Коли прокидаюся, сонце вже вище, а поруч зі мною сидить Клер і читає книжку. Вона усміхається мені й каже:

– Підйом! Птахи співають, жаби квакають, час уставати!

Стогну й протираю очі.

– Привіт, Клер. Яке сьогодні число?

– Неділя, двадцять третє вересня 1984 року.

Клер тринадцять. Дивний і важкий вік, хоч це не настільки складно, як те, крізь що ми проходимо у моєму теперішньому. Сідаю й позіхаю.

– Клер, якщо я гарно попрохаю, ти підеш у будинок і винесеш мені потай горнятко кави?

– Кави? – Клер каже це так, ніби ніколи не чула про цей напій.

Доросла Клер така ж кавоманка, як і я. Вона прораховує можливість здійснення прохання.

– Ну, будь ласка?

– Добре, я спробую. – Вона поволі підводиться. Цього року Клер різко підросла. За рік вона виросла на п’ять дюймів і ще не звикла до свого нового тіла. Груди, ноги, стегна – все змінилося. Намагаюся не думати про це, дивлячись, як вона йде стежкою додому. Кидаю погляд на книгу, яку вона читала. Один із романів Дороті Сайерс, якого я не читав.

Поки Клер повернулася, я вже на тридцять третій сторінці. Вона принесла термос, горнятка, покривало та кілька пампухів. Від літнього сонця у Клер веснянкуватий ніс, і я мушу стримуватись, щоб не запустити свої долоні в її вигоріле волосся, яке спадає їй на руки, поки вона розправляє покривало.

– Благослови тебе Господь. – Беру термос, наче у ньому святі дари.

Ми сідаємо на покривало. Скидаю шльопанці, наливаю горнятко кави й роблю ковток. Надзвичайно міцна і гірка.

– Трясця! Це ж ракетне паливо, Клер.

– Занадто міцна?

Вона здається трохи пригніченою, тож поспішаю похвалити її.

– Ну, мабуть, кава не буває надто міцною, але ця таки досить міцна. Хоча мені подобається. Це ти готувала?

– Ага. Я ще ніколи не готувала каву, мені завадив Марк, він зайшов і чіплявся до мене, тому я напевне зробила щось не те.

– Та ні, нормально. – Дмухаю на каву і залпом випиваю. Мені одразу ж кращає. Наливаю ще одне горнятко.

Клер бере у мене термос. Наливає собі на денце кави й обережно пробує.

– Фу, – кривиться. – Яка гидота. Вона й справді така на смак?

– Ну, зазвичай вона менш нещадна. Ти любиш каву з великою кількістю вершків та цукром.

Клер виливає залишки своєї кави на галявину й бере пампуха. Тоді каже:

– Ти перетворюєш мене на дивачку.

У мене на це немає готової відповіді, така думка ніколи не навідувалась до моєї голови.

– Е-е-е. Ні.

– Ти такий.

– Ні. – Замислююсь. – Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що я перетворю тебе на дивачку? Я нічого такого не роблю.

– Наприклад, ти кажеш мені, що я люблю каву з вершками і цукром, а я ще навіть не куштувала її. Як я дізнаюся, чи це справді мені подобається, чи подобається, бо ти сказав, що це мені подобається?

– Але Клер, це ж особистий смак. Ти в змозі зрозуміти, яку каву ти любиш, що б я там не казав. До того ж саме ти постійно не даєш мені спокою, щоб я розповів тобі про майбутнє.

– Знати майбутнє і коли мені кажуть, що я люблю, – різні речі, – відказує Клер.

– Чому? Все це залежить від свободи волі.

Клер знімає черевички і шкарпетки. Заштовхує шкарпетки в черевички й акуратно ставить їх окрай покривала. Відтак бере мої покинуті шльопанці й вирівнює їх зі своїм взуттям, ніби покривало – це татамі.

– Я гадала, що свобода волі пов’язана з гріхом.

Міркую над цим.

– Ні, – відказую, – чому свобода волі повинна обмежуватися поняттями добра чи зла? От, приміром, ти вирішила добровільно зняти взуття. Це не має жодного значення, усім байдуже, носиш ти взуття чи ні, це не гріховно чи доброчесно, це не впливає на майбутнє, але ти проявила свободу волі.

Клер знизує плечима.

– Але іноді ти щось мені кажеш, і я відчуваю, наче майбутнє вже тут, розумієш? Наче моє майбутнє відбулося в минулому, і я нічого не можу з цим вдіяти.

– Це називається детермінізм, – пояснюю. – Це мучить мене у снах.

Клер заінтригована.

– Чому?

