– Він футболіст чи щось таке?
– Так.
– Клер, чому ти думаєш, що я зможу побити спортсмена, та ще й удвічі молодшого? Навіщо ти взагалі зустрічаєшся з такими?
Вона знизує плечима.
– У школі всі мене діставали, бо я ніколи не зустрічатися ні з ким. Тобто Рут, і Меґ, і Ненсі, і вже ходять чутки, що я лесбійка. Навіть мама питає, чому я ні з ким не зустрічаюся. Хлопці запрошують мене на побачення, а я відмовляю. Потім Беатріче Ділфорд, вона лесбійка, запитала мене, чи я теж така, а я відповіла, що ні. Вона сказала, що не здивована, просто всі про це кажуть. Тоді я подумала, ну, може, варто сходити на побачення з кількома хлопцями. А потім мене запросив Джейсон. Він начебто спортсмен, і він дуже привабливий, тож я знала, якщо піду з ним на побачення, то всі про це дізнаються і, можливо, замовкнуть.
– То це ти вперше ходила на побачення?
– Так. Ми пішли в італійський ресторан, там були Лаура з Майком і ще кілька однокласників, які ходять зі мною на уроки театру. Я запропонувала заплатити за себе, але він відмовився, сказав, що ніколи так не робить. І все було добре, я маю на увазі, ми розмовляли про школу й уроки, про футбол. Потім пішли в кіно на VII частину «П’ятниці, 13»; фільм насправді був дурний, якби ти його лише бачив.
– Я бачив.
– Справді? Невже? Не схоже, що ти таке дивишся.
– З тієї ж причини, що й ти: подруга хотіла подивитися.
– Ну, і хто це?
– Жінка на ім’я Алекс.
– Яка вона?
– Касир у банку з великими цицьками, любила, щоб її відшмагали. – Остання частина фрази мимоволі зривається з моїх уст, я усвідомлюю, що говорю з Клер-підлітком, а не з Клер-дружиною, і подумки вдаряю себе по лобі.
– Відшмагали? – Клер дивиться на мене, усміхається, брови підняті майже до волосся.
– Не бери в голову. То ви пішли в кіно…?
– Аа. Ну, потім він захотів поїхати в Треверс.
– А що таке Треверс?
– Це ферма на півночі. – Голос Клер стишується, я ледве її чую. – Це там, де всі… кохаються.
Я мовчу.
– Тому я сказала, що втомилася, і хочу додому, а він ошалів. – Клер замовкає, якийсь час ми сидимо, слухаючи птахів, шум літаків, вітер. Раптом Клер додає: – Він справді ошалів.
– Що сталося?
– Він не відвіз мене додому. Я не була впевнена, де саме ми були, десь на дванадцятому шосе, він просто їздив вулицями, Боже, я не знаю, де це. Він поїхав ґрунтовою дорогою, до маленького котеджу. Поруч є озеро, я його чула. У нього був ключ від цього котеджу.
Я починаю нервувати. Клер ніколи не говорила мені про це, просто розповідала, що була на жахливому побаченні з хлопцем на ім’я Джейсон, який був футболістом. Клер знову замовкла.
– Клер. Він тебе зґвалтував?
– Ні. Він сказав, що я не… досить гарна. Сказав… Ні, він не ґвалтував мене. Він просто зробив мені боляче. Він змусив мене… – Вона не може говорити. Я чекаю. Клер розстібає пальто, знімає його. Потім знімає сорочку, і я бачу, що її спина вкрита синцями. Вони темно-фіолетові на її білій шкірі. Клер повертається, бачу цигарковий опік на правій груді, на тому місці утворився огидний пухир. Якось я спитав, звідки в неї цей шрам, а вона не сказала. Я вб’ю цього хлопця. Покалічу його. Клер сидить переді мною, плечі опущені, шкіра взялася сиротами. Віддаю їй сорочку, вона одягається.
– Гаразд, – тихо кажу їй. – Де мені знайти цього хлопця?
– Я відвезу тебе, – відказує вона.
У кінці заїзду, подалі від будинку, Клер підбирає мене у свій «фіат». Вона вдягла сонцезахисні окуляри, хоча надворі похмуро, нафарбувала губи і закрутила волосся на потилиці. Клер видається набагато старшою за шістнадцятирічну. Вона мовби тільки що зійшла з «Вікна у двір», хоча подібність була би більш досконалою, якби вона була блондинкою. Авто їде повз осінні дерева, хоча я не думаю, що хтось із нас помічає якісь барви. У моїй голові постійно прокручується та частина плівки, на якій показано, що сталося з Клер в тому маленькому будиночку.
– Наскільки він великий?
