М’язи гортані змінюють напругу між цими елементами, формуючи висоту голосу, незалежно від того, чи ви співаєте арію, чи налякано кричите. Від голосових складок повітря проходить ще п’ять чи шість дюймів[51] до кіля трахеї, після чого повітря розходиться по правій і лівій легенях, як вода навколо корпуса корабля.

Права легеня більша за ліву, тому що її не стискає серце. Дихальний шлях, який веде до неї, вертикальніший – якщо вдихнути арахіс або ґудзик, він, імовірніше, потрапить у праву легеню. Від кореня легені, у який входять і виходять великі кровоносні судини, до мембран на периферії, схожих на листки, дихальні шляхи легень нагадують дерево – фахівці навіть використовують для їхнього опису термін «бронхіальне дерево». Їхню будову уважно вивчали не лише тому, що діти вдихають маленькі предмети, які потім потрібно дістати, а й щоб краще здійснювати операції. Для того щоб повністю видалити пухлину, потрібно вирізати уражені сегменти легені й гілку дихальних шляхів, яка їх живить.

Біопсія лімфовузла підтвердила те, чого я боявся: хоча спочатку на рентгенівському знімку не було помітно жодних відхилень, у Білла був рак легень. Розташування пухлини й той факт, що вона вже поширилась на інші тканини, унеможливлювали хірургічне лікування. У лікарів є дивний термін на позначення кількості ракових клітин в органі: вони називають її «пухлинним навантаженням». Зі збільшенням ваги легень Білла його тіло ставало легшим, а голос – тихішим. Спочатку він міг приходити до мене в кабінет на прийом, але через кілька місяців після біопсії я вже їздив до нього додому щодва тижні. Його стійкість залишалась незмінною. Під час наших зустрічей він зазвичай тримав у руці сигарету, і його ніздрі видували дим, наче два димоходи заводу. Він вирішив, що вже надто пізно кидати. Коли дим хмарками нависав над його головою, здавалось, що він надає форми і ваги його словам.

Щотижня його пухлина росла, і зі збільшенням ваги його легень змінювались звуки, які можна було прослухати в грудній клітці. Я чув, як повітря свистіло в кілю трахеї, і його голос звучав виразно в ущільнених легенях. Невдовзі він не міг пересуватись будинком без додаткового кисню. Цей кисень йому постачали маленькі трубки, які кріпились за вухами й проходили під носом. Оскільки кисень у будинку курця становить небезпеку, нарешті в нього з’явилася причина відмовитись від сигарет. Я запитав у Білла, чи важко було кинути курити. Усміхаючись однією з посмішок зі свого набору, він відповів:

– Зовсім легко. Слід було зробити це раніше.

Діагноз йому поставили восени, а навесні з вітальні винесли його м’яке крісло й встановили лікарняне ліжко.

– Фантастика, доку, – сказав усміхнений Білл і показав мені кнопки, які піднімали й опускали ліжко, завдяки чому він міг сісти рівно або лягти.

– Така річ майже варта того, щоб захворіти на рак, – Білл засміявся, але його дружина – ні.

Існують такі ландшафти, здебільшого вапнякові, у яких тунелі в землі можуть по-справжньому дихати: вони видихають повітря в денну спеку й вдихають його вночі, коли стає прохолодніше. Одного дня, коли я навідався до Білла, його дихання було саме таким: холодним, повільним і вогким, мов щойно із підземелля.

– Подивіться туди, – сказав він мені, показуючи на пагорб, на якому дерева вкривалися весняним листям. – Чи знаєте ви, що там, за деревами?

Я простежив поглядом за його пальцем.

– Ні, під таким кутом я не бачу.

– Крематорій, – промовив Білл.

За кілька секунд він додав:

– Я не боюся. Коли я ледве можу рухатися через брак повітря, я бачу дим з цього комина й думаю про те, що, може, не так вже й погано бути там, над містом.

Вітер був невидимим і легким, як ефір, його можна було помітити лише завдяки рухові дерев і диму, який цього дня відносив чийсь інший попіл.

До винайдення стетоскопів лікарі слухали серце пацієнта, приклавши вухо безпосередньо до шкіри грудної клітки. Ми звикли класти голову на груди коханим, батькам або дітям, але раз чи два, коли я виїжджав на терміновий виклик без стетоскопа, був змушений знову відкривати для себе цей традиційний метод. Це дивне відчуття – інтимне, але відсторонене – прикладення вуха до грудей незнайомця. Слухати легше, якщо закрити вільне вухо пальцем. «Вимкнувши» всі зайві звуки, починаєш чути звук крові, яка проходить через камери й клапани серця. У давнину вважалось, що кров переміщається до серця для того, щоб змішатись там із життєвою силою – пневмою, – яку легені утворюють із повітря. Мабуть, у ті часи медики уявляли, що там відбувається вирування: повітря й кров утворюють піну так само, як вітер на поверхні моря. Коли я вперше приклав вухо до грудної клітки пацієнта, то пригадав собі, як у дитинстві слухав уявний океан всередині мушлі.

Під час проходження будь-якої рідини крізь вузький отвір виникає турбулентність. Так само як річка шумить у вузькому каньйоні, турбулентність у серці створює шум. Студентів медицини навчають уважно дослухатися до незначних відмінностей цього шуму й за допомогою їх визначати, наскільки вузькі або закупорені каньйони серця. У серці людини є чотири клапани. Коли вони закриваються, можна почути два окремі звуки. Перший звук виникає тоді, коли два більші клапани – мітральний і трикуспідальний – одночасно закриваються під час активної фази серцевого циклу (вона називається систолою) і кров виштовхується зі шлуночків в артерії. Ці клапани настільки широкі, що до їхніх стулок кріпляться товсті хорди, схожі на струни арфи, покликані зміцнювати їх. Другий звук утворюють інші два клапани – аортальний і легеневий, – перешкоджаючи зворотному токові крові під час заповнення шлуночків (діастола). Здорові клапани серця під час закриття утворюють м’який перкусійний звук, схожий на стукіт пальців у рукавицях по столу зі шкіряною поверхнею. Якщо вони звужені або некомпетентні (недостатність клапана), виникають додаткові звуки – шуми, високі або низькі, гучні або тихі, залежно від градієнта тиску у хворому клапані й від турбулентності кровотоку.

На початку своєї медичної кар’єри я вчився розрізняти патології клапанів серця за допомогою компакт-дисків з шