– Це найкраще з того, що я міг знайти.

Сподіваюся, що пацан, з якого я все це зняв, був уже близько до свого дому. Тут десь градусів двадцять морозу.

– А чому ти так братаєшся з різними синками?

– Та ми разом навчалися на юридичному факультеті.

Ми вже проходимо повз задній вхід у воєнторг, і в мене виникає пекуче бажання надягнути щось пристойне. Ризикую шокувати Гомеса, та впевнений, що він переживе. Зупиняюся.

– Товаришу, це займе всього лиш хвилинку. Мені про дещо треба подбати. Почекаєш у кінці алеї?

– Що ти збираєшся робити?

– Нічого такого. Проникнення зі зломом. Не звертай уваги на чоловіка за шторами.

– Не проти, якщо піду з тобою?

– Ні.

– Добре, – говорить зажурено, – роби, що задумав.

Заходжу в нішу перед заднім входом. Це вже втретє пробираюсь у це місце, хоча наступних два випадки лише в майбутньому. У таких справах я вже мастак. Спершу відчиняю нескладний кодовий замок до решітки, відсовую її, стрижнем старої ручки та англійською шпилькою, яку перед тим знайшов на Белмонт-авеню, відчиняю американський циліндричний замок, а затим, щоб підважити внутрішню засувку між подвійними дверима, використовую шматок алюмінію. Voilá. Усе це займає десь хвилини зо три. Гомес спостерігає за мною з майже релігійним благоговінням.

– Де ти цьому всьому навчився?

– Просто спритність, – скромно відповідаю.

Заходимо всередину. Бачимо панель з мигаючими червоними блимавками, імітація сигналізації. Та мене не ошукаєш. Усередині дуже темно. Подумки згадую розташування секторів та поличок з товаром.

– Нічого не доторкайся, Гомесе, – намагаюсь говорити м’яко та спокійно.

Обережно проходжу поміж рядів, очі звикають до темряви. Починаю зі штанів: чорні Левіси. Також вибираю темно-синю фланелеву сорочку, тепле чорне вовняне пальто з подвійною підкладкою, вовняні шкарпетки, спіднє, грубі альпіністські рукавиці та шапку-вушанку. На своє задоволення, у взуттєвому відділі знаходжу Доки, точнісінько такі ж, як у мого дружбана Ніка. От тепер я готовий. Гомес тим часом десь там собі нишпорить за прилавком.

– Не напружуйся, – заспокоюю, – у цьому магазині не залишають готівку на ніч. Ходімо.

Вибираємось тим самим способом, що й зайшли. Легенько зачиняю двері та присовую решітку. У моєму пакеті попередній одяг. Пізніше спробую знайти благодійний кошик для Армії Порятунку. Гомес дивиться на мене так, ніби чогось чекає, ніби велика собака, яка хоче ще шмат м’яса. Це наштовхує мене на думку.

– Я дуже голодний. Ходімо до «Ен Сейзер».

– «Ен Сейзер»? Думав, ти запропонуєш пограбувати банк чи хоча б убити когось. Чувак, ти ж в ударі, не спиняйся!

– Мені треба підзарядитись. Ходімо.

Виходимо з алеї на парковку біля шведського ресторану «Ен Сейзер». Паркувальник мовчки вітає нас, коли ми проходимо його царством. Швидко перетинаємо Белмонт-авеню. Зараз лише дев’ята година, на вулиці повно людей, що вештаються без діла, безхатьків, любителів клубної тусівки та приміських шукачів пригод. Ресторан «Ен Сейзер» на вигляд наче острів нормальності поміж тату салонів та секс-шопів. Заходимо всередину та чекаємо біля солодощів, поки нам знайдуть місце присісти. У животі бурчить. Шведський декор дуже заспокоює, всі ці дерев’яні панелі та блискучий червоний мармур. Нас посадили у сектор для курців, якраз перед каміном. Усе ніби налагоджується. Знімаємо верхній одяг, вмощуємося, вивчаємо меню, хоча, будучи уродженцями Чикаґо, змогли би гармонійним дуетом проспівати його напам’ять. Гомес викладає усі свої причандали для паління поруч зі столовими приборами.

– Не заперечуєш?

– Валяй.

За те, щоб бути у компанії Гомеса, доводиться платити своїм маринуванням у постійному цигарковому диму, що клубками виходить з його ніздрів. Його пальці коричнювато-жовтого кольору; коли він скручує тютюн «Драм» у товстезний циліндр, вони легенько пурхають над тонким папером. Гомес облизує краї, скручує їх, засовує між зубів та прикурює.

– А-а-а.

Для Гомеса півгодини без куріння – аномалія. Завжди люблю спостерігати за людьми, коли вони задовольняють свої апетити, навіть якщо мені не до вподоби їхні захоплення.

– Не куриш? Зовсім?

– Я бігаю.

– А, так. Чорт, ти ж у прекрасній формі. Думав, що приб’єш Ніка, а ти навіть не задихався.

– Він занадто сп’янілий, щоб битися. Просто груша для биття.

– За що ти його так?

– Через дурість.