Клер думає.
– На кілька дюймів вищий за тебе. Набагато важчий. Може, п’ятдесят фунтів?
– Господи.
– Я взяла це. – Клер копирсається в сумочці й дістає пістолет.
– Клер!
– Це татів.
Швидко мізкую.
– Клер, це погана ідея. Маю на увазі, я досить божевільний, щоби справді використати його, і це було б нерозумно. О, зачекай. – Забираю його в неї, відкриваю затвор і витягую кулі, кладу їх у її сумочку. – Ось. Так краще. Геніальна ідея, Клер. – Клер запитально дивиться на мене. Ховаю пістолет у кишеню свого пальта. – Ти хочеш, щоб я зробив це анонімно, чи він має знати, що це привіт від тебе?
– Я хочу там бути.
– Добре.
Авто заїжджає на приватну дорогу і зупиняється.
– Я хочу кудись його відвезти і хочу, щоб ти зробив йому дуже боляче. Хочу на це дивитися. І ще я хочу, щоби він до смерті перелякався.
Зітхаю.
– Клер, зазвичай я не такого не роблю. Я можу побити когось хіба що для самооборони.
– Будь ласка. – Вона каже це абсолютно безпристрасно.
– Добре. – Ми рухаємося далі й зупиняємося перед великим новим будинком у колоніальному стилі.
Машин не видно. З відчиненого вікна на другому поверсі долинає «Van Halen». Ми підходимо до вхідних дверей, я стою осторонь, поки Клер натискає на ґудзик дзвінка. За хвилину музика різко стихає і хтось важко спускається сходами. Відчиняються двері й після паузи низький голос питає:
– Що? Хочеш ще?
Це все, що я хотів почути. Дістаю пістолет і підходжу до Клер. Націлюю пістолет на хлопця.
– Привіт, Джейсоне, – каже Клер. – Я думала, ти захочеш піти з нами.
Він робить те ж саме, що зробив би і я: падає і викочується з-під прицілу, однак не досить швидко. Я вже у дверях, підстрибую, вдаряю його у сонячне сплетіння, йому перехоплює подих. Встаю, ставлю ногу йому на груди, цілюся в голову. C’est magnifique mais ce n’est pas la guerre[28]. Він схожий на Тома Круза: дуже красивий, справжній американець.
– То на якій, кажеш, позиції він грає? – перепитую Клер.
– Півзахисник.
– Гм. Ніколи б не здогадався. Вставай, руки вгору, щоби я бачив, – весело кажу йому.
Він підкорюється, веду його за двері. Ми всі стоїмо на дорозі. У мене з’являється ідея. Я відправляю Клер до будинку за мотузкою, скоро вона виходить з ножицями і скотчем.
– Де ти хочеш це зробити?
– У лісі.
Джейсон важко дихає, ми ведемо його до лісу. Йдемо хвилин зо п’ять, невдовзі бачу маленьку галявинку із підхожим молодим в’язом на узліссі.
– Може, тут, Клер?
– Так.
Дивлюсь на неї. Вона абсолютно безпристрасна, холодна, як жінка-вбивця у Реймонда Чандлера.
– Ну, Клер, командуй.
– Прив’яжи його до дерева.
Вручаю їй пістолет, і скотчем зв’язую за деревом руки Джейсона. Там майже повний рулон скотчу, і я збираюся використати весь. Джейсон важко дихає, хрипить. Стаю поруч із ним і дивлюся на Клер. Вона дивиться на Джейсона, наче він поганий зразок концептуального мистецтва.
– Ти що, астматик?
Він киває. Його зіниці звузилися в крихітні чорні точки.
– Я принесу інгалятор, – каже Клер.
Вона віддає мені пістолет і йде геть крізь ліс стежкою, якою ми сюди прийшли. Джейсон намагається дихати обережно і повільно. Він намагається говорити.
– Хто… ти? – хрипко запитує.
– Я хлопець Клер. Я тут, щоб навчити тебе гарних манер, якщо ти їх не маєш. – Я облишив свій знущальний тон, підійшов до нього впритул і тихо спитав: – Як ти міг так з нею вчинити? Вона така юна. Вона ще нічого не знає, а тепер ти остаточно все зіпсував…
– Вона… вона… мене дражнила.
– Вона уявлення не має. Це так, як мучити кошеня, тому що воно тебе вкусило.
Джейсон не відповідає. Його дихання переходить у довге, тремтяче гоготіння. Я починаю хвилюватися, і тут приходить Клер. Вона тримає інгалятор, дивиться на мене.
– Люба, ти знаєш, як користуватися цією штукою?
28
Це красиво, але це не війна.