Вона дивилась, як Джуліан робить ще один сильний гребок. Небо обплело павутиння блискавиць. До зустрічі з ним вона була певна, що стане щасливою, коли вийде за людину, котра піклуватиметься про неї. Джуліан змусив її жадати більшого.

Вона пригадала, як вважала, що закохатись у нього — все одно що здійснити політ у нічний морок. Але зараз це почуття вона могла хіба порівняти із зоряним небом, встеленим вічними сузір’ями — дороговказами у суцільній пітьмі.

— Ягідко, ти чула, що я тобі сказав?

Скарлет перевела погляд на змоклого до рубця хлопця.

— Що?

— Нам треба вилазити з човна, — крикнув Джуліан у зливу. Човен ударився об темний причал.

— Де ми?

— Біля Проклятого замку.

— Ні, — нитки фіолетової паніки знову обплели Скарлет. Найджел вже попереджав її, що Телли у замку нема. — Нам треба продовжувати пошук сестри. Я помилилась із ґудзиками, проте має бути...

— Ми не можемо зоставатись у човні, — пояснив їй Джуліан. — Нас уб’є блискавкою, — поки він говорив, небо розтинало дедалі більше срібних блискавок.

— А як батько нас випередить?

— Ти знаєш, де саме її слід шукати?

Не почувши відповіді, Джуліан схопив Скарлет за руку й витягнув на ледь освітлений хиткий причал. Єдиним джерелом світла були величезні піщані годинники та червоні намистини, що змішувались всередині. Мабуть Айко мала рацію, коли казала, що дощ змиває усі чари. Проклятий замок більше не сяяв. Із золотого він став сірим. У внутрішньому дворику вітер гуляв по порожніх наметах, шум тканини заступив енергійну музику, що лунала кілька ночей тому.

— Треба десь обсохнути, — сказав Джуліан.

— Я б не губила з поля зору човен, — Скарлет зіщулилась під найближчою аркою, звідки видно було причал й усіх, хто прибував. — Щойно дощ ущухне, нам треба продовжувати пошук.

Джуліан відповів не одразу.

— Гадаю гра, чи принаймні твоя частина, повинна була б закінчись. Мені не слід було тебе сюди привозити. Я можу відвезти тебе у безпечне місце. Подалі від острова.

— Ні! — урвала його Скарлет. — Я не поїду звідси без сестри. Після того, що я щойно скоїла, батько ще більше лютуватиме. А коли знайде Теллу раніше за нас, то тоді їй буде непереливки.

— А як же ти? Принесеш себе в жертву? Вийдеш заміж за Ніколаса Д’Арсі?

Скарлет воліла б не чути цього запитання. Якщо вона продовжить гру й батько її знайде, то, певна річ, не вб’є, а змусить взяти шлюб із графом, що мало чим відрізняється від смерті. Але якщо вона не вийде заміж, то як захистить сестру?

— Я не знаю, що робитиму.

— Отже, ти й досі думаєш вийти заміж? — гарикнув Джуліан.

— Я не знаю! А що у мене є інший вибір?

Срібний дощ дедалі дужчав.

Скарлет чекала на відповідь Джуліана. Сподівалася, що він заспокоїть її. Скаже, що їй робити. Та раптом вона спохопилась, втямивши, яка то безглузда думка. Невже вона справді гадає, що він захоче запропонувати втекти звідси разом, забере її в інше життя, одружиться з нею?

Черговий спалах блискавки осяяв Джуліанове обличчя. Він сидів коло неї, та здавалося, подумки був десь далеко. Ось відповідь. І вона згадала, як першої ночі він стряхнув пилинку з плеча. Навіть якщо він не хотів, щоб вона виходила заміж за графа, то сам із нею одружуватися не збирався.

— Я така дурна! — голос дівчини мало не зірвався на крик. — Тобі ж байдуже. Ти побачив мого нареченого, приревнував, імпульсивно вчинив, а тепер шкодуєш.

— Ти й справді так думаєш? — різко запитав Джуліан. — Ти думаєш, я ризикував зустрітись із губернатором й втягнув тебе у цю халепу, бо ревную? — він розсміявся, ніби вважав ревнощі найбезглуздішою річчю на світі.

— Який же ти брехун, — різко мовила Скарлет.

Джуліанові губи витягнулися у пряму сувору лінію.

— Я попереджав тебе.

— Ні, — мовила Скарлет, — ти сам собі брешеш. Я потрібна тобі тільки тоді, коли виникає загроза мене втратити, та коли ця загроза зикає, тобі байдуже до мене, ти мене відштовхуєш.

