13. Запросіть трьох нових друзів на каву і за розмовою вчіться того, до чого вони мають здібності.

14. Зменште кількість часу, який проводите біля телевізора.

15. Відвідуйте музеї та робіть фотографії або замальовки.

16. Складіть список уроків, які ви засвоїли.

17. Читайте авторитетну пресу.

18. Використовуйте нові слова в повсякденному житті.

19. Припиніть постити твіти, почніть читати книжки.

20. Доброзичливо ставтесь до тих, хто не знає того, що знаєте ви.

21. Захоплюйтесь музикою, спортом або знайдіть хобі.

22. Розширте можливості вашого тіла за допомогою вправ та активного способу життя.

Не впадайте в оману. Просто докладати запаморочливу кількість зусиль недостатньо для досягнення успіху.

Ви зрушите з місця. І в правильному напрямку.

Але успіх – це не так просто.

Зрозумійте: ви не досягнете успіху за один день. Перестаньте думати, що успіх досягається швидко. Таке мислення помилкове.

Прогрес потребує часу. І дисципліни – тільки таким чином ви залишитесь зосередженим на меті.

Не дивно, що досягненню успіху присвячені численні книжки, статті та семінари. Це складна робота.

І все ж, незважаючи на навчання і знання про те, як бути успішними, ми, здається, не маємо інтересу до найбільш гарантованого способу його досягнення – дисципліни.

Я був другим із п’яти дітей у родині, і мої батьки розуміли мистецтво дисципліни, тому й вимагали від мене того ж. Коли ми досягали п’ятирічного віку, кожен із нас повинен був присвячувати грі на фортепіано щонайменш одну годину на день. Коли ми дорослішали й уроки ставали складнішими, кількість годин збільшувалася до двох.

Але все не закінчувалось годиною гри на фортепіано. Ми повинні були витрачати годину на кожен інструмент, на якому грали. А кожен із нас грав на кількох. Я грав на евфоніумі (маленький і виразніший аналог труби) та тромбоні. Чому евфоніум? Тому що ніхто ніколи не чув про нього раніше. Я грав на ньому в підвалі по кілька годин і аж тоді, коли мої губи німіли, мусив робити перерви. Ці зусилля виправдались: я став учасником національного конкурсу для дошкільників. Я не був талановитим від природи. Це точно. Саме дисципліна допомогла мені досягти успіху.

Однак успіху було недостатньо. Я пам’ятаю, що бажав більшого і пристрасть до успіху кипіла в мені. Розумієте, у той час, коли я отримував нагороди за гру на духовому інструменті, мій брат досягав успіхів у грі на фортепіано. Саме тоді я вирішив покінчити з грою на фортепіано. І батьки не мали нічого проти. Раптом у мене звільнилася ціла година на день.

Але потім сталося щось дивне. Я зрозумів, що іноді повертаюся до гри на фортепіано. Я грав лише для задоволення, щоб почути, як клавіші торкаються струн; щоб відчути тиск на подушечках пальців, коли вони натискають на клавіші. Потім одного чудового дня мені спало на думку, що я хочу повернутися до уроків. Я хотів творити мистецтво за допомогою фортепіано.

Я сказав матері про те, що думаю знову почати брати уроки гри на фортепіано й узяти участь у державному конкурсі класичної музики наступного року. На це вона відповіла: «Ну гаразд. Ти добре граєш на духових. Може, дозволиш братові грати на фортепіано?» Вона ніколи не казала і не мала цього на увазі, але я почув фразу: «Ти не такий вправний в цьому». У той момент я знав: хочу довести, що вона помиляється, більше, ніж чогось іншого у світі. І це стало моєю місією.

Тому я почав свідомо практикуватись. Моя мета полягала в тому, щоб ідеально зіграти «Опус 3, номер 2» Рахманінова. Я практикувався по кілька годин – після школи, на вихідних, вечорами. Десять пальців безперестанку грали до-діез мінор.

