Вона й далі повторювала своє бажання, а ліхтарі зі свічками поволі згасали. Невдовзі згасли всі вогники, як і життя її сестри. Все марно.

Сльози котилися по щоках Скарлет. Вона могла отак тримати Теллу, доки сльози не висохнуть, і вони з сестрою не перетворяться на порох — як засторога для тих, хто занадто захопиться ілюзією Каравалу.

Ці сльози могли б стати фіналом історії, але тієї миті, коли от-от мало зійти сонце, у найтемнішу мить перед світанком, темна рука обережно торкнула плече Скарлет.

Скарлет підвела голову й побачила Джован. Зі свічок і ліхтарів курився дим, тому Скарлет її майже не бачила, лиш упізнала за жвавим голосом.

— Невдовзі офіційне завершення гри. От-от зазвучать ранкові дзвони, люди почнуть пакувати речі. Я думала, ви захочете забрати речі сестри.

Скарлет підвела голову на Теллин балкон без перил і відповіла:

— Мені нічого там не потрібно.

— Можливо, ви щось там знайдете для себе, — сказала Джо.

День після Каравалу

39

оли Скарлет піднялася до Теллиної кімнати на балконі, їй здавалося, що це ще один тактичний хід, ще один спосіб завдати їй болю. Речі у розкішній кімнаті були нові: сукні, хутра, рукавички. Нічого з того не нагадувало їй про Теллу. Єдиною цінною річчю були спогади Скарлет про барвінкову сукню, у якій померла Телла. Вбрання, що не змогло подарувати їм щасливого кінця. Що мала на увазі Джо?

І раптом погляд Скарлет затримався на одній речі. На сумочці з косметикою стояла прямокутна скляна скринька зі срібними краєчками та пряжкою. Серце калатало. На ній було зображено сонце з зіркою всередині, а в зірці — сльоза.

Символ Каравалу.

Тепер Скарлет ненавиділа його більше за бузковий колір. Вона напевне знала, що скриньки з цією клятою емблемою тут не було.

Скарлет повільно підняла кришку.

Клаптик паперу. Обережно розгорнула записку, датовану минулим роком.

Скарлет перечитала лист, знову і знову і з кожним новим разом вона вірила дедалі більше. Гра ще не скінчилась. І здавалось, Скарлет мала рацію: цього року Каравал крутився не лише довкола Легенди та її бабусі. Насправді, виявилось, що сестра уклала угоду з самим магістром Каравалу.

— Джо! — крикнула Скарлет. — Джован!

Почувши своє ім’я вдруге, дівчина з’явилась. Кроки її були дуже жваві.

— Ведіть мене до магістра Легенди, — мовила Скарлет.

40

 о це означає? — запитала Скарлет. Навпроти неї Легенда сидів на оббитому ворсом кріслі кремового кольору й дивився в овальне вікно. У цій кімнаті балкона не було. Скарлет здавалось, що це приміщення хворе, звісно, якщо, кімната здатна хворіти. Вона вся ніби потьмяніла, з меблів були лишень два вицвілих стільці.

Скарлет змахнула листом перед Легендою, котрий не зводив погляду з вікна. Вдивлявся на людей внизу, які тягнули клунки й поверталися до «реального» світу.

— А я вас чекав, — безтурботно мовив Легенда.

— Що за угоду ви уклали з моєю сестрою?

— Я не укладав ніяких угод, — зітхнув він.

— Тоді чому ви залишили цей лист?

— Я цього не робив, — магістр Каравалу нарешті відірвав погляд від вікна. Але щось у його спокійному виразі було не так, чогось бракувало. — Подумайте, хто б міг хотіти, щоб ви отримали цей лист?

І перший, хто спав їй на думку, звісно, був Легенда.

— Це був не я, — повторив він. — І ось вам підказка, її неважко розгадати. Подумайте, хто міг її вам лишити?

— Донателла? — Скарлет вдихнула повітря. Вона могла поставити скриньку, коли ходила по мотузку. — Але чому?

Пропустивши повз вуха її питання, Легенда простягнув Скарлет стосик листів.

— Маю віддати вам це.

— Чому ви просто не скажете мені, що відбувається?

— Бо це не входить у мою роль, — Легенда підвівся зі стільця, підійшовши до неї так близько, що міг навіть торкнутись. На ньому знову був бузковий циліндр та фрак. Він не усміхався і не сміявся, і не вдавався до божевільних штучок, до яких вона так звикла. Дивився на неї не для того, щоб розгледіти, а ніби намагався розкрити їй щось про себе.

Знову в Скарлет виникло відчуття, що в ньому чогось бракувало. Ніби хмари розступалися, аби показати сонце, а натомість з’являлися нові клуби хмар. У Теллиній кімнаті він намагався переконати її, що він несповна розуму. А тепер він доводить їй протилежне.

«Мою роль» — пригадала його слова Скарлет.

— Ви не Легенда, чи не так?

Він усміхнувся кутиками губ.

— Так чи ні? — Скарлет не налаштована була бавитися у загадки.

— Мене звати Каспар.

— Це не відповідь, — відказала Скарлет. А тим часом в голові в неї уже складалися докупи шматочки головоломки. Їй потроху стала відкриватися повна картина, якої раніше Скарлет не могла ніяк розгледіти. Шию обпік кишеньковий годинник, коли вона пригадала зізнання Джуліана, як йому важко було вимовляти слова. І те саме трапилось з ним і на каруселі, перед тим, як Скарлет стрибнула вниз.

— Ви актор, і магія стримує вас сказати щось зайве, — розмірковувала Скарлет уголос. Вона тоді пригадала ще щось. Слова зі сну про те, що Легенда змінює обличчя.

Не магія, а розмаїття акторів. То он чому Каспар виглядав таким похмурим і сумним, ніби копія справжнього Легенди. Коли вони були на балконі, його і справді оповивали чари. А по завершенні Каравалу чари зникли. Куточки очей почервоніли, шкіра під очима набрякла. У тунелі бліда шкіра здавалась ідеальною, але зараз вона бачила невеличкі шрами на підборідді. Вочевидь, порізи після гоління. А на носі он трішки ластовиння.

— Ви не справжній Легенда, — цього разу вона не запитувала, а констатувала факт. — Саме тому ви сказали, що не подаруєте мені бажання. Ви звичайний актор, який не здатен здійснювати бажання.

Тепер було очевидно, що гра ще триває.

Хто ж, як не Скарлет мав знати, що справжній Легенда перед нею не з’явиться. Скільки ж років вона йому писала, перш ніж отримати відповідь?

— А Легенда взагалі існує?

— О так! — розсміявся Каспар, і в сміхові тому вчувалася гіркота. — Легенда більш ніж реальний, однак більшість людей навіть не здогадуються, що бачили його. Це стосується і чималої кількості його акторів. Магістр Каравалу не видає, ким є насправді і завжди вдає себе за когось іншого.

Скарлет думала про незліченну кількість людей, котрих зустріла протягом Каравалу. Кортіло дізнатись, котрий із них був тим самим невловимим Легендою.

— Ви коли-небудь його бачили?

— Мені не дозволено відповідати на це питання.

— Тобто, ні.

— Хоча, — додав Каспар, — здається, ваша сестра таки привернула його увагу, — він показав на листи в її руці.

Шість листів, написаних двома різними особами. Датовані тим само роком, коли Телла написала свого першого листа.

Скарлет про себе вишпетила сестру за ці слова. Бездумні. Шалені. Нерозважливі. Необачні.

Та злість Скарлет ущухла, поки вона читала наступний лист.