– Думаю, її треба струсити, потім покласти йому до рота й натиснути на неї зверху.

Вона це робить і питає його, чи потрібно ще. Він киває. Після чотирьох інгаляцій ми бачимо, що поступово він починає дихати нормально.

– Готова? – запитую Клер.

Вона тримає ножиці, кілька разів клацає ними у повітрі. Джейсон здригається. Клер підходить до нього, опускається на коліна і починає різати його одяг.

– Гей! – кричить Джейсон.

– Тихіше, будь ласка, – промовляю. – Ніхто не заподіє тобі шкоди. Поки що.

Клер закінчує зрізати з нього джинси і береться за футболку. Я примотую його скотчем до дерева. Починаю зі щиколоток і дуже обережно обмотую йому литки і стегна.

– Зупинись тут, – каже Клер, вказуючи на місце трохи нижче від промежини Джейсона. Вона здирає з нього плавки. Клейкою стрічкою я обмотую його талію. Його шкіра вогка і холодна на дотик, дуже засмагла скрізь, окрім місць, які були під плавками «Спідо». Він дуже пітніє. Я обмотав його до плечей і зупинився, щоб він міг дихати. Ми робимо крок назад і милуємося нашою роботою. Тепер Джейсон, немов мумія у скотчі з добрячою ерекцією. Клер починає сміятися. Її сміх звучить зловісно і розходиться відлунням по лісі. Я пильно дивлюсь на неї. В її сміху є якесь знання і якась жорстокість, і мені здається, що цей момент є знаковим, це начебто межа між дитинством Клер і її перетворенням на жінку.

– Що далі? – запитую. Частина мене хоче перетворити його на котлету, інша частина не хоче бити того, хто приклеєний до дерева. Джейсон стає бурякового кольору. Це добряче контрастує із сірим скотчем.

– О, – каже Клер. – Знаєш, думаю, цього достатньо.

Відчуваю полегшення. Звісно, перепитую:

– Ти впевнена? Може, зробити ще щось? Порвати йому барабанні перетинки? Зламати носа? О ні, чекай, він уже раз зламав його сам. Ми могли би перерізати його Ахіллесове сухожилля. І найближчим часом він не зможе грати в футбол.

– Ні! – Джейсон напружується.

– Отже, проси вибачення, – кажу йому.

Джейсон вагається.

– Вибач.

– Це так зворушливо.

– Я знаю, – каже Клер. Вона порпається в сумочці й знаходить маркер. Підходить до Джейсона, наче він – небезпечна тварина в зоопарку, і починає писати на його обмотаних скотчем грудях. Закінчивши, відступає назад і закриває маркер. Вона написала звіт про їхнє побачення. Відтак кидає маркер назад у сумочку й каже: – Пішли.

– Але ж ми не можемо просто залишити його. У нього може статися черговий напад астми.

– Гм. Добре, знаю. Я кому-небудь подзвоню.

– Зачекай хвилинку, – просить Джейсон.

– Що? – питає Клер.

– Кому ти зателефонуєш? Подзвони Робові.

Клер сміється.

– Е-е-е… Я зателефоную всім знайомим дівчатам.

Підходжу до Джейсона і наставляю дуло пістолета йому під підборіддя.

– Якщо ти хоч комусь заїкнешся про моє існування, а я про це дізнаюся, то обов’язково повернуся і знищу тебе. Ти не зможеш ходити, говорити, жерти, чи трахатися, коли я це закінчу. Наскільки тобі відомо, Клер – мила дівчина, яка з якоїсь незрозумілої тобі причини не ходить на побачення. Второпав?

Джейсон дивиться на мене з ненавистю.

– Второпав.

– Ми повелися з тобою дуже поблажливо. Якщо ти знову завдаси клопоту Клер, ти пошкодуєш.

– Добре.

– Добре. – Кладу пістолет назад до кишені. – Це було весело.

– Слухай, чмо…

Ну, і якого біса? Ступаю крок назад і з усієї сили вдаряю його в пах. Джейсон кричить. Повертаюсь і дивлюсь на Клер, вона аж побіліла. Сльози біжать обличчям Джейсона. Цікаво, чи він знепритомніє.

– Ходімо, – кажу. Клер киває. Принишклі, ми повертаємося до машини. Чую, що Джейсон щось кричить. Ми забираємось у машину, Клер її заводить і розвертає. Авто ракетою мчить униз до дороги і виїжджає на вулицю.

Дивлюся, як вона керує автівкою. Починає накрапати дощ. На її вустах грає усмішка.

– Цього ти хотіла? – питаю.

– Так, – відповідає Клер. – Це було чудово. Дякую.