– Ну, якщо ти відчуваєш себе затиснутою від думки, що твоє майбутнє незмінне, уяви, що відчуваю я. Я постійно зіштовхуюсь із тим, що не можу нічого змінити, навіть якщо спостерігаю за цим.

– Але Генрі, ти дещо змінюєш! Тобто ти записав той матеріал про дитину з синдромом Дауна, що я повинна дати тобі в 1991 році. І список… Якби в мене не було списку, я б ніколи не знала, коли приходити, щоб побачити тебе. Ти постійно щось змінюєш.

Усміхаюсь.

– Я можу зробити тільки те, що вже відбулося у майбутньому. Я не можу, наприклад, змінити те, що ти щойно зняла своє взуття.

Клер сміється.

– Чому тобі не байдуже, чи я зняла його, чи ні?

– Байдуже. Але навіть якби й ні, це непорушна частина історії Всесвіту, і тут я нічого не можу вдіяти.

Пригощаюся пампухом. Це «Бісмарк», мій улюблений. Глазур трохи розтанула на сонці і липне до пальців.

Клер доїдає пампух, закочує низ джинсів і сідає, схрестивши перед собою ноги. Вона шкрябає шию і роздратовано дивиться на мене.

– Тепер ти змушуєш мене незручно почуватися. Неначе кожен раз, коли я висякаюсь, стає історичною подією.

– Так і є.

Вона закочує очі.

– А що протилежне детермінізму?

– Хаос.

– О. Не думаю, що мені це подобається. А тобі?

Відкушую великий шматок «Бісмарка» і роздумую про хаос.

– Ну, навіть не знаю. У хаосі більше свободи; по суті повна свобода. Але немає сенсу. Я хочу мати свободу дій, але я також хочу, щоб мої дії щось значили.

– Але, Генрі, ти забуваєш про Бога. Чому не може бути Бог, який усьому надає сенс? – говорячи, Клер переконливо хмуриться і дивиться вдалечінь.

Закидаю останній шматок «Бісмарка» до рота й повільно жую, щоб виграти час. Щоразу, як Клер згадує про Бога, мої долоні починають пітніти й у мене з’являється нестерпне бажання заховатися, втекти чи зникнути.

– Не знаю, Клер. Мені усе здається хаотичним і беззмістовним, щоб тут існував Бог.

Клер обхоплює коліна руками.

– Але ж ти перед цим казав, що здається, усе сплановано раніше.

– Угу, – відповідаю.

Хапаю Клер за кісточки, тягну її ноги собі на коліна і тримаю. Клер сміється і відкидається на лікті. Тримаю в руках холодні стопи Клер; вони рожеві й чисті.

– Добре, – кажу. – Погляньмо. Ми обираємо між об’єднаним Всесвітом, де минуле, сьогодення і майбутнє співіснують одночасно і все вже відбулося; хаосом, де може трапитися будь-що і ніщо не можна передбачити, тому що ми не в змозі знати всі змінні; і християнським світом, у якому Бог усе створив, і все має певну мету, але свобода волі у нас є в будь-якому разі. Так?

Клер ворушить пальцями ніг.

– Гадаю, так.

– А що вибереш ти?

Клер мовчить. Її прагматизм і романтичні почуття щодо Ісуса та Марії, у тринадцять, майже рівноцінно збалансовані. Рік тому вона без вагань сказала би: «Бог». Через десять років вона підтримуватиме детермінізм, а ще через десять Клер повірить, що Всесвіт – випадковість і якщо Бог існує, то він не чує наші молитви, що причини і наслідки неминучі й жорстокі, але безглузді. А що потім? Не знаю. Але нині Клер на порозі юності з вірою в одній руці та зростаючим скептицизмом у іншій; і вона може лише жонглювати ними, або стискати їх докупи, доки вони не зіллються в єдине ціле.

Вона хитає головою.

– Не знаю. Я за Бога. Це нормально?

Почуваюся сволотою.

– Звичайно, це нормально. Це те, у що ти віриш.

– Але я не хочу просто в це вірити, я хочу, щоб так і було.

Пробігаю пальцями по склепіннях стоп Клер, і вона заплющує очі.

– Ти – як і Фома Аквінський, – кажу.

– Я чула про нього, – відказує Клер, наче говорить про давно втраченого улюбленого дядька або ведучого телешоу, яке вона дивилася маленькою.

– Він хотів порядку, здорового глузду і Бога також. Він жив у тринадцятому столітті і викладав у Паризькому університеті. Аквінський вірив і в Аристотеля, і в ангелів.

– Я люблю ангелів, – говорить Клер. – Вони такі красиві. Я хотіла би мати крила, літати скрізь і сидіти на хмарах.