, і світ для неї набув смаку брехні й золи. Вогкі покривала прилипли до спітнілої шкіри, просякнувши їх страхітливим сном, засипаним жалобними чорними трояндами. Принаймні Айко не збрехала, що сон Скарлет запам’ятає. Згадки про останні хвилини до смерті були розпливчастими, а сни — до реалістичності чіткими. Вони були настільки переконливими й реальними, як руки, котрі її обіймали. Джуліан.

Його рука лежала трішки вище її грудей. Скарлет зробила різкий вдих. Мертві Джуліанові пальці торкались її шкіри, а мармурова крига грудей холодила її спину з беззвучним серцем всередині. Вона здригнулась і ледь чутно зойкнула. Боялась пробудити його з мертвого сну.

Вона пригадала його образ зі сну: циліндр, байдужий вираз обличчя — саме такий вираз вона могла припасувати Легенді, а Джуліан був таким само вродливцем, яким вона завжди уявляла собі Легенду.

Скарлет пригадала нажахані очі власниці готелю, коли та вперше побачила Джуліана. Тоді Скарлет подумала, що це через те, що вони спеціальні гості Легенди. Але що як це через те, що Джуліан насправді був Легендою? Він стільки всього знав про Каравал. Знав, що робити, коли вона помирала. І Джуліан міг без жодних перешкод покласти троянди у кімнату.

Раптом спиною вона почула стукіт серця.

Джуліанового серця.

Чи ж то серце Легенди?

Ні.

Скарлет заплющила очі й вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Її не раз попереджали, що гра бавиться з нею. Однак це не могло бути правдою. Вона не знає напевне, коли саме це сталось, та якоїсь миті, у цьому світі, сповненому дивовиж, Джуліан став для неї особливою людиною. Вона стала йому довіряти. Якщо Джуліан справді був Легендою, усе, що мало значення для неї, для нього було лише грою.

Джуліанові міцні груди піднімались й опускалась за її спиною, поступово тіло сповнювало тепло. Скарлет відчувала жар скрізь, де торкались їхні тіла. Під колінами, в попереку. Дихання Джуліана пришвидшилось, коли він посунувся до неї ближче, а пальцями торкнувся ключиці.

Синій слід від проколу на кінчику одного з пальців змусив її щоки спалахнути й пригадати його кров на язиці і смак губ, коли він пив її кров. Найінтимніша річ в її житті. Вона хотіла, щоб усе, що тут відбувається, було справжнім. Скарлет хотіла, щоб Джуліан був справжнім.

Але...

Справа не лише в її бажаннях. Скарлет пам’ятала, як кожного разу Джуліан їй розповідав, що Легенда пречудово знав, як шанувати своїх гостей. Згідно її сну, він не лише шанував своїх гостей. Він змусив жінку так закохатись у себе, що вона вкоротила собі віку. «Легенда любить гратися з людьми, ігри його жорстокі. Одна з найулюбленіших — закохувати у себе дівчат». Ця думка стисла горло Скарлет аж до відчуття жовчі. Якщо Джуліан був Легендою, він спокусив Теллу ще до початку гри. Можливо, він звабив їх обох.

Від цієї страхітливої вірогідності їй боляче звело шлунок. З хвилюючою ясністю вона пригадала останні миті перед смертю. Варто було йому попросити — і вона віддала б йому не лишень свою кров.

Треба якомога швидше звільнитися з обіймів, перш ніж Джуліан прокинеться. Вона й досі сподівалась, що він не Легенда. Але якщо припустити, що це не так, вона однаково ризикувала. Скарлет ніколи б не викинулась у вікно через чоловіка, але сестра її імпульсивніша.

Скарлет навчилась приборкувати власні почуття, а от Теллу навпаки несло за її мінливими емоціями та бажаннями. Скарлет розуміла, що Легенда під час гри міг підштовхнути Теллу до будь-якого нерозважного вчинку, а це означає, що Скарлет мусить її врятувати.

Скарлет повинна розшукати Данте. Якщо Роза його наречена, то тоді він напевне знає, чи справді Джуліан — Легенда.

Скарлет затамувала подих і обережно прибрала Джуліанову руку зі своєї талії.

— Ягідко, — прошепотів Джуліан.

Скарлет зойкнула, коли пальцями він торкнувся її шиї, лишаючи жагуче відчуття льоду й полум’я. Він і досі спав.

Та невдовзі прокинеться.

Нехтуючи обережністю, Скарлет сповзла з ліжка й гупнулась на купу речей на долівці. Тепер її одяг більше скидався на щось між жалобною сукнею та нічною сорочкою: чорне мереживо, замало тканини. Та вона не мала часу перевдягатися, та й, по правді, їй було вже байдуже.

Скарлет підвелася й швиденько підрахувала, що минув рівно день од її смерті. Стояв світанок сімнадцятого, а отже, на пошуки Телли в неї є одна ніч, перш ніж вона покине острів аби встигнути на весіл...

Скарлет завмерла, побачивши себе у люстрі. На товстому темному волоссі з’явилась тонка сива пасма по всій довжині. Спочатку їй здалось, що це гра світла, але сиве пасмо і справді там було! Пальці затрусилися, коли Скарлет його торкалася — біля самісінької скроні. Навіть якщо заплести волосся, однаково буде видно. Вона ніколи не вважала себе самозакоханою, проте тієї миті хотілося дати волю сльозам.

Гра не мала б бути аж такою реальною, але її наслідки були більш ніж відчутними. Якщо днем життя вона заплатила за сукню, то що вона мусить заплатити, щоб повернути Теллу? Чи вистачить їй сил?

З червоними очима й досі почуваючись напівмертвою, Скарлет вагалася. Вона думала про те, як мало днів лишилося, а тим часом ланцюг страху міцно стискав їй горло. Якщо Найджел казав правду, то не існувало жодної всесильної руки, котра б окреслювала її життєвий шлях. Треба було покласти край тривогам й страху, що контролювали її долю. Можливо, вона й почувалася слабкою, однак її любов до сестри була потужна.