– Гей, Гелен, – кажу.

Знімаю кофтину, і вона повертається.

– О, Господи, Клер!

Синці на вигляд ще гірші, ніж учора. Деякі з них набули зеленуватого відтінку. На стегнах – шрами від пояса Джейсона.

– О, Клер. – Гелен підходить і обережно мене обіймає. Кімнату огортає тиша. Дивлюся через плече Гелен і бачу, що всі дівчата зібралися навколо нас, і всі вони дивляться. Гелен виструнчується, дивиться на них і промовляє: «Ну?» Хтось позаду починає плескати у долоні. Відтак усі вони плескають і сміються, розмовляють і веселяться. Відчуваю себе легкою. Легкою, мов повітря.

Клер: Лежу в ліжку, майже сплю, коли відчуваю, як рука Генрі пестить мій живіт. Розумію, що він повернувся. Розплющую очі. Він нахиляється і цілує маленький шрам від опіку цигаркою; у тьмяному нічному світлі торкаюся його лиця. Промовляю:

– Дякую.

Він відповідає:

– Був радий допомогти.

Це єдиний раз, коли ми про це говорили.

Генрі: Теплого вересневого полудня ми з Клер у садку. На галявині під золотим сонцем гудуть комахи. Усе довкола огорнене тишею. Бачу, як між сухотрав’ям від тепла мерехтить повітря. Ми під яблунею. Клер спирається об стовбур, підклавши подушку. Я лежу, поклавши голову їй на коліна. Ми поїли, навколо нас розкидані залишки обіду впереміш з опалими яблуками. Я сонний і задоволений. У моєму теперішньому нині січень, і ми з Клер сваримося. А ця літня інтерлюдія – просто ідилія.

Клер промовляє:

– Я хотіла б намалювати тебе ось таким.

– Догори ногами? І сплячим?

– Розслабленим. Ти такий спокійний.

Чому б і ні?

– Давай.

Ми тут передовсім тому, що Клер потрібно намалювати дерева для уроку мистецтва. Вона бере до рук свій альбом і вугільний олівець. Розташовує альбом на колінах.

– Мені посунутись? – запитую.

– Ні, це багато що змінить. Ляж, як ти тепер лежав, будь ласка.

Ліниво повертаюсь, розглядаючи візерунки гілля на тлі неба. Непорушність – це дисципліна. Коли читаю, то можу не ворушитись досить довго, але позувати Клер завжди навдивовижу складно. Навіть та поза, що спершу здається дуже зручною, стає катуванням після п’ятнадцяти хвилин непорушності. Не рухаючи нічим, окрім очей, дивлюсь на Клер. Вона поринула в малювання. Коли Клер малює, схоже, ніби світ розсипався і щезнув, лишивши тільки її і предмет її зацікавлення. Ось чому я люблю, коли Клер малює мене: вона дивиться на мене надзвичайно уважно. В такі миті відчуваю, що я для неї – все. Так само вона дивиться на мене, коли ми кохаємося. Саме в цю мить вона дивиться мені в очі й усміхається.

– Я забула спитати, звідки ти прибув?

– Січень двохтисячного.

Її обличчя змінюється.

– Справді? Я думала, може, трохи пізніше.

– Чому? Я здаюся таким старим?

Клер торкається мого носа, її пальці рухаються спинкою носа аж до брів.

– Ні. Але ти здаєшся щасливим і спокійним, а, як правило, коли ти приходиш із тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого, дев’яносто дев’ятого або двохтисячного, ти засмучений або наляканий і не зізнаєшся чому. А в дві тисячі першому році знову все добре.

Сміюся.

– Ти говориш, як ворожка. Ніколи не думав, що ти так відстежуєш мій настрій.

– А що ще мені робити?

– Пам’ятай: зазвичай я опиняюся тут через стрес. Тому не думай, що ці роки були суцільним жахіттям. Там є і багато хорошого.

Клер повертається до свого малюнка. Вона лишає розпитування про наше майбутнє. Натомість запитує:

– Генрі, чого ти боїшся?

Це питання мене дивує і змушує замислитись.

– Холоду, – відповідаю. – Я боюся зими. Поліції. Боюся прибути не в те місце і не в той час, туди, де мене можуть побити чи ж може збити машина. Або загубитись у часі, і не мати можливості повернутися. Я боюся втратити тебе.

Клер усміхається.

– Як ти можеш мене втратити? Я нікуди не подінусь.

– Я боюся, що ти втомишся миритися з моєю ненадійністю і залишиш мене.

Клер відкладає альбом. Я сідаю.

– Я ніколи тебе не залишу, – каже вона. – Хоча ти завжди від мене йдеш.

– Але я не хочу залишати тебе.

