Джуліан роздратовано застогнав:

— Не знаю як це доведе, що я не Легенда, та я не зустрівся з тобою у таверні, бо попередньої ночі мені розбили голову. Я заспав, а коли прийшов, тебе вже не було, — він усміхнувся, але щось було не так. Усмішка його була якась вимушена.

Навіть якщо Джуліан не Легенда, усієї правди він однаково не розкривав. Він стискав кулаки, тримаючи таємниці, так само, не раз це робила Скарлет, коли страшенно боялася.

— Якщо ти тут, щоб зупинити Легенду, не розумію, чому тоді проспав ніч. І це не пояснює, як ти повернувся до «Кришталевої Змії» тієї ночі?

— Чому це так тебе турбує? — він розчаровано захитав головою. — Гаразд, твоя взяла. Ти хочеш знати правду? — Джуліан нахилився ближче. Його подих лоскотав її щоки. Задавалося, весь тунель заполонила його свіжість.

— Я взагалі не спав. Навмисне залишив тебе у таверні, бо після того, як ми напередодні були у кімнаті, я подумав, що мені не варто знову з тобою бачитись, — очі Джуліана опустились на її губи, Скарлет затремтіла. У напівтемряві тунелю було важко розрізнити кольори, проте коли Джуліан знову підвів очі, вона побачила два озерця рідкого бурштину, облямованого темними віями. Саме так він дивився на неї раніше, коли спиною притулявся до дверей, а вона стояла, притиснувшись до нього.

— Моя гра розпочалась з простою місією, — Джуліан зупинився і зробив великий вдих. Знову заговорив грубим і низьким голосом, ніби йому важно було дібрати слова. — Я приїхав знайти Легенду і помститися за сестру. Наші шляхи мали розійтися одразу після того, як ти провела мене у гру. Тому так, я не був цілковито чесним із тобою, але присягаюсь, я не Легенда.

Скарлет здавалось, він міг розкришити камінь своїми словами. Джуліан завжди приховував свої справжні почуття, але останні слова були без прикрас, вони були правдивими.

Джуліан навмисне відступив крок назад, повільно засунув руку у кишеню й дістав записку.

— Знайшов її у кімнаті Данте. Спустився сюди, щоби зустрітися з ним, а не вбити.

Блискавкою майнув спогад.

Валентна ж сестра Данте.

Скарлет здригнулась при згадці, коли востаннє бачила Данте живим. Він оскаженів тоді на сходах. Можливо, якби Скарлет не втратила той день, вона змогла б допомогти йому розшукати сестру.

— Мені слід було щось зробити, — пробурмотіла Скарлет.

— Ти нічого не могла вдіяти, — сухо відказав Джуліан. — Валентина мала зустрітись з нами тієї ночі, коли мені розбили голову, але так і не з’явилась.

Джуліан пояснив, що тунелі розташовувалися повсюди, на кожен тунель була карта і найчастіше ними користувалися артисти Каравалу, щоб без перешкод потрапляти в різні місця острова.

— А іноді їх використовували для вбивств, — іронічно додав Джуліан. Затуманені очі, гостріші ніж зазвичай вилиці, він виглядав вкрай змученим.

Скарлет так хотіла допомогти йому, але сама була дуже стомлена.

— Ти й досі прагнеш помсти? — запитала Скарлет.

— А як так, то ти спробуєш мене зупинити? — він кинув погляд на мертве, понівечене тіло Данте.

Скарлет мала б відповісти «так». Їй завжди хотілось вірити, що існували інші способи, крім насильницьких. Проте вбивство Данте й зникнення Валентини вщент зруйнували ілюзії, що Каравал був лише грою.

Скарлет вважала батька жорстоким, але Легенда був справжнісіньким чудовиськом. Бабуся правду казала: що більшу мерзоту він грав, то більше на такого обертався.

Скарлет непевно потягнулась і взяла руку Джуліана. Його пальці були напружені й холодні.

— Мені шкода, що твоя...

Її перебило відлуння кроків. Впевнених, рішучих і близьких. Скарлет не чула голосів, проте могла заприсягтись, що впізнала ходу.

Інстинктивно, вона відірвала руку від Джуліана.

— Гадаю, це мій батько!

Джуліан різко обернувся на звук. Смуток враз зник з його обличчя.

— Твій батько тут?

— Так, — відказала Скарлет.

І обоє помчали щодуху.

