Карусель ще пришвидшила оберти. Оберт за обертом. І поки вона отак собі кружляла у руйнівному танці, центр зник. На його місці з’явилось темне коло. Прірва чорного беззоряного неба. Дна Скарлет не бачила.

— Мені здається, нам треба стрибати, — можливо, вона помилялась щодо балкона, і саме це був той самий ризикований стрибок.

— Чекай, — Джуліан зупинився біля краю прірви і схопив її закривавлену руку, перш ніж вона стрілою полетить вниз.

— Що ти робиш? — вигукнула Скарлет.

— Я хочу, щоб ти це взяла. Це на випадок непередбачених обставин, — Джуліан дістав кишеньковий годинник на довгому ланцюжку і поклав їй на долоню. — Всередині на кришці я вигравіював координати човна, неподалік від узбережжя острова.

Хвиля паніки накрила Скарлет. Джуліанове обличчя стало ще серйознішим. Це дуже скидалося на прощання.

— Чому ти зараз мені це віддаєш?

— У разі, якщо доля нас розлучить чи на випадок непередбачуваних обставин. Команда човна доправить тебе до будь-якого місця, — на мить слова застрягли в його горлі. На обличчі з’явився болісний вираз, аж раптом карусель стала сповільнюватись, а прірва — вужчати.

— Ягідко, ти мусиш зараз стрибати, — він відпустив її руку.

— Джуліане, ти щось замовчуєш?

Він дуже сумно всміхнувся:

— Я не встигну тобі всього розповісти.

Скарлет хотіла запитати ще. Хотіла знати, чому Джуліан ще мить тому тримав її руку так, ніби ніколи не відпустить, а тепер дивиться на неї так, ніби боїться більше ніколи її не побачити. Але чорна прірва майже закрилась.

— Будь ласка, не змушуй мене скористатись цим без тебе, — вона взяла ланцюжок і повісила собі на шию.

А потім стрибнула.

Поки падала вниз, здається, чула, як Джуліан щось кричав, щоб вона не довіряла Легенді. Проте слова заглушила стрімка вода, яка ревіла у холодній річці внизу.

Скарлет хапала ротом повітря й молотила руками по воді, щоб не потонути. Вона зраділа, що шубовснула у воду, а не розбилась об каміння чи не настромилася на леза ножів. Однак течія була надто сильною, вона засмоктувала її, тягнула за собою вдалечінь, котрій не було кінця-краю.

Холод проник у кожну частину тіла, проте вона змушувала себе не піддаватись паніці. Це було їй під силу. Вода їй не ворог. Скарлет заспокоїлась, і течія дивовижним чином сповільнилася. Впевненими розміреними рухами вона виплила на поверхню, щосили молотила ногами, поки не підпливла до широких сходів.

Повільно очі призвичаїлись до крихітних зелених вогників, дрібних, як частинки пилу. Вони переливались і роїлись у повітрі, як світлячки, осяюючи нефритовим світлом дві сіро-сині стеатитові скульптури, що охороняли вхід на сходи. Вдвічі вищі за Скарлет, загорнуті у мантії, що зникали під водою. Долоні статуй складені у мовчазній молитві, очі заплющені, а обличчя тим часом виражали суворість. Широко відкриті роти скривились у німій агонії. Скарлет з останніх сил видерлась на чорні стеатитові сходи.

— А я вже мало не втратив у вас віру, — по сходах зацокала палиця. Поліровані сходинки одна за одною стали набирати барви. Але не сходи, і не понура місцина, до якої вони вели, прикували увагу Скарлет, вона не могла відвести погляду від молодика в оксамитовому циліндрі.

Вона кліпала очима. Він стояв перед нею, простягнувши руку, аби допомогти підвестись на ноги.

— Я дуже радий, що нарешті ви впорались, Скарлет.

33

карлет наказувала собі не втрачати пильності. Вона знала, що Легенда був змією. А гадюка у циліндрі та фраку — однаково змія. І справді він був майже таким, яким вона собі його уявляла. Щоправда, вона гадала, що магістр Каравалу виявиться ще більшим вродливцем, однак мала визнати, що він був самою елегантністю, приправленою інтригою та ілюзіями. Вогники, якими мінилися його очі, навіяли Скарлет відчуття, ніби її огорнув чар, видимий лише йому.

