— Чия це кров? — скривилась Телла.

— Я не хочу зараз про це розповідати, — Скарлет не здатна була дібрати слова. Треба було забиратись звідси, подалі від Легенди. Але вона мала знову його знайти, якщо хотіла забрати у нього бажання і врятувати Джуліана.

— Телло, нам треба йти, — спочатку Скарлет відведе сестру у безпечне місце, а потім повернеться по бажання. — Одягайся мерщій, не бери нічого, що могло б нас обтяжити. Телло, ти чого стоїш, як вкопана? У нас нема часу!

Однак Телла не зрушила з місця. Вона стояла у ніжній блакитній сорочці: розхристаний янгол, який дивиться на Скарлет широкими, схвильованими очима.

— Мене попереджали, що таке може трапитись, — голос Телли пом’якшав. Стриманий тон, яким зазвичай промовляють до нетямущих дітлахів чи людей похилого віку. — Не знаю, куди ти вважаєш ми мусимо бігти, але все гаразд. Гра скінчилась. Ця кімната — це кінець, Скар. Сідай і видихай, — Телла намагалась провести її до одного з дурнуватих ліжок з подушками.

— Ні, — відсахнулась Скарлет. — Хто б не розповів тобі це, він збрехав. Це ніколи не було просто грою. Не знаю, що тобі понарозказували, але ти в небезпеці — ми обоє в небезпеці. Тут батько.

Телла здивовано звела брови, однак швидко опанувала себе, ніби це її зовсім не хвилювало.

— Ти впевнена? Може, це була лише галюцинація?

— Впевнена. Ми маємо мерщій утікати звідси. У мене є друг... — Скарлет не могла вимовити ім’я Джуліана. Насилу вимучила друг, але мусила зоставатись сильною для Телли. — Мій друг має човен, котрий відвезе нас, куди ми схочемо. Як ти завжди й хотіла. — Скарлет простягнула руку до сестри, проте цього разу вона відсахнулась й піджала губи.

— Скар, будь ласка, послухай мене. Твої очі тебе обманули. Невже ти не пам’ятаєш попередження, коли прибула на острів: «...і коли вас закрутить у вирі фантазій, будьте пильні й не відлітайте далеко»?

— А що як я тобі скажу, що цьогорічна гра інша? — відказала Скарлет і спробувала коротко пояснити історію Легенди та їхньої бабусі. — Він привів нас на острів аби помститись. Я знаю, що до тебе добре ставились, та що б він тобі не говорив, це брехня. Нам треба тікати.

Поки Скарлет говорила, обличчя Телли змінилось. Вона прикусила верхню губу, чи то від страху за їхнє життя, чи то переживаючи за здоровий глузд сестри, Скарлет напевне не знала.

— Ти справді в це віриш? — запитала Телла.

Скарлет кивнула, відчайдушно сподіваючись, що сестринський зв’язок здолає Теллині сумніви.

— Я знаю, це звучить дивно, але в мене є докази.

— Тоді гаразд, дай мені хвилю, — Телла зникла за великою чорною ширмою біля ліжка, тим часом Скарлет штовхала одне з ліжок, аби сховати ляду й затулити сходи, якими сюди потрапила. Щойно завершивши, побачила Теллу у синьому шовковому халаті. В одній руці був шмат тканини, а в другій миска з водою.

— Що ти робиш? — запитала Скарлет. — Чому ти не вдягла нічого путнього?

— Сідай, — Телла показала на одне з вимощених подушками ліжко. — Нам нічого не загрожує, Скар. Чого б ти не боялась, знаю, для тебе воно видається справжнім, проте насправді ні. Тепер вмощуйся, я змию з тебе кров. Ти відчуєш себе краще, як станеш чистою.

Скарлет не зрушила з місця.

Телла знову заговорила з нею, як з дитиною чи божевільною. Скарлет не могла її ні в чому звинувачувати. Якби вона не зустрілась обличчям до обличчя з батьком, якби не бачила смерті Джуліана, якби не відчула, як зупинилось його серце, і тепло його крові на руках, чи якби не бачила, як з нього витікає життя, вона б також сумнівалась, що це може бути правдою.

Якби ж то вона могла дібрати правильні слова!

— Я що як я зможу довести? — Скарлет дістала запрошення на похорон. — Перед тим, як піднятися до тебе, мені це залишив Легенда, — дала записку Теллі. — Він замислив убити тебе!

