Сонце щойно зійшло, а отже, вона не могла покинути готель. Проте вона могла скористатись годинами дня, щоб знайти Данте у «Кришталевій Змії».

Полишивши кімнату, Скарлет помітила миготіння свічок у звивистому коридорі. Маслянисті й теплі, але щось тут не так — запах. До звичних ноток диму й поту додався важчий і різкіший букет анісу й лаванди, а також запах гнилих слив. Ні!

На паніку в Скарлет була лише мить, перш ніж вона побачила батька, котрий з’явився з закутка.

Дівчина стрілою влетіла назад до кімнати, зачинила двері на замок і звела очі догори. Якщо там і були боги чи святі, вони її ненавиділи. Як сюди потрапив батько? Якщо він зараз знайте її й Теллу, Скарлет навіть не сумнівалась, він вб’є сестру, щоб покарати її.

Хотілось думати, що обрис батька був жорстокою галюцинацією, проте більш логічним було припустити, батько розкусив удаване викрадення. А можливо, магістр Каравалу якимось чином йому натякнув. «Скажи, кого ти найбільше боїшся»? — запитувала жінка, а надто вже наївна Скарлет взяла й розкрила всі свої карти.

Що ж вона такого зробила, що змусило Легенду так її зненавидіти? Навіть якщо Джуліан не був Легендою, вона почувалась обманутою. Чому ж усе так сталося? Можливо, причина — в її листах? А може, Легенда просто мав своєрідне відчуття гумору, а Скарлет стала його легкою здобиччю? Чи, може... початок сну нахлинув жахливими відтінками бузкового, слідом за яким линуло ім’я Анналіза. У цьому сні вона ніяк не могла зв’язати все докупи, та раптом пригадала бабусину оповідку про походження Легенди. Як він кохав дівчину, котра розбила йому серце, побравшись з іншим. Її бабуся була Легендовою Анно...

— Ягідко? — Джуліан підвівся у ліжку. — Чого це ти так притулилась до дверей?

— Я... — завмерла Скарлет.

Темне волосся обрамляло стурбоване обличчя. Але Скарлет його не бачила, бо перед очима в неї все ще стояв бездушний погляд Джуліана під час похорону дівчини, котру він довів до самогубства.

Легенда.

Серце її виривалося з грудей. Вона намагалася переконати себе, що це неправда. Джуліан не був Легендою. Натомість, сильніше притиснулась до дверей, коли Джуліан зістрибнув з ліжка і попрямував до неї. Кроки були на диво впевненими й рівними як для людини, котра щойно очутилася після смерті.

Якщо він був Легендою, десь серед цього створеного ним чарівного світу була її сестра. Скарлет хотіла домогтись од нього відповіді. Хотіла ще раз дати йому ляпаса. Але зараз не час розмахувати руками. Якщо Джуліан справді був Легендою, і ця химерна гра була способом відплатити за розбите бабцею серце, єдиною перевагою Скарлет було його незнання, що його вивели на чисту воду.

— Ягідко, ти якось кепсько виглядаєш. Як довго ти не спиш? — Джуліан підвів руку й провів прохолодними суглобами пальців по її щоці. — Ти навіть не уявляєш, як сильно мене налякала. Я...

— Все гаразд, — перебила Скарлет й відступила. Вона не хотіла, щоб Джуліан її торкався.

Джуліан стиснув губи. Його занепокоєння зникло, натомість з’явився не гнів, як того очікувала Скарлет, а біль. Вона бачила, як жало її відмови вразило його серце й зафарбувало його в синій колір.

Скарлет завжди бачила власні емоції кольоровими, проте ніколи не бачила кольорів почуттів інших людей. Не знала, що вразило її більше: те, що вона бачила колір Джуліанових почуттів, чи те, що вона скривдила його.

Намагалась уявити, як би почувався Джуліан, коли б він справді був Легендою. Перед смертю вони обмінялись чимось неймовірно особливим. Пригадала, як обережно він ніс її до кімнати. Як віддав день життя. Якими сильними й надійними були його руки, коли заколисували її у ліжку. Вона навіть бачила докази тієї жертви. Серед темної щетини на підборідді була сива смужка. Така ж, як і пасма її волосся. І Скарлет після цих подій навіть не дозволила йому торкнутися себе.