Він виглядав молодшим, ніж думала Скарлет, трохи старшим за неї. Жодної зморшки чи шрамів на обличчі. Чутки, що він ніколи не старів, вочевидь, були правдивими. Він рвучко зняв яскраво-синій каптур і накинув на тремтячі плечі Скарлет.

— Я порадив би вам зняти мокрий одяг, та чув, що ви у нас надзвичайна скромниця.

— А я змовчу про те, що чула про вас, — випалила Скарлет.

— Ой, ні! — Легенда театрально плеснув у долоні, вдаючи образу. — Невже про мене ходить лиха слава?

Він засміявся огидним потужним сміхом, що відскакував од стін печери, ніби за каменями ховались десятки різних Легенд. Луна дикого реготу не вщухала, доки магістр Легенда не клацнув пальцями. Проте маніакальна посмішка не зникла. Губи його нервово посмикувалися, він явно знов затіяв щось лихе і йому страшенно кортіло цим поділитися.

«Він божевільний», — подумала Скарлет і відступила назад, швидко глянула на воду, звідки мав би вже з’явитися Джуліан. Проте поверхня лишалась нерухомо.

— Якщо ви чекаєте на свого друга, то сумніваюсь, що він приєднається. Принаймні поки що, — в кутиках губ Легенди з’явилася жорстокість, яка вмить глибоко просочилась фіолетовою барвою під її мокрий одяг.

— Що ви зробили з Джуліаном і моєю сестрою?

— Прикро, справді прикро, — відказав Легенда. — У вашому голосі стільки драматизму. А знаєте, з вас вийшла б чудова артистка.

— Це не відповідь на моє питання, — зауважила Скарлет.

— Бо ви ставите неправильні питання! — закричав Легенда. У ту ж секунду він опинився просто перед нею. Вищий, ніж їй здавалось, і страшенно лютий. Його очі були темними, ніби зіниці повиїдали білки.

Скарлет нагадала собі, що в тунелях із людською свідомістю відбуваються неймовірні речі. Вона стояла на своєму й запитала твердим голосом:

— Де моя сестра і Джуліан?

— Я вже казав, це неправильне питання, — похитав головою Легенда, ніби вона його засмутила. — Але після того, як ви вдруге про них згадали, я дуже хочу знати: кого б ви більше воліли бачити, Джуліана чи сестру?

— Я більше не граю в ігри, — відповіла Скарлет. — Я здійснила ризикований стрибок, тож можу більше не відповідати на питання.

— Але за правилами для перемоги слід знайти дівчину, — зелені вогники танцювали довкола Легендової голови, додаючи смарагдового мерехтіння красивій шкірі. Без сумнівів, від нього линули чари, та не про такі химерні чари мріяла дівчина.

— Ви взагалі замислювались, чому гра відбувається тільки вночі?

— А як відповім, скажете, де знайти сестру?

— Якщо відповідь буде правильною.

— А як ні?

— Звісно, я вас уб’ю, — зареготав Легенда. Цього разу глухим сміхом, наче дзвін без язика. — Жартую. Не дивіться на мене так, ніби я здатен прокрастися до вашого будинку вночі і передушити всіх кошенят. Якщо відповісте неправильно, я знову поєднаю вас із супутником, і разом ви зможете продовжити пошуки сестри.

Скарлет дуже сумнівалась, що Легенда дотримає слова, проте він стояв перед нею на сходах, перепинивши їй шлях. Позаду текла швидкоплинна річка.

Вона намагалась пригадати, що Джуліан їй розповідав про Каравал першої ночі: «Це світ, зітканий із вигадок, і коли вас закрутить у вирі фантазій, будьте пильні й не відлітайте далеко».

— Гра ніколи б не була такою за дня, — відповіла Скарлет. — Люди думають, що ніхто не бачить усіх огидних речей, котрі вони роблять у темряві. Мерзенні вчинки та брехні, котрі вони сприймають за частину гри. Каравал відбувається вночі, бо вам до вподоби спостерігати, що роблять люди, впевнені, що їхні дії не призведуть до жодних наслідків.

— Непогано, — відповів Легенда. — Гадаю, ви зрозуміли: все, що відбувається тут — не лише гра, — він стишив голос і продовжив майже шепотом. — Щойно люди покидають острів, усе скоєне не має вороття, як би палко вони не бажали це виправити.

— Можливо, це повинно бути застереженням перед грою, — мовила Скарлет.

Легенда знову загиготів, але цього разу сміх звучав майже натурально.