– Ні, – заперечує Гомес. – Без юристів узагалі нічого неможливо. Революція здується за десять хвилин, якщо там не буде юристів, які би поставили всіх по струнці.
– А мій тато – юрист, – кажу я. – Тож нас не можна їсти.
– Він неправильний юрист, – впирається Гомес. – Він заробляє багатіям капітал. А я, на противагу йому, представляю бідних знедолених дітей, я…
– Ой, заткнися, Гомесе, – нетерпляче перебиває Шаріс. – Ти раниш почуття Клер!
– Ні, в жодному разі! Клер хоче, щоб її з’їли на благо Революції, правда ж, Клер?
– Ні.
– Та ну?
– А як щодо категоричного імперативу? – запитує Генрі.
– Щодо чого?
– Ну, знаєш, золоте правило. Не їж інших людей, якщо не бажаєш, щоб з’їли тебе.
– А чи не думаєш ти, що світом насправді править закон: «З’їж ти, або з’їдять тебе»? – запитує Гомес, чистячи нігті зубчиками виделки.
– Переважно так. А хіба ти не є тим прикладом альтруїста? – продовжує Генрі.
– Звичайно, проте я дуже небезпечний псих. Принаймні, так вважають, – відповідає Гомес, удаючи байдужість. Проте очевидно, що Генрі спантеличив його. – Клер, – звертається до мене, – а як щодо десерту?
– Ой, Божечко! Майже забула. – Рвучко підіймаюся та, щоб не впасти, хапаюся за стіл. – Зараз принесу.
– Я тобі допоможу. – Гомес прямує за мною до кухні. Я на підборах; заходжу в кухню, перечіплююсь за поріг і вже майже падаю, проте Гомес устигає мене підхопити. Якусь хвильку ми стоїмо, притиснуті одне до одного, відчуваю його руки на своїй талії. Зрештою він мене відпускає. – Ти п’яна, Клер, – зауважує він.
– Знаю. Ти теж. – Натискаю кнопку на кавоварці, кава починає капати у чайничок.
Притуляюсь до столу й обережно знімаю з тістечок брауні целофан. Гомес стає позаду, дуже близько до мене, так близько, що його подих лоскоче мені вухо, й починає говорити, дуже тихо і спокійно:
– Це той хлопець.
– Що ти маєш на увазі?
– Той хлопець, про якого я застерігав. Генрі – хлопець, який…
До кухні заходить Шаріс. Гомес сахається від мене та відчиняє холодильник.
– Гей, – каже Шаріс, – чимось допомогти?
– Ага, візьми горнята для кави.
Ми швиденько витягуємо горнята, блюдця, тарілки та брауні і розставляємо їх на стіл. Генрі сидить з якимсь переляканим виглядом, наче очікує прийому в стоматолога. Сміюся. У нього саме такий вигляд, як був тоді, коли я принесла йому їжу в долину… проте він цього не пам’ятає, бо ще не був там.
– Розслабся, – кажу йому, – це лише брауні. Навіть я вмію готувати брауні.
Усі сміються і всідаються. Брауні виявляються трохи недопеченими.
– Брауні тартар, – кидає Шаріс.
– Харч для тих, хто бажає підхопити сальмонелу, – зауважує Гомес.
– А я завжди любив сире тісто, – заспокоює Генрі й облизує пальці.
Гомес скручує цигарку, підкурює і глибоко затягується.
Генрі: Гомес підкурює цигарку й відкидається на спинку крісла. Щось мене в цьому хлопцеві непокоїть. Можливо, його ставлення до Клер: ніби він її господар, а вона – його річ. Або ж його простакувате розуміння марксизму. Впевнений, що десь уже його бачив. У минулому? Чи майбутньому? Треба з’ясувати.
– Десь я тебе вже бачив, – кажу йому.
– Гм-м? Так, думаю, ми десь пересікалися.
І раптом я розумію де.
– Іґґі Поп у нічному клубі «Театр Рів’єра»?
Він ціпеніє.
– Так. З тобою була та блондинка, Інґрід Кармайкл. Я часто вас бачив разом.
Ми з Гомесом дивимося на Клер; вона ж пильно дивиться на Гомеса, який всміхається їй у відповідь. Вона відвертає погляд, не дивиться на мене.
– Ти ходив на Іґґі без мене? – рятує напруження, що дедалі наростало, Шаріс.
– Тебе не було у місті, – відказує їй Гомес.
– Я завжди все пропускаю! – Шаріс ображено надуває губки. – Пропустила Паті Сміт, а тепер вона вже не співає. Пропустила останнє турне «Talking Heads».
