– Ein jeder Engel ist schrecklich.

Клер зітхає, це тихе зітхання означає: «Я не розмовляю німецькою, пам’ятаєш?»

– Що?

– «Кожен ангел жахливий». Це уривок із серії віршів «Дунайські елегії» Рільке. Він один з наших улюблених поетів.

Клер сміється.

– Ти знову зробив це!

– Що?

– Сказав мені, що саме я люблю.

Клер кладе свої ноги мені на коліна. Не думаючи, кладу їх на свої плечі, та потім мені здається, що це якось надто сексуально. Тож знову швидко беру стопи Клер у свої руки й піднімаю їх рукою в повітря, поки вона лежить на спині, безневинна, мов янгол; її волосся розкидане по покривалу, наче німб. Лоскочу її ноги. Клер сміється і вислизає з моїх рук, як риба, підстрибує, робить «сонечко» і шкіриться до мене, чи насмілюся я впіймати її. У відповідь просто всміхаюся, вона повертається на покривало й сідає поруч зі мною.

– Генрі?

– Що?

– Ти змінюєш мене.

– Знаю.

Повертаюсь до Клер і на мить забуваю, що вона зовсім юна і все це в минулому. В обличчі цієї молодої дівчини я бачу Клер, мою дружину, і не знаю, що сказати цій Клер, яка і доросла, й дитина, і відрізняється від інших дівчат; яка знає, що іншим бути важко. Але Клер, здається, не очікує відповіді. Вона спирається на мою руку; обіймаю її плечі.

– Клер! – У тиші долини проревів крик батька Клер. Дівчина підстрибує й хапає свої черевички і шкарпетки.

– Час іти до церкви, – знервовано говорить вона.

– Добре, – відказую. – Е-е, бувай.

Махаю їй рукою, Клер усміхається, бурмоче «бувай», біжить стежкою і зникає. Якийсь час лежу на сонці, роздумуючи про Бога, читаючи Дороті Сайерс. Десь через годину зникаю і я. Залишаються лише покривало, книжка, кавові горнята й одяг, – як свідчення того, що ми там були.

Клер: Зненацька прокидаюся. Чую якийсь шум: хтось кличе мене. Начебто Генрі. Сідаю в ліжку й дослухаюся. Чую завивання вітру й каркання ворон. А що, коли це Генрі? Зриваюся з ліжка й босоніж біжу сходами, вибігаю із задніх дверей, просто на луг. Холодно; пронизливий вітер пробирається крізь мою нічну сорочку. Де він? Зупиняюсь і роззираюсь довкола. Там, у саду, бачу тата і Марка, у своєму яскраво-помаранчевому мисливському одязі, а з ними якогось чоловіка; вони усі стоять і на щось дивляться, але потім чують мене й озираються. Бачу, що цей чоловік – Генрі. Що робить Генрі з татом і Марком? Біжу до них, раню ноги об суху траву, а тато йде мені назустріч.

– Сонечко, – каже він, – що ти робиш тут так рано?

– Я почула своє ім’я, – відповідаю.

Він мені усміхається. «Дурненька», – каже його посмішка; дивлюся на Генрі, щоб він щось пояснив. «Навіщо ж ти кликав мене, Генрі?» – але він хитає головою й прикладає палець до губ: «Т-с-с-с, Клер, мовчи». Він іде в садок, і я хочу глянути, на що ж вони дивилися, втім, там нічого немає. Тато каже: «Йди спати, Клер, це був просто сон». Він обіймає мене, і ми йдемо додому. Дивлюся на Генрі, він махає рукою, усміхаючись: «Усе гаразд, Клер, я поясню пізніше» (хоча, знаючи Генрі, він, імовірно, не пояснить, дасть змогу мені самій у всьому розібратися, або ж усе стане зрозумілим у один із наступних днів). Махаю йому у відповідь, а потім перевіряю, чи побачив Марк. Утім, Марк стоїть до нас спиною, він роздратований і чекає, аби я пішла й вони з татом змогли повернутися до полювання. Але що тут робить Генрі, що вони сказали один одному? Знову озираюсь, але не бачу Генрі; тато каже:

– Давай, Клер, іди спати, – і цілує мого лоба.

Здається, він засмучений, тому біжу назад у будинок; тихенько піднімаюся сходами, відтак сиджу на ліжку, тремчу і все ще не знаю, що сталося. Але звідкись знаю, що це щось погане, це щось дуже, дуже погане.