Приходить офіціант, повідомляє, що його звати Ленсом і що сьогоднішня фірмова страва – лосось та горох під білим соусом. Бере наше замовлення на напої та швидко вимітається. Бавлюся з соусницею.

– Він побачив, у що я убраний, і подумав, що я – легка здобич, набрався злості та захотів мене побити. Мої заперечення не приймалися. От йому й сюрприз. Я собі займався своїми справами і справді нікого не займав.

– Якими ж це? – задумливо запитує Гомес.

– Перепрошую?

– Генрі, може, на вигляд я і лох, та твій старий дядько Гомес іще не цілковитий дурень. Уже якийсь час я спостерігаю за тобою, ще до того, як наша крихітка Клер привела тебе. Не знаю, чи тобі відомо, але у певних колах про тебе дуже погано відгукуються. Знаю багатьох, хто тебе знає. Людей, переважно жінок. Жінок, які тебе знають, – скоса глянув на мене крізь цигарковий дим. – Вони розповідають досить дивні речі.

Приходить Ленс із моєю кавою та молоком для Гомеса. Ми замовляємо чізбурґер та картоплю фрі для Гомеса, гороховий суп-пюре, лосося, батат і фруктовий салат для мене. Маю відчуття, що коли негайно не отримаю багато калорій, то зіграю в ящик. Ленс швидко лишає нас. Мені не хочеться аналізувати свої попередні грішки, а ще менше – давати їх на розсуд Гомесу. В будь-якому разі, це не його собача справа. Та він продовжує чекати на мою відповідь. Наливаю вершки у каву, спостерігаю, як вони розчиняються, утворюючи кола тонесенької пінки. Забуваю про будь-яку обережність. Та й, зрештою, байдуже.

– Що би ти хотів знати, товаришу?

– Усе. Хочу знати, чому скромний на вигляд бібліотекар через якусь дурницю лупцює хлопця майже до стану коми. А сам тим часом убраний в одяг вихователя. Хочу знати, чому Інґрід Кармайкл намагалася себе вбити вісім днів тому. Хочу знати, чому ти здаєшся на десять років старішим, аніж при нашій попередній зустрічі. Твоє волосся сивіє. Хочу знати, де ти навчився відчиняти американський циліндричний замок. Хочу знати, чому в Клер стояла твоя фотографія ще до того, як вона, власне, з тобою познайомилася.

У Клер була моя фотографія ще до 1991 року? Не знав цього. Ой.

– А який я на ній?

– Більш схожий на себе зараз, не такий, яким ти був кілька тижнів тому, коли вперше прийшов на вечерю, – відповів він, пильно мене розглядаючи.

Минуло лише два тижні? О Боже! Та це ж лишень наша друга з Гомесом зустріч!

– Знято на вулиці. Ти усміхаєшся. На звороті дата: червень 1988 року.

Приносять їжу. Мовчки розкладають її на нашому маленькому столику. Їм так, наче востаннє. Гомес спостерігає, до їжі не береться. Я вже бачив Гомеса в суді: його ставлення до свідків іншої сторони – точно таке ж, як зараз до мене. Він просто спонукає їх до зливу інформації. Я не проти все йому розповісти, проте спочатку – поїсти! Я хочу, щоб він знав правду, бо у майбутньому постійно рятуватиме мій зад. Я вже з’їв половину лосося, а він усе ще сидить.

– Їж, їж, – кажу, імітуючи манеру місіс Кім.

Він занурює свою картоплю фрі у кетчуп та починає жувати.

– Не турбуйся. Я зізнаюсь у всьому. Лише дай мені востаннє спокійно поїсти.

Він капітулює та починає їсти свій бурґер. Жоден із нас не промовив ані слова до тих пір, поки я не впорався зі своїми фруктами. Ленс приносить мені ще кави. Підсолоджую та помішую її. Гомес дивиться на мене так, наче хоче добряче мене трусонути. Зрештою перестаю потішатися над ним.

– Добре. Ось правда: подорож у часі.

Гомес закочує очі та починає кривлятися, втім, нічого не говорить.

– Я подорожую крізь час. Зараз мені тридцять шість. Сьогодні зранку було дев’яте травня 2000 року. Вівторок. Я був на роботі, щойно завершив екскурсію для членів Кекстонського клубу. Пішов до стелажів, щоб розставити книги, коли раптом опинився на Скул-стрит у 1991 році. У мене є постійна проблема: у що вбратися. Отож цього разу я заховався під чиїмось ґанком. Я замерз, а поруч нікого не було. Аж тут – цей молодик, убраний, – ти ж бачив, що на мені було. Я напав на нього, відібрав готівку та весь його одяг, окрім трусів. Налякав дурника, він, певне, подумав, що я збираюся його ґвалтувати. Та головне – у мене з’явився одяг. Добре. Але в цій місцині не можна так одягатися, можуть виникнути деякі непорозуміння. І в мене вони виникали, з багатьма людьми, а твій друг просто виявився останньою краплею. Шкода, що він так постраждав. Мені просто дуже потрібен був його одяг, особливо взуття.