Аж тут став виправдовуватися граф:

— Я не маю жодного стосунку до вбивств. Я прибув сюди лише заради неї, — і зиркнув на Скарлет. Він замовк, але його губи вигнулись, оголивши бездоганні білі зуби. Точнісінько так само, як він дивився на неї під час їхньої першої зустрічі. Так, ніби гра між ними тільки починалась, і це його неабияк тішило. У Скарлет склалось враження, що хоча граф Ніколас Д’Арсі збирався втекти, її він не збирається випускати з поля зору.

Граф кивнув на прощання, розвернувся і попрямував до дверей. Загупали срібні черевики, і він зник.

— Ходімо, — губернатор махнув Скарлет рукою. — Ми їдемо.

— Ні, — Скарлет тремтіла, але стояла на своєму. — Я нікуди з тобою не поїду.

— Дурепа, — лаявся губернатор. — Якщо зостанешся, він зруйнує нашу сім’ю. Саме цього він прагнув. Та якщо поїдеш зі мною, він програє. Впевнений, граф...

— Я не вийду за нього заміж, і ти мене не змусиш. Це ти зруйнував нашу сім’ю. Ти прагнеш лиш влади і контролю, — мовила Скарлет. — Проте наді мною його більше не маєш. Після загибелі Телли у тебе більше нема важелів влади наді мною.

Якусь мить Скарлет навіть хотілось підійти до краю і додати: «А тепер іди, поки не втратив обох дочок». Та вона не дозволить батькові знищити ще й її, як він знищив сестру. Вона зробить те, що повинна була давно зробити.

— Мені відомі твої таємниці, батьку. Раніше я завжди боялась. Але тепер, коли Телли немає і не зможеш мною маніпулювати, я не маю жодної підстави мовчати. Знаю, ти думаєш, що вбивство зійде тобі з рук, та гадаю, твої вартові не будуть тобі відданими, коли я розповім, що ти вбив сина одного з них. Розповім усьому острову, як ти вбив Філіпа. Утопив власноруч, щоб налякати мене і змусити тобі підкоритись. Чи ж матимеш ти сон, коли про це дізнається батько Філіпа? І мені відомі й інші таємниці, ті що покладуть край усьому, що ти створив.

Скарлет ще ніколи у своєму житті не була такою рішучою. Їй боліла душа, розривалося на частини серце, болючі були навіть спогади. Усе пекло від болю. Вона почувалася спустошеною. Їй боляче було дихати, тож доводилося докладати чималих зусиль, щоб вимовляти слова. Проте вона була й досі жива. Вона й досі дихала, говорила і відчувала. Тіло її пронизав нестерпний біль, однак відчуття страху більше не було.

І вперше налякано на неї дивився батько.

Та понад усе, вочевидь, він боявся Легенди. А тому батько йшов геть і навряд чи він повернеться по неї знову. Губернатор довго не жив без своїх відданих слуг. Завойований острів більше не був престижним місцем для володарювання, проте завжди знайдуться охочі урвати шмат влади.

Коли він пішов, Скарлет мала б відчути перемогу. Нарешті вона була вільна. Вільною від батька. Вільна їхати, куди їй заманеться. Джуліан дав їй таку можливість, віддавши годинник з координатами.

Джуліан.

За ним дівчина побивалася зовсім інакше, ніж за сестрою. Смерть кожного з них відірвала від неї часточку душі. Вона відчула, як на неї накочує нова хвиля розпачу, однак думаючи про Джуліана, Скарлет пригадала ще щось. Пригадала, чому покинула його тіло в тунелі.

Вона здобула перемогу у грі. Вона й досі мала бажання. Легенда був тут і мав їй повернути Джуліана.

В її серці зажевріла надія, невагома, порівняно з тягарем її горя. Нечітка, слизька, за яку неможливо було вхопитися.

Адже рятувати тепер потрібно було не лише Джуліана.

Знову запекло у грудях. Телла та Джуліан обоє мертві. Вона має обирати! Хіба вона має право вибирати? Невже її сестринська любов така слабка, що вона ще сумнівається? А може, Джуліан значив для неї значно більше, ніж вона усвідомлювала? Вона мала обрати Теллу, але зволікала з цим, сподіваючись на чудо, що допоможе врятувати їх обох.

Сестра чи чоловік, котрого Скарлет покохала?

Джуліан помер через неї. Він ризикував усім заради неї, коли зустрічав її батька, коли віддавав кишеньковий годинник з координатами. Скарлет згадала його схвильований голос, коли він намагався розповісти правду. Він міг і не захищати її, однак зробив усе, що міг. Він змусив її відчути те, про що вона навіть не могла мріяти. Те, за що вона його завжди любитиме.

