Він повільно підняв повіки. Якусь мить задавалось, він повертався до неї.

— Я збрехав про рану на голові, — ледь мовив він. — Я хотів повернути тобі сережки. Але чоловік виявився дужчим, ніж мені здавалось... Мені було трохи непереливки. Хоча вираз твого обличчя, був того вартий, — тінь усмішки майнула на його губах. — Мені слід було триматися подалі від тебе... Та я хотів, аби ти перемогла... Я хотів...

Джуліанова голова захилилась назад. Скарлет відчула, як востаннє опустилися його груди.

— Джуліане! Джуліане! Джуліане! — вона притиснула руки до його серця, та воно мовчало.

Не знала, скільки разів повторила його ім’я. Вона промовляла його, як молитву. Як благання. Як шепіт. Як прощання.

34

осі Скарлет ніколи не хотілося спинити час, щоб він рухався настільки повільно, щоб один удар серця тривав рік, а подих усе життя, а дотик ніколи не закінчувався.

Зазвичай їй хотілось протилежного, щоб час плинув швидше, біг вперед, аби вона втекла від болю сьогоднішнього і потрапила до нової, чистої миті.

Але Скарлет знала, що наступна мить не принесе ані полегшення, ані світлої надії для Джуліана.

Сльози полились ще дужче, коли вона відчула смерть Джуліана. М’язи втрачали пружність. Тіло ставало холодним. Шкіра без вороття набула сірого відтінку.

Вона знала, що Легенда за нею спостерігає, отримуючи хворобливе задоволення від її болю. Але частина її не могла відпустити Джуліана, ніби він якимось дивом знову почне дихати, а серце заб’ється. Чула, що емоції та бажання, сповнені магією, можуть здійснювати бажання. Та чи не надто сильним було її бажання, чи все це було неправдою, вона не знала.

Чи, можливо, вона не про те думала.

Віра — дуже сильна річ, це майже чудесна магія. Її важко впіймати і ще важче утримати, але вона не потребує чогось нереального. Скарлет майже нічого не мала, це «майже» — кілька рядків, що зринули в її пам’яті, та саме вони могли стати рятівними.

Скарлет на якусь мить забула про бажання. Але якщо вона знайде Теллу першою і загадає життя Джуліана, ця історія врешті-решт матиме щасливий кінець. Те, що усе може знову бути добре, здавалось таким само нереальним, як бажання, та більше їй не було у що вірити.

Вона підвела очі, щоб знову запитати, де її сестра, але зрозуміла, що Легенда зник. Він лишив лише Джуліанів кишеньковий годинник та свій оксамитовий циліндр, під яким був лист.

Чорні пелюстки троянд полетіли на землю, коли Скарлет підняла записку з чорними берегами. Тінь першого листа Легенди.

Скарлет зіжмакала лист. Це вже навіть не божевілля, це якесь незрозуміле їй збочення. Її неприємно вразило, що лист був адресований їй особисто, невже це пов’язано з минулою історією Легенди і її бабусі?

За спиною завирувала вода. Скарлет зрозуміла, що от-от можуть з’явитися інші гравці. Їй дуже не хотілося лишати тіло Джуліана — він не заслуговував лежати ось так посеред холодної печери. Та якщо вона хоче його врятувати, то має знайти Теллу й здобути бажання.

Скарлет підвела погляд й побачила ще більше танцюючих світлячків, котрі рухались, як завіса мерехтливого серпанку, що освітлювала прохід на сходах поперед нею.

Легенда радив піти праворуч. Знала, він був певен, що вона йому не повірить, а це означає, що він, можливо, не збрехав. Однак він доволі підступний, щоби передбачити й такий варіант.

Скарлет звернула ліворуч від сходів, та останньої миті передумала, бо добре пам’ятала, як Легенда запевняв, що каже щиру правду. Батько рідко казав їй усю правду, проте й рідко відверто брехав. Він беріг свої брехні на крайній випадок. Скарлет припустила, що Легенда був точнісінько таким.

Вона стрілою летіла сходами, виток за витком, пригадуючи всі сходи, що довелось їм подолати з Джуліаном. З кожним маршем вона намагалась притлумити сльози і втому. Щоразу, коли їй вдавалося на мить проганяти думки про Джуліана, перед очима поставало бездиханне тіло Телли. Нерухоме тіло, мовчазне серце, незрячі очі.