— Ні, — Скарлет смикнула ліворуч. Я йшла камінною доріжкою. — Вона не пам’ятала, щоб стіни виблискували самоцвітами, але ж вона могла того й не помітити. Позаду кроки ставали дедалі гучнішими.

Джуліан явно не погоджувався з нею, але покірно пішов слідом. Його лікоть торкався її ліктя, а стіни тунелю ставали дедалі вужчими. Обабіч випиналися камінці.

— Чому ти не сказала, що батько тут?

— Я збиралася розповісти, але...

Джуліан затулив рота Скарлет спітнілою брудною рукою.

— Ш-ш-ш...

Він ухопився за один блискучий камінець у стіні й прокрутив його, як дверну ручку, штовхнувши її у темну невідь. Від стін віяло вологою і холодом. Скарлет відчувала, як сирість просочується крізь її тонку сукню.

Аніс і лаванда, і запах гнилих слив змінив свіжий запах Джуліана. Сморід просочувався крізь химерні двері, в які щойно її проштовхнув моряк.

— Зі мною ти у безпеці, — прошепотів Джуліан. Його тіло близько притиснулось до неї, як щит. Гучні кроки пролунали поруч з їхнім сховком, який, здавалося, зменшувався. Холодні стіни впивались у Скарлет, штовхаючи дедалі ближче до Джуліана. Спершу вона ліктями упиралася в його груди, однак мусила обвити руками його талію. Він притиснувся до неї пружним тілом.

Серце Скарлет хаотично билось, груба щетина на підборідді дряпала їй щоки, а руки опускали нижче до стегон. Через тонку тканину Скарлет відчувала кожний вигин його тіла. Якби батько відчинив двері і побачив її у такому вигляді, їй більше не жити.

Скарлет намагалась відштовхнутись, дихала швидко й уривчасто. Тепер задавалося, що стеля рухалась і нависала дедалі ближче. Холодні краплі падали на голову згори.

— Мені здається, ця кімната хоче нас вбити, — мовила Скарлет. У коридорі кроки батька потроху стихали, аж поки від них не лишилось ні звуку.

Вона воліла б зоставатись у схованці ще хвилину чи довше, якби не легені, затиснуті між холоднючою стіною та Джуліаном.

— Відчиняй двері!

— Я намагаюсь, — бурмотів Джуліан.

Скарлет перехопило подих. Тоненька сукня задерлась вище колін, а тим часом Джуліан намагався намацати дверну ручку, торкаючись її сідниць.

— Не можу знайти, — він насилу говорив. — Мені здається, вихід з твого боку.

— Я нічого не відчуваю, сказала вголос, а подумки додала: «Окрім тебе». Пальці блукали по місцях, яких їй не слід було торкатись, руки обмацували стіну. Що дужче вона боролась, то більше тисла на них кімната.

«Як в океані біля острова» — промайнуло в голові Скарлет.

Що більше Скарлет боялась і боролась з його водами, то сильніше її затягувало.

Можливо, тут було те саме.

Джуліан казав, що тунелі посилюють страх, та ймовірно, вони ним ще й живляться.

— Кімната пов’язана з нашими емоціями, — мовила Скарлет. — Гадаю, нам варто заспокоїтись.

— Зараз це не надто просто, — відповів Джуліан здавленим голосом.

Його губи були у її волоссі, руки лежали біля стегон, притискаючись до вигинів її тіла.

— Ой, — мовила Скарлет. Її серце знову закалатало й те саме вона відчула в його грудях. Тиждень тому б ніколи не змогла заспокоїтись у такій ситуації. Та й зараз це було непросто. Та попри все вона чітко усвідомлювала, що зараз їм нічого не загрожує. Моряк ніколи її не скривдить. Змусила себе рівно дихати, щоб заспокоїтись. І тільки тоді стіни перестали рухатись.

Ще один вдих.

Кімната стала просторішою.

За її дверима кроків батька й досі не було чуть. Ані кроків, ані дихання. Ані його отруйного смороду.

За мить стіни на дотик стали приємнішими за її мокру сукню. Коли кімната розширилась, Скарлет відчула, як Джуліан і собі заспокоївся. Вона й досі торкалася його, але вже не так близько, як кільки хвилин тому. Їхні груди здіймалися в унісон, уже повільно й плавно. Тим часом стіни відступали. З кожним подихом кімната зігрівалась. Невдовзі з’явились дрібні проблиски світла, які вкривали стелю, наче зоряний пил. Світло осяяло дверну ручку над правою рукою Скарлет.