— Через бабусю? — Телла кинула сердитий погляд, читаючи написане. Потім, намагаючись стримати сміх, додала. — Ой, Скар, гадаю, ти неправильно зрозуміла цей лист.

Телла придушила ще один смішок, простягуючи записку. Перше, що помітила Скарлет, були краєчки. Вони були не чорні, а золоті, і шрифт був теж іншим.

— Ні! Це інша записка. Та була запрошенням на твій похорон, — Скарлет благально поглянула на Теллу. — Я не збожеволіла, — наполягала вона. — Це не та записка, яку я прочитала в тунелі.

— Під землею? — перебила Телла. — Це ж там люди втрачають розум?

— Телло, присягаюсь, що я при здоровому глузді. У тій записці йшлось, що ти помреш завтра, якщо я не покладу цьому край. Будь ласка, навіть якщо ти не віриш мені, то принаймні спробуй.

— Дай мені ще раз записку, — нарешті здалася Телла. Скарлет знову простягнула папірець. Сестра уважно ще раз перечитала запрошення, тримаючи його біля чаші з полум’ям. Проте текст не змінився.

— Телло, присягаюсь, це було запрошення на похорон, а не на вечірку.

— Вірю, — відказала Телла.

— Правда?

— Ну, припускаю, що це як із квитками, які ти отримала на Трісді. Текст змінюється залежно від освітлення. Але, Скар... — знову цей награний турботливий голос. — Може, це ще один поворот гри. Спосіб тебе сюди заманити, адже ти витратила стільки часу. Але тепер ти тут, і та-дам! Загрозу заступила винагорода. Скажи, в чиїх словах більше сенсу?

Теллині слова звучали логічно. І Скарлет дуже хотілося, щоби це виявилося правдою. Та вона знала, як могли вводити в оману тунелі та Легенда. Але магістр був не лише загрозою.

— Телло, якщо ти мені не віриш. Я присягаюсь, батько тут. Він шукає тебе, нас обох, саме цієї миті. І вір, коли кажу, що його присутність — це не чарівне марево Каравалу. Він тут з графом Ніколасом Д’Арсі, моїм нареченим. Аби втекти, мені довелось його приспати за допомогою еліксиру, а потім прив’язати до ліжка. Впевнена, ти можеш уявити, що батько з нами зробить, коли знайде.

— Ти прив’язала свого нареченого до ліжка? — гиготіла Телла.

— Це не смішно! Ти що не чуєш, що я кажу про те, що трапиться, якщо нас знайде батько?

— Скар, я не знала, що ти на таке здатна! Мене аж розпирає від гордощів. Що ще гра в тобі змінила? — Телла усміхнулась ще дужче. Заворожена та вражена. Це б могло втішити Скарлет, та вона сподівалася на протилежну реакцію сестри, та мала б злякатися.

— Ти не розумієш. Я була вимушена це зробити, бо батько хотів мене змусити... — сором здушив їй горло, поки намагалась дібрати слова. Згадуючи, що батько силував її зробити, Скарлет ще більше переконувалась — вона для нього не жива істота, а лише річ.

Вираз Телли пом’якшав. Вона обвила руки довкола Скарлет, обіймаючи її так, як тільки це могла зробити сестра. Наче кошеня, в котрого щойно з’явилися кігтики, а воно вже готове було роздерти на клапті увесь світ. І якусь мить Скарлет думала, що так і буде.

— Тепер ти мені віриш?

— Вірю, що ти пережила справжнє божевілля, але тепер усе позаду. То все була омана, — Телла ніжно прибрала темну прядку з обличчя Скарлет. — Тобі більше нічого хвилюватися, сестричко. І, — вона додала, — батько заплатить за всі свої гріхи. Щовечора я молюся, аби спустився янгол і відрубав йому руки, аби він більше не зміг нікого скривдити.

— Не думаю, що цим займаються янголи, — пробурмотіла Скарлет.

— Можливо, не ті, що живуть на небі, проте існують різні види янголів, — Телла відступила. Рожеві губи вигнулись у посмішку, сповнену надії.

— Не кажи, що плануєш самостійно відрубати йому руки.

— Гадаю, вже завтра батьківські руки не будуть більше проблемою, принаймні не для нас, — очі Телли спалахнули небезпекою. — Я ж тут не сама сиділа увесь цей час. Я познайомилася з деким. Він знає все про батька і пообіцяв про нас дбати. Обох, — Телла засвітилась яскравіше за сяйво свічки чи сонячний зайчик од скельця. Радість, котра могла означати лише одну жахливу річ.