— Я не знав про нього, — мовив Джуліан.

— Це коли ти перетворився на боягуза? — дражнила його Скарлет, але і сама відчувала коричнювато-жовті відтінки тривоги. Знала, що це не від чар саду.

Піти до крамниці капелюшків було дуже необачним вчинком з її боку. Вдруге так помилятися вона не хотіла. Однак Айко мала рацію, коли казала, що є речі, за які варто заплатити дуже дорогу ціну. Скарлет відчувала, що зараз намагається врятувати не лише Теллу, а й себе. Досі вона надто не замислювалася над цьогорічним призом — бажанням, але тепер воно не йшло їй з голови. Якщо Скарлет здобуде перемогу у грі, вона ж і справді зможе врятувати їх обох.

Скарлет відпустила руку Джуліана й доторкнулась до символу Каравалу, вигравіюваного всередині фонтана. Як і минулого разу, вода зникла. Басейн фонтана перетворився на гвинтові сходи.

— Ходімо, — махнула вона рукою. — От-от зійде сонце, — Скарлет не раз уявляла собі, як воно продирається крізь темряву, сповіщаючи про настання нової днини, яку раніше вона сподівалася зустріти вже на морі. Однак уперше, незважаючи на всі прикрі події, вона раділа, що зосталась. Вона поставила собі за мету здобути перемогу і покинути острів не лишень у компанії сестри.

Скарлет взяла руку Джуліана, ступивши на сходи.

— Чому мені здається, що ти завжди намагаєшся втекти кожного разу, коли мене бачиш? — губернатор Драґна з’явився на вході до саду, слідом ішов граф. З темного волосся скрапувала вода. Його більше не збуджувала ця пригода.

Скарлет смикнула Джуліана униз вологих сходів до вхожу в тунель, міцно стискаючи його руку, тоді як батько з графом намагалися їх наздогнати. Вона побоялася озирнутися, але чула сліди погоні. Тупотіння черевиків, двигтіння землі, стукіт серця.

— Джуліане, біжи вперед і знайди важіль закрити тунель, перш ніж, — Скарлет замовкла, бо побачила, як батько з графом добігли до сходів. На золотому світлі їхні тіні видовжилися й неначе простягали до неї свої мацаки. Запізно шукати важіль..

Однак Скарлет із Джуліаном майже дісталися низу сходів. Перед ними постали три тунелі, які розходились у різні напрямки: один — залитий золотом, другий — чорний як смола, третій — освітлений срібно-блакитним.

Відірвавши руку від його долоні, Скарлет штовхнула Джуліана до найтемнішого тунелю.

— Нам потрібно розділитись, а тобі слід сховатися.

— Ні, — він потягнувся до неї.

— Ти не розумієш, — Скарлет відступила назад. — Після того, що трапилось сьогодні, батько тебе вб’є.

— Тоді зробімо так, щоб він нас не спіймав, — Джуліанові пальці сплелись з її і разом вони побігли до лівого золотого тунелю.

Скарлет любила золотисті барви, вони вселяли надію, видавалися чарівними. На коротку осяйну мить вона навіть дозволила собі сподіватися, що цей колір їй допоможе, що вона і справді випередить батька і розпоряджатиметься власною долею.

Вона майже зробила це. Батька не видно було, але граф не відставав. Рукою в пальчатці він шарпнув її за руку, а вже за мить вона відчула, як палахкотить її голова. Батько схопив її за волосся. Вона кричала, поки двоє чоловіків відривали її від Джуліана.

— Відпустіть її, — вигукнув Джуліан.

— Стій, де стоїш, а то їй гірше буде, — губернатор Драґна однією рукою схопив Скарлет за горло, а на другу накрутив її волосся.

Скарлет стримала крик, та сльози болю градом котилися по щоках. Оскільки її тримали за шию, батька вона не бачила, проте уявляла його знавіснілий вираз. Це лише початок.

— Джуліане, — благала Скарлет, — будь ласка, забирайся звідси.

— Я не залишу тебе.

— Стій, де стоїш, — повторив губернатор Драґна. — Пам’ятаєш як ми останнього разу грали в цю гру? Як утнеш щось, що мені не до вподоби, моя люба дочка змушена буде розплачуватись.

Джуліан завмер.

— Так набагато краще, але щоб ти раптом не забув... — губернатор Драґна відпустив Скарлет і вдарив їй кулаком у живіт. Скарлет впала на коліна, повітря вилетіло з легень. Довкола все розпливлося, вона відчувала лише біль, відлуння батькового кулака. Руки заплямувала грязюка, поки Скарлет намагалась щосили підвестись на ноги.