— Пробач, — мовила Скарлет. — Я лише... здається, досі не оговталась після всього, що трапилось. Якщо моя поведінка видається дивною, прошу вибачення. Думки геть сплутались, вибач, — вона ще раз це повторила, і, здається, з вибаченнями перестаралася.

М’язи посмикувалися на шиї Джуліана. Він і на мить їй не повірив.

— Можливо, тобі краще полежати.

— Ти ж знаєш, я не можу повернутися з тобою у те ліжко, — різко мовила Скарлет. Саме це вона вже йому говорила, проте слова прозвучали більш грубо, ніж вона хотіла.

Джуліан зовні опанував усі емоції, однак у серці його пронісся вихор почуттів, що підказував Скарлет: у цьому чоловікові немає й крихти байдужості. Біль барвився гаммою відтінків, досі їй невідомих. Вона не могла їх описати: не сірий і не сивий, але за ними напевне крилася сильна емоція. Можливо, це все через те, що вони обмінялися кров’ю?

Йому стисло легені так само, як і їй горло. Боляче було ступати кожен крок, поки Джуліан прямував до інших дверей.

— Я не планував лягати з тобою в ліжко.

Вона хотіла було щось відповісти, але спазм так і не відпустив горло, а в кутиках очей страшенно запекло. Лише після того, як Джуліан вийшов з кімнати, вона змогла знову вдихнути повітря, а потім зрозуміла: він пішов і зачинив перед нею двері.

Вона притулилася до стіни й намагалась перебороти палке бажання кинутися слідом за Джуліаном й вибачитись за таку дивну й жахливу поведінку.

Коли він вийшов за двері, Скарлет могла заприсягтись, він не був Легендою. Проте ризикувати, повіривши йому, і помилитись, вона не могла.

Ні, Скарлет виправила себе.

Вона могла ризикнути і помилитись.

Усе, що вона робила з моменту приїзду на Каравал, передбачало ризик. Десь вона таки помилилась, але загалом вона була приємно здивована. Наприклад, той інтимний момент, який вона розділила з Джуліаном. Він би ніколи не подарував їй такий дорогоцінний подарунок, якби вона не вчинила дурницю й не втратила два дні свого життя. Хтозна, а що як скористатись нагодою саме цієї миті і є тим, чого вона найбільше потребує? Якщо не заради себе, то заради Телли. З часу прибуття на острів він був її союзником. І понад усе вона потребувала його допомоги. А надто з батьком, котрий тепер перебував на острові.

Ой лишенько, батько! Скарлет навіть не сказала Джуліанові, що він був тут. Вона мусила знайти юнака і попередити.

Сповнена тривоги, Скарлет відчинила двері. Мерзенний запах батькових парфумів й досі висів у повітрі, проте у коридорі стояв лише підлий чоловік у котелку, який вкрав її сережки. Він не звернув уваги на Скарлет, коли та пролетіла повз нього до сходів. Вона не знала, куди пішов Джуліан, та сподівалась, що він не полишив приміщення.

Скарлет завмерла на наступній сходовій площадці.

Джуліан, впевнено, ніби й справді був магістром Каравалу, вийшов із кімнати Данте, а потім відчинив потрощені двері Теллиної кімнати й зайшов всередину.

Що він тут робить?

Джуліан же ненавидів Данте! І що він забув у розтрощеній Теллиній кімнаті? Що за?..

Вгорі заскрипіли мостини під вагою кроків. Людей було кілька, й вони спускалися донизу. Скарлет не вдалося почути всю розмову, але вона впізнала суворий батьків голос.

— Ти щойно бачив, як вона пробігала повз?

Скарлет затремтіла всім тілом.

— Й хвилини ще не минуло. А тепер прошу платню! — мабуть, говорив той жалюгідний чоловік у котелку.

Раптово вона неначе знову опинилась на Трісді, коли ховалася в тінях сходових балок і боялася поворухнутися, щоб її ніхто не виявив. Але треба тікати, адже будь-якої миті батько міг спуститися сходами. Скарлет не могла дозволити собі боятись чи роздумувати над подальшими діями. Вона так швидко помчала, що ледь торкалася черевичками долівки. Звернула в коридор, яким Джуліан зайшов до кімнати Телли. Скарлет намагалась зачинити двері на засувку, але засувка була зламана.

У кімнаті порожньо.

Жодного сліду Джуліана.

Але він заходив сюди.

Скарлет панічно шукала цьому якесь логічне пояснення. А потім пригадала.