Клер показує мені малюнок. Я бачив його раніше, він висить поруч із креслярським столом Клер у її домашній студії. На малюнку я спокійний. Клер підписує його і починає писати дату.

– Не треба, – кажу. – Там нема дати.

– Нема?

– Я бачив його раніше. Там нема дати.

– Гаразд. – Клер витирає дату, натомість пише на ньому Медовларк.

– Готово. – Вона з подивом дивиться на мене. – А ти колись помічав, що після твого повернення в майбутнє щось змінилося? Маю на увазі, якщо я зараз напишу дату на цьому малюнку? Що станеться?

– Я не знаю. Спробуй, – зацікавлено кажу.

Клер витирає слово Медовларк і пише дату: одинадцяте вересня 1988 року.

– Ось, – каже вона, – це було легко. – Ми дивимося одне на одного і всміхаємося. Клер сміється. – Якщо я й порушила просторово-часовий континуум, це не дуже кидається у вічі.

– Я повідомлю тебе, якщо ти щойно розпочала третю світову війну. – Починаю відчувати себе невпевнено. – Клер, думаю, мені час.

Вона цілує мене. Я зникаю.

Генрі: Після вечері все ще думаю про малюнок Клер, тому йду до неї в студію, щоб подивитись на нього. Клер створює величезну скульптуру з дрібнесеньких клаптиків фіолетового паперу, щось середнє між лялькою і пташиним гніздом. Оминаю її й зупиняюсь перед столом. Малюнка немає.

Клер приходить, несучи оберемок манільського прядива.

– Привіт. – Вона кидає його на підлогу й підходить до мене. – Що сталося?

– Де той малюнок, який висів он там? Той, зі мною?

– Га? Ой, я не знаю. Може, впав. – Клер пірнає під стіл і каже: – Я не бачу. Ой, стривай, ось він. Вона вилазить, тримаючи малюнок двома пальцями. – Фу, він весь у павутинні.

Вона чистить його і дає мені. Розглядаю його. Дати там немає.

– Що сталося з датою?

– Якою датою?

– Тут внизу ти написала дату. Під своїм ім’ям. Схоже, її відрізали.

Клер сміється.

– Гаразд. Каюсь. Я її відрізала.

– Чому?

– Мене налякав твій коментар про Третю світову війну. Я почала думати: а що, коли ми ніколи не зустрінемося в майбутньому, тому що я наполягла на цьому експерименті?

– Я радий, що ти це зробила.

– Чому?

– Не знаю. Просто радий. – Ми дивимося одне на одного, відтак Клер усміхається, а я знизую плечима. От і все. Але чому здається, ніби майже сталося щось неможливе? Чому я відчуваю таке полегшення?

Генрі: Похмурий зимовий полудень. Я у підвалі будинку в Медовларку, в читальні. Клер залишила мені трохи їжі: ростбіф і сир на цільнозерновому хлібі з гірчицею, яблуко, літр молока, цілу пластикову торбу різдвяного печива, сніжинки, корицево-горіхові ромбики й арахісове печиво з шоколадними поцілуночками «Герші». На мені улюблені джинси й футболка з «Sex Pistols». Я мав би бути в захваті, втім, це не так: Клер також залишила мені сьогоднішню газету «Саут-Гейвен-Дейлі», з датою: 24 грудня 1988 року. Переддень Різдва.

У цей вечір у барі «Лови кайф», що в Чикаґо, двадцятип’ятирічний Генрі питиме, допоки тихо не сповзе на підлогу зі стільця біля шинквасу; потім йому промиють шлунок у лікарні «Мерсі». Це дев’ятнадцята річниця зі смерті моєї матері.

Тихо сиджу і думаю про маму. Дивно, як стирається пам’ять. Якби в мене зостались тільки дитячі спогади, мої знання про матір були би млявими й розпливчатими, з них би виділялось лише кілька яскравих моментів. П’ятирічним я чув, як вона співала партію Лулу в «Лірик-опері». Пам’ятаю, як батько сидів поруч зі мною, а кінці першого акту, сповнений захвату, він усміхався мамі. Або ж дивилися з мамою, як тато грав Бетховена під керівництвом Булеза в «Оркестр-голі». Пригадую, якось у моїх батьків була вечірка й мені дозволили прийти у вітальню та прочитати гостям вірш Блейка «Тигре! Твій вогненний гнів»[31], що супроводжувався гарчанням. Мені тоді було чотири. Коли я дочитав, мама обійняла мене й поцілувала, а всі аплодували. На ній була темна помада, і я наполіг, щоб мені дозволили лягти спати, не стираючи зі щоки відбитків її губ. Пам’ятаю, як вона сиділа на лавці у Ворен-парку, поки тато колихав мене на гойдалці; вона наближалась і віддалялась, наближалась і віддалялась.