— Я відштовхнув тебе лише раз, — Джуліан мовив голосніше і підійшов ближче. — Я й справді ревнував, але це не єдина причина, чому я хотів тебе звідти забрати.

— То назви причину.

Він підсунувся ще ближче, не лишаючи між ними місця. Вона відчувала його вологий одяг, що прилипав до неї. Повільно обвив її рукою довкола талії, але так, щоб у неї ще лишився шанс вивільнитися. Але Скарлет вже прийняла рішення. Серце стукотіло швидше, коли другою рукою він притиснув її ближче до своїх міцних грудей, а потім вона відчула свіжість його губ.

— Так досить близько? — Джуліан зупинився просто перед нею і прошепотів. — Ти точно цього хочеш?

Скарлет кивнула, побоюючись бовкнути зайве і відштовхнути його. Джуліан був для неї не захистом, вона просто хотіла бути з ним, з чоловіком, котрий не раз врятував її од загибелі.

Його ніжна й дужа рука прослизнула до її попереку, повільно притискаючи ще ближче, а друга рука пестила ніжну шкіру шиї.

— Не хочу, щоби ти шкодувала про свій вибір, — голос Джуліана звучав так болісно, ніби він хотів її відштовхнути. Але його рухи змушували її відчувати протилежне. Пальцем він торкнувся її нижньої губи. Вона відчула смак дерева, дощу і мокрого волосся. — Однаково є речі, яких ти про мене не знаєш, ягідко.

— То розкажи мені про них, — мовила Скарлет. Він розповів про сестру й Легенду, але, певна річ, вона нічого не знала про решту його життя. Джуліанові пальці й досі пестили її губи. Вона повільно їх цілувала, один за одним. Лише ніжний натиск губ, проте Скарлет відчувала, який ефект це справляє на нього. Друга його рука міцно горнула її ближче. Їй потрібно було зібратись, аби не втратити голос. У напівтемряві вона підвела на нього погляд і мовила:

— Я не боюсь твоїх секретів.

— Як би мені хотілось сказати, що тобі їх не варто боятись, — Джуліан ще раз торкнувся її губи, а потім поцілував. І цілунок той був сильніший за руки, що стискали її спину й талію. Він тримав її так, ніби боявся, що вона вислизне з його обіймів, однак Скарлет линула до нього, із насолодою торкалась м’язів його спини.

Він шепотів їй щось губами, занадто тихо, щоб вона розчула, але вона й сама домислила, що саме він хотів сказати, розтуливши її губи і дозволивши відчути на смак прохолоду свого язика. Кінчики зубів покусували її нижню губу. Кожний дотик дарував досі незнані кольори — м’які, мов оксамит, і гострі, як іскри, що перетворювалися на зірки.

29

ієї ночі місяць затримався на небі трішки довше, спостерігаючи сірим оком, як Джуліан ніжно тримав за руку Скарлет. Ніжний його поцілунок без слів її запевнив, що він не мав намірів її відпускати.

За інших обставин вони обоє так і лишилися б стояти зі сплетеними руками, аж до світання, коли розоране грозою небо звеселять веселки.

Та магія Каравалу обмежувалась часовими рамками: день її поглинав, а ніч сповнювала дивами. Ніч добігала кінця. Майже усі мерехтливі червоні намистини в обох піщаних годинниках Проклятого замку лежали на дні, мов пелюстки опалих троянд.

— Щось не так? — запитав Джуліан.

— Мені здається, я знаю останню підказку. Це троянди, — Скарлет пригадала вазу з трояндами, котра стояла біля коробки з сукнею. Вона необачно припустила, що їх надіслали разом. Скарлет не знала, що саме вони означали, проте квіти супроводжували гру. Отже, резонно, що вони були частиною п’ятої підказки; вони мали символізувати щось іще, окрім жалобного вшанування Рози.

— Ми мусимо повернутись до «Кришталевої змії» і поглянути на троянди, — сказала вона. — Можливо, щось було на пелюстках, або ж до вази була прикріплена підказка.

— А що як нас побачить твій батько?

— Скористаємось тунелем, — Скарлет потягнула за собою Джуліана через двір. Надворі було прохолодно, проте повітря здавалось ще холоднішим, коли вони добігли до занедбаного саду. Довкола росли скелетоподібні рослини, а страхітливий фонтан посередині стікав меланхолійною монотонною піснею.