Але ж Телла була не просто сестрою, вона була найкращою подругою для Скарлет. Єдиною живою душею на білому світі, котру вона любила понад усе. Душа, дбати про яку, було її відповідальністю.

Скарлет повернулась до Легенди. Рішення прийнято.

— Я перемогла. Ви винні мені бажання.

— Боюсь, моя відповідь «ні», — фиркнув Легенда.

— Тобто «ні»?

— Судячи з вашої поведінки, — сухо відповів Легенда, — гадаю, ви чудово розумієте, що я маю на увазі.

— Але ж я виграла гру, — заперечила Скарлет. — Я розв’язала усі ваші загадки. Я знайшла сестру. Ви винні мені бажання.

— Ви і справді вважаєте, що я подарую вам бажання, після всього, що сталося? — свічки довкола Легенди затріпотіли, ніби сміялись разом з ним.

Скарлет стиснула кулаки, повторюючи собі, що більше не плакатиме, навіть не зважаючи на те, що сльози обпікали краєчки очей. Дати їй лише одне бажання, змушуючи обирати між двома найдорожчими людьми, було і так неабиякою жорстокістю, однак це не можна було навіть описати словами.

— Невже вам байдуже, що загинули двоє невинних людей? Невже немає у вас і крихти жалю?

— Якщо я такий мерзенний, чому ви й досі тут? — запитав Легенда. Коли він поглянув на неї, в його очах вже не було божевільного блиску. Якби це був хтось інший, Скарлет могла б заприсягтись, що він виглядав засмученим.

Можливо, це все через її горе. Скарлет наче огорнула пелена, від чого й Легенда потьмянів. Він неначе потух. Неначе чари довкола нього зникали, і він більше не був тим Легендою, що раніше. У тунелі бліда його шкіра неначе сяяла, а тепер виглядала сірою, брудною. Здавалось, вона дивилась на зображення Легенди, яке з часом вицвіло.

Роками Скарлет вірила, що ніхто не може бути гіршим за батька, і немає чарівника потужнішого за Легенду. Та фокуси з вогнем магістра Каравалу більше не вражали Скарлет. Можливо, він сказав, що не подарує їй бажання, бо просто не здатен це зробити?

Проте Скарлет побачила чимало див, щоб у них вірити. Вона знала багато цікавих історій про магію. Джован розповідала, що магія здатна живитися часом. А бабуся була певна, що бажання — рушій будь-яких чарів. А Джуліан віддав краплю своєї крові, тим самим подарувавши їй день життя.

Кров. Саме вона у Каравалі мала потужні чарівні властивості. Якщо крапля могла подарувати людині день життя, можливо, Скарлет могла повернути життя Джуліанові і Теллі, віддавши їм необхідну кількість крові!

Вона повернулася до Джован.

— Як мені спуститись вниз? — не мала певності, чи дівчина їй відповість, але Джо одразу їй все пояснила.

Внизу владарювала темрява. Ліхтарі ледь жевріли, сповіщаючи про настання останньої години ночі. Довкола Телли зібрався натовп. Люба Телла, котра більше не була її Теллою. Без усмішки та сміху, секретів і гострих слів, і всього того, що робило її рідною сестрою Скарлет.

Не звертаючи увагу на ґав, Скарлет стала на коліна. Ноги потонули у калюжі крові навколо понівеченого тіла. Моторошний вигляд потрощених кінцівок, медове волосся просочилося червоним.

Скарлет щосили гризонула палець, аж поки на долоню не полилася кров. Потім притиснула її до синіх нерухомих губ.

— Телло, пий! — гукнула Скарлет. Пальці тремтіли біля Теллиних вуст, але сестра не ворушилася і не дихала.

— Будь ласка, це ж ти казала, що життя прекрасне! — шепотіла Скарлет. — Ти не можеш зараз покласти цьому край. Як же ж я хочу, щоб ти повернулася до мене! — Скарлет заплющила очі і повторила бажання, як молитву.

Вона перестала вірити у здійснення бажань, коли батько вбив Філіпа, але Каравал змусив її знову повірити у чари. І байдуже, що Легенда відмовився подарувати їй бажання. Усе було як казала її бабуся: «Якщо людина прагне чогось понад усе на світі, вона може віднайти крихту магії задля його здійснення».

Понад усе Скарлет любила сестру, і можливо, у поєднанні з чарами Каравалу цього буде досить.