Клер: Коли приходжу зі школи додому, Генрі чекає на мене в читальні. Я облаштувала для нього невеличку кімнатку поруч з котельнею; це на протилежному боці від того місця, де велосипеди. Я повідомила родині, що мені подобається проводити час у підвалі, читати там, і я й справді проводжу тут багато часу, тож це не видається їм незвичним. Генрі підставив крісло під дверну ручку. Стукаю чотири рази і він впускає мене. Він зробив щось на кшталт гнізда з подушок, валиків та ковдр і читає старі журнали під моєю настільною лампою. На ньому старі батькові джинси й картата фланелева сорочка; здається, він утомлений і неголений. Цього ранку я лишила задні двері незамкненими – і ось він тут. Я принесла тацю з їжею і поставила її на підлогу.

– Я можу принести ще кілька книг.

– Взагалі-то мені й оце чудове. – Він читає журнали «Мед» шістдесятих років. – Це ж незамінне для мандрівників у часі, адже їм у будь-який момент може знадобитися певна інформація, – каже він, тримаючи «Альманах світу» за 1968 рік.

Сідаю поруч із ним на ковдри й позираю на нього, щоб подивитися, чи він змусить мене відсунутися. Бачу, що він про це думає, тому піднімаю руки, щоб він побачив, а потім сідаю на них. Усміхається.

– Почувайся як удома, – каже він.

– З якого часу ти прибув?

– Із 2001 року. З жовтня.

– Маєш утомлений вигляд. – Бачу, що він роздумує, чи розповісти мені, чому він втомився, і вирішує, що не варто. – Що там у 2001 році?

– Великі справи. Виснажливі справи. – Генрі їсть бутерброд зі смаженою яловичиною, який я для нього принесла. – О, смачно.

– Нел приготувала.

Він сміється.

– Ніколи не зрозумію, як ти можеш створювати величезні скульптури, які витримують штормові вітри, вдало використовувати барвники, готувати козо[26], і таке всяке, і при тому не можеш впоратися з їжею? Це дивно.

– Це психічний блок. Фобія.

– Дивно.

– Я заходжу на кухню і чую тихий голос, що каже: «Йди звідси». Так я і роблю.

– Ти вдосталь їси? Ти схудла.

Відчуваю себе гладкою.

– Я їм. – У мене закрадається гнітюча думка. – Я дуже товста в 2001 році? Може, тому ти думаєш, що я надто худа?

Генрі сміється з жарту, якого я не розумію.

– Ну, зараз ти трохи пухкенька, але це мине.

– Тьху.

– Пухкенька – це добре. Тобі пасуватиме.

– Ні, дякую. – Генрі схвильовано дивиться на мене. – Знаєш, я не анорексичка, нічого такого. Маю на увазі, не переймайся цим.

– Ну, просто твоя мама завжди діставала тебе через це.

– Діставала?

– Дістає.

– Чому ти сказав «діставала»?

– Не зважай. Із Люсіль усе добре. Не хвилюйся.

Він бреше. Мені стискає живіт, обнімаю коліна й опускаю голову.

Генрі: Не можу повірити, що так жахливо обмовився. Пещу волосся Клер, прагну хоча би на хвильку повернутися у свій час, рівно настільки, щоби проконсультуватися з дорослою Клер і з’ясувати, як я повинен сказати їй п’ятнадцятирічній про смерть матері. Усе це тому, що майже не сплю. Якби хоч трохи поспав, то метикував би швидше, або хоча би краще виправляв свої помилки. Але Клер, яка є найчеснішою людиною, яку я знаю, вкрай чутлива до навіть маленької брехні, і тепер єдина альтернатива – або не казати нічого такого, від чого вона ошаліє, і не брехати, оскільки брехні вона не прийме, або сказати правду, яка однозначно засмутить її, проте дивним чином змінить стосунки з матір’ю.

Клер дивиться на мене:

– Скажи мені, – просить.

Клер: Генрі здається пригніченим.

– Я не можу, Клер.

– Чому ні?

– Знати наперед – недобре. Це впливає на твоє життя.

– Так. Але ти не можеш сказати мені лише половину.

– Нема чого казати.

Я справді панікую.

– Вона вбила себе. – Мене переповнює впевненість у цьому. Я завжди боялася цього найбільше.

– Ні. Ні. Точно ні.

Спантеличено дивлюсь на нього. Генрі здається дуже нещасним. Не знаю, чи він каже правду. Наскільки простішим було б життя, якби я могла читати його думки. Мамо. Ой, мамо.