– Будь ласка. – У мене паморочиться в голові. – Думаю, я вже йду.

Клер повертає авто на бічну вуличку. Дощ уже тарабанить по машині, ми наче їдемо через автомийку.

– Поцілуй мене, – вимагає вона.

Я цілую і зникаю.

Клер: В понеділок у школі на мене всі дивляться, але ніхто не говорить. Почуваюся, наче шпигунка Гаррієт, після того як однокласники знайшли її шпигунського записника. Пройтися коридором – це мовби перейти Червоне море. Коли йду на англійську, а це перший урок, усі замовкають. Сідаю поруч із Рут. Вона всміхається і, схоже, стурбована. Я також нічого не кажу, але потім під столом відчуваю її руку, гарячу і маленьку. Рут на мить бере мене за руку, а потім містер Партакі заходить у клас, і вона її забирає. Містер Партакі помічає, що в класі неприродна тиша. Він м’яко каже:

– Сподіваюсь, ви добре провели вихідні?

– О, так, – відповідає Сью Вонґ, і класом пробігає нервовий смішок.

Партакі спантеличений, зависає тривала пауза. Відтак він каже:

– Ну, добре, тоді берімося за «Біллі Бадда». У тисяча вісімсот п’ятдесят першому році Герман Мелвілл опублікував роман «Мобі Дік, або Білий Кит», який американська громадськість зустріла з величезною байдужістю…

Усе це пролітає повз мої вуха. Навіть незважаючи на бавовняну майку, мій светр торкається тіла, мов наждачним папером; до того ж болять ребра. Мої однокласники ледь добирають слова, обговорюючи «Біллі Бадда». Нарешті лунає дзвінок, і вони тікають. Я йду, не поспішаючи, Рут іде поруч зі мною.

– Усе гаразд? – запитує вона.

– Здебільшого.

– Я зробила, як ти сказала.

– О котрій годині?

– Десь о шостій. Я боялася, що його батьки прийдуть додому і знайдуть його. Вирізати його було важко. Скотч поздирав йому все волосся на грудях.

– Добре. Багато людей побачило його?

– Так, усі. Ну, всі дівчата. Наскільки мені відомо, хлопців не було.

Коридори практично порожні. Стою перед кабінетом французької мови.

– Клер, я розумію, чому ти це зробила, але я не розумію, як ти це зробила.

– Мені допомогли.

Лунає дзвінок, і Рут підстрибує.

– Боже. Я вже вп’яте підряд запізнююсь у спортзал! – Вона відходить так, ніби на неї діє потужне магнітне поле. – Розкажеш за обідом, – гукає Рут, а я повертаюся і йду в клас мадам Сімони.

– Ah, Mademoiselle Abshire, asseyez-vous, s’il vous plait[29].

Сиджу між Лаурою і Гелен. Гелен пише мені записку: «Молодчина». Клас перекладає Монтеня. Ми тихо працюємо, а мадам ходить класом і виправляє нас. Я не можу зосередитися. Вираз обличчя Генрі, після того, як він копнув Джейсона: абсолютно байдужий, наче він щойно потиснув його руку, наче він думав про всілякі дрібниці, а потім хвилювався, бо не знав, як я відреагую. Здається, Генрі подобалося завдавати Джейсону болю. Так само як Джейсону подобалося завдавати болю мені? Але ж Генрі хороший. Хіба це нормально? А чи нормально, що я хотіла, щоби він це зробив?

– Clare, attendez[30], – каже мадам, стоячи збоку біля мене.

Після дзвінка всі знову вибігають з класу. Я йду з Гелен. Лаура винувато обіймає мене і біжить на урок музики в інший кінець будівлі. А в нас із Гелен третій урок у спортзалі.

Гелен сміється.

– Ну, блін, ти і дівчинка. Я ледь повірила своїм очам. Як ти прив’язала його до дерева?

Я вже втомилася від розпитувань.

– У мене є знайомий, який таким займається. Він і допоміг мені.

– Хто «він»?

– Один з татових клієнтів, – брешу.

Гелен хитає головою.

– Не вмієш ти брехати.

Посміхаюся і нічого не відповідаю.

– Це Генрі, так?

Киваю головою і прикладаю палець до губ. Ми прийшли до спортзалу для дівчат. Заходимо в роздягальню, і – абракадабра! – всі дівчата припиняють говорити. Здається, залишки розмов наповнюють цю тишу. Наші з Гелен шафки поряд. Відчиняю свою й дістаю спортивний костюм і взуття. Міркую над тим, що маю робити тепер. Знімаю туфлі і панчохи, роздягаюсь до спідньої білизни; ліфчик зараз не ношу, бо мені надто боляче.