– Паті Сміт знову виступатиме у турне, – заспокоюю її.
– Справді? Звідки ти знаєш? – дивується Шаріс.
Ми з Клер обмінюємося поглядами.
– Просто так вважаю, – відповідаю.
Ми починаємо досліджувати музичні смаки одне одного і з подивом визнаємо, що обоє захоплюємося панком. Гомес вихваляється тим, що бачив «New York Dolls» у Флориді якраз перед тим, як Джоні Сандерс залишив групу. Я ж описую концерт Лени Лович, який мені пощастило побачити під час однієї з моїх подорожей у часі. Клер із Шаріс дуже збуджені тим, що за кілька тижнів «Violent Femmes» гратимуть у «Араґоні»; навіть устигли запастися безкоштовними квитками. Вечір поволі завершується, подальших планів уже не намічається. Клер проводжає мене вниз. Ми стоїмо у передпокої між зовнішніми та внутрішніми дверима.
– Вибач, – промовляє вона.
– О, та що ти! Було весело. Я зовсім не проти покуховарити.
– Ні, – продовжує Клер, оглядаючи своє взуття, – я про Гомеса.
У передпокої холодно. Обіймаю Клер, і вона горнеться до мене.
– А що Гомес? – запитую її. Якась думка застрягла у її голові.
– Все буде добре, – знизує плечима вона. І я піймаю її на слові.
Цілуємося. Відчиняю вхідні двері, Клер відчиняє внутрішні. Ступаю на тротуар та озираюсь. Клер усе ще стоїть там, у напіввідчинених дверях, і проводжає мене поглядом. А я стою з непереборним бажанням повернутися та обійняти її, підійнятися тими сходами разом із нею. Вона обертається й починає підніматися нагору; спостерігаю за нею, аж доки вона не зникає з поля зору.
Генрі: Вибиваю ті всі дурощі зі здоровенного п’яного фраєра, який мав нахабство обізвати мене гомиком та ще й, аби довести свою правоту, спробував мене побити. Ми на алеї біля театру «Вік». З бокових дверей театру лунають баси «The Smoking Popes», а я методично луплю цього ідіота по носу й уже переходжу до його ребер. Вечір у мене зіпсутий, і на цього придурка вилився весь апогей мого незадоволення.
– Гей, Бібліотекарю! – чую. Залишаю свого гомофобського молодика, що аж стогне, та бачу Гомеса, який обіперся на сміттєвий бак. Вигляд у нього дуже похмурий.
– Товаришу, – відступаю від хлопця, якого лупцював, а він вдячно бухається на тротуар, скорчившись у три погибелі.
– Як справи? – мені аж легше, навіть радісно від того, що зустрів Гомеса. Але він, здається, не поділяє моєї радості.
– Власне, не хочу тобі заважати, але ти зараз розчленовуєш мого друга.
Ага, так я й повірив!
– Ну, він сам напросився. Підійшов до мене та сказав: сер, мені терміново потрібно, щоб хтось мене замочив.
– Ну, що ж, чудова робота. До біса художня.
– Спасибі.
– Не заперечуєш, якщо я відколупаю звідси Ніка та відвезу його до лікарні?
– Для тебе нічого не шкода.
Чорт, а я збирався привласнити Ніковий одяг, особливо туфлі, – абсолютно нові «Док Мартени», темно-червоні, майже не ношені.
– Гомесе.
– Так? – зупиняється, щоб підняти друга, який випльовує зуб на своє коліно.
– Яке сьогодні число?
– Чотирнадцяте грудня.
– А рік?
Він дивиться на мене з виглядом людини, у якої є важливіші справи, аніж забавляти лунатиків; відтак намагається підняти Ніка, що, мабуть, надзвичайно виснажливо. Нік починає скиглити.
– 1991-й. Ти, мабуть, ще більше врізаний, аніж видаєшся, – з цими словами він іде вгору алеєю та зникає у напрямку входу до театру. Швидко підраховую. Не так давно від сьогоднішнього дня ми з Клер почали зустрічатися, тому з Гомесом ми ще ледве знаємо один одного. Не дивно, що він так грубо на мене витріщався. Він з’являється знов, уже без ноші.
– Трент розбереться з ним. Він брат Ніка. Не можу сказати, що він дуже задоволений, – йдемо на схід, спускаємося алеєю вниз. – Пробач, що запитую, любий Бібліотекарю, але чому, на бога, ти так убраний?
На мені голубі джинси, дитячий голубий светр з жовтими качечками, неоново-червона безрукавка й рожеві тенісні туфлі. А й дійсно, не дивно, що комусь закортіло віддухопелити мене.