Вивчивши ноти, я навчився відчувати їх. Як затримувати пальці на краях клавіш на півсекунди, щоб музика відлунювала від резонансної деки. Як досягати шовковисто-плавного переходу між тональностями в другій частині. Як робити паузу між швидкими частинами, щоб слухач затамував подих.

Кілька місяців потому я почув, як моє ім’я назвали на сцені конкурсу. І тоді я зробив те, що робив сотні разів до цього. Я відчув музику – тон, форму, звучання. І це мене зворушило. Це також зворушило й суддів. Коли я закінчив і встав, то помітив, що в трьох членів суддівської колегії в очах стоять сльози. Через декілька годин я дізнався, що виграв конкурс.

Цей досвід дав мені потужний урок про мистецтво дисципліни та досягнення успіху.

Тобто тоді я дізнався, що за допомогою дисципліни та зусиль я можу досягти будь-чого.

Дисципліна та зусилля добре винагороджуються. Вам просто потрібно почати.

А потім продовжувати.

Треба мати сміливість, щоб практикуватись і тренуватись, щоб іти за своєю мрією, коли існує можливість, що ви не втілите її в життя, так? Принаймні коли всі навколо вас думають, що ви не зможете.

Будьмо відверті. Це тяжка робота.

І винагороду за неї ви отримаєте не відразу.

Жоден із нас не очікує, що зможе зіграти «Симфонію № 41 до мажор» Моцарта, граючи на фортепіано вперше. Ми розуміємо: для того, щоб виконувати твори на концертах, потрібно витратити тисячі годин на підготовку.

Але чомусь ми розчаровуємось, коли не можемо втілити в життя заповітні мрії за шість тижнів. Коли робимо декілька спроб і не отримуємо негайного бажаного результату.

Дивовижні речі рідко трапляються швидко або лише після однієї спроби. Насправді, вони рідко трапляються в перші кілька сотень спроб.

І саме тому вам потрібна дисципліна – можливість дати собі шанс зробити щось дивовижне.

За даними кількох досліджень, середній вік успішного підприємця складає 40 років.

Це змусило мене замислитися: «Скільки ще років мені чекати, перш ніж я дістануся фінішу та досягну своїх цілей?»

Зараз мені 33 роки. У моєму віці французький єгиптолог Жан-Франсуа Шампольйон розшифрував Розеттський камінь, британець Томас Веджвуд зробив першу фотографію, а Ґреґорі Пінкус здійснив у пробірці запліднення кролика. Запаморочливі подвиги геніїв.

Але шанси показують, що мене, скоріше за все, чекає ще десятиліття запаморочливих зусиль, перш ніж я зроблю щось дивовижне. Ще десять років прокидатися щоранку і йти далі.

Можливо, вам також.

Якщо це дійсно так (і ви, і я повинні йти далі), важливо зберігати серйозний настрій щодо свого шляху.

Шлях до успіху довгий і тяжкий.

Ваші ноги стомляться. Ви потерпатимете від спраги. Кожна ваша клітина захоче підняти білий прапор.

І все ж ваш найкращий шанс на успіх – не здаватись. Продовжувати йти. Продовжувати діяти.

Такі хлопці, як Кліфф Янґ, доводять це на практиці.

Альберт Ернест Кліффорд Янґ помер 2003 року у віці 81 рік. За 20 років до того цей 61-річний енергійний австралійський фермер здійснив неможливе: переміг усіх інших бігунів на ультрамарафоні в Мельбурні.

Змагання почалося в Сіднеї і закінчилося через 875 кілометрів (544 милі) у Мельбурні. У товаристві спортсменів з усього світу Кліфф з’явився на стартовій лінії в гумових чоботях і брудному комбінезоні. Він був більш ніж на 40 років старшим за деяких своїх суперників.

На початку змагання, коли бігуни почали здійснювати свої перегонові стратегії, Кліфф біг досить повільно. Він швидко став останнім і зберігав цю позицію протягом деякого часу. А потім сталося щось дивовижне.