Світ обертався перед очима Скарлет, коли вона добігла кінця сходів. Сукня змокла від поту, ноги горіли й трусились. Якщо вона помилилась зі сходами, не уявляла, де віднайти сили, аби спуститись і потім знову піднятись.

Перед нею стояла хитка драбина, що вела до квадратної ляди. Поки Скарлет видиралася вгору, то кілька разів мало не зірвалася вниз. Вона навіть не являла, що знайде за дверцятами. Відчувала тепло. Щось потріскувало. Багаття.

Скарлет хиталась на драбині і молилась, що то вогонь горить у пічці, а не вирує по всій кімнаті. Зробивши глибокий вдих, вона відкрила ляду.

П’ята ніч.

Остання ніч Каравалу

35

овсюди сяяли зірки.

Досі небачені сузір’я прикрашали купол безмежної, чорнильної ночі. Вона опинилася на балконі без перил. Блискучу смужку оніксової долівки вкривали великі ліжка, забарвлені відтінками зоряного пилу, а з маленьких чаш виблискували сліпучі блакитні язики полум’я.

Угорі, так високо над рештою світу, мало б бути холодно, але тут навпаки було досить тепло. Скарлет вилізла з проходу, зачепивши ґудзиками сукні поліровану долівку. Тут відчувався дух Легенди. Здавалося, навіть у чашах потріскували не дерев’яні, а оксамитові колоди, просочені чимось солодкавим. М’яке повітря наче було просочене отрутою. В глибині приміщення стояло величезне чорне ліжко з купою темних, як страшний сон, подушок.

Скарлет не знала, для чого Легенді ця кімната, проте сестри тут не було...

— Скар? — гукнула з ліжка невеличка фігура. Медові кучері танцювали довкола обличчя, котре можна було б назвати янгольським, якби не лукава посмішка.

— Серденько моє! — скрикнула Телла, зістрибуючи з ліжка й ніжно обіймаючи Скарлет, перш ніж та встигла добігти до середини кімнати. Її сильні руки змусили Скарлет повірити, що щасливий кінець можливий. Сестра жива. Вона була ніжною, як промінь сонця для зерна, з якого поростає мрія.

Тепер Скарлет потрібно було лише повернути Джуліана.

Скарлет вирвалася з обіймів, аби впевнитися, що це дійсно Телла, котра хоч і часто її обіймала, але ніколи так міцно.

— З тобою все гаразд? — вона пильно оглядала сестру, аби переконатись, що в неї немає ран чи синців. Скарлет не могла дозволити хвилюванню змусити її забути, для чого вона тут. — З тобою добре поводились?

— Ой, Скар! Завжди ти переймаєшся. Я така рада, що ти нарешті тут. Бо я вже почала хвилюватись, — Телла зробила глибокий вдих, чи, може, то вона затремтіла, адже стояла лише в тоненькій, блакитній нічній сорочці. — Я почала боятись, що ти ніколи не доберешся сюди. Не те, щоб тут було погано... — Телла махнула рукою на зірки, які, здавалось, були так близько, що їх можна було схопити й покласти до кишені. Занадто близько, на думку Скарлет. Як і низька крайка довкола балкона без поруччя, що ледь виступала над підлогою. В’язниця, замаскована під розкішну кімнату з чудовим видом.

— Телло, вибач.

— Усе гаразд. Мені просто було страшенно нудно.

— Нудно... — Скарлет здивовано поглянула не Теллу. Звісно, вона не думала, що Каравал змінить її сестру так само сильно, як її саму, але «нудно»?

— Ти тільки нічого не подумай. У мене тут купа привілеїв, і ставились до мене чудово... Господи, — Телла здивовано поглянула на сестрині закривавлені пальці та сукню. — Що трапилось? Ти ж уся в крові!

— Це не моя, — у горлі виникла грудка, коли вона поглянула на долоні. Лише одна його крапля подарувала їй день Джуліанового життя. Стало млосно від думки, скільки ж днів розлилось по її тілу — днів, які він мав би прожити.