Навколо голоси відскакували від стін. Злі й налякані. Коли підвелась, світ змінився.

— Невже це необхідно?

— Ще раз торкнись її, і я...

— Гадаю, ти вловив суть продемонстрованого?

Ці фрази злилися в її вухах воєдино. Граф простягнув їй руку, в його виразі вже не було пихи, натомість з’явилося щось невпевнене й нечітке. Батько стояв трохи далі й тримав ніж біля горлянки Джуліана.

— Він ніяк не хоче триматись од тебе подалі, — пояснив губернатор Драґна.

— Батьку, припини, — уривчасто мовила Скарлет. — Я прошу пробачення, що втекла. Але у тебе є я. Відпусти його.

— Але якщо я його відпущу, звідкіль мені знати, що ти ще викинеш?

— Я згоден з вашою дочкою, — мовив граф. Обняв її рукою, ніби захищав. — Мені здається, це занадто.

— Я не збираюсь його вбивати, — губернатор Драґна примружив очі, ніби усі вони були нерозсудливими. — Я лише даю дочці невеличкий стимул не тікати наступного разу.

Відчуття слизького бруду розлилося всередині Скарлет, коли батько притулив ножа до його горла. Досі їй здавалося, що не було нічого болючішого, ніж дивитися, як батько б’є Теллу. Однак лезо біля Джуліанового обличчя завдавало пекельного болю.

— Будь ласка, тату, — тремтіла дівчина при кожному слові. — Обіцяю, це востаннє, коли я тебе не послухалась.

— Я вже чув твої пусті обіцянки. Після сьогодні, гадаю, ти нарешті її дотримаєш, — губернатор Драґна облизав куточок губ і замахнувся.

— Ні...

Граф затулив рота Скарлет рукою у рукавичці. Батько провів кинджалом по вродливому обличчю Джуліана, починаючи з підборіддя, через усю щоку аж до самісінького ока.

Джуліан погамував крик болю, Скарлет намагалася вирватися, щоб підбігти до нього, однак вона лиш спромоглася копнути ногою. Вона злякалася, що батько завдасть Джуліанові ще більшої шкоди, бо вона й так видала власні емоції.

Вона сподівалась, що Джуліан захищатиметься, вхопить ножа і втече — у нього ж бо такі дужі м’язи. Скарлет задавалось, що навіть поранений він завиграшки подужає батька. Та Джуліан був уже не тим егоїстичним юнаком, на його обличчі вона прочитала рішучість, він намірявся залишатися з нею до останнього подиху. Він стояв мужньо, як поранена статуя, поки душа Скарлет рвалась на шматки.

— Ну все, справу зроблено, — мовив батько.

— Знаєте, — Джуліан повернувся до графа. На залитому кров’ю обличчі з’явилася посмішка. — Змушувати жінку бути з вами, катуючи інших людей — жалюгідний вчинок.

— Мабуть, зарано тебе відпускати, — губернатор знову звів угору ніж.

Скарлет спробувала вирватись від графа, проте його руки стискали її наче мотузки.

— Цим ти лишень погіршуєш ситуацію, — зашипів граф. А батькові мовив голосніше вдаваним знудьгованим голосом. — Не думаю, що в тому є потреба. Він лиш хоче нас вивести з рівноваги, — граф самовдоволено посміхнувся, ніби слова Джуліана нічого для нього не значили. Натомість Скарлет відчувала пришвидшене биття серця та жар частого дихання на своїй шиї. — І заради всіх святих, дайте йому хустину. Він же розбризкує усюди кров.

Губернатор кинув Джуліанові крихітний носовичок, який вмить просочився кров’ю. Скарлет бачила, як краплі падали на землю, а тим часом четвірка поверталася до готелю.

Увесь шлях до «Кришталевої змії» Скарлет намагалася знайти спосіб втекти. Попри рану Джуліан і досі був сильний. Їй здавалося, що він міг би легко втекти, чи принаймні спробувати чинити опір. Але він мовчки йшов біля губернатора, а граф стискав обм’яклу руку Скарлет.

— Усе буде гаразд, — шепотів граф.

Скарлет стало цікаво, в якому ж примарному світі він жив, аби таке припустити. Вона сподівалася знову натрапити на труп, що дасть їй змогу вирватись. Вона зневажала себе за ці думки, однак ніяк не могла позбутися їх.

Вийшовши з тунелю до розтрощеної кімнати Телли, граф спробував обтерти пальто, а Скарлет усе ще плекала надію втекти. Було ясно, батько не мав наміру відпускати Джуліана. Він пильнував за моряком, як хлопчак за лялькою молодшої сестри, перш ніж вирвати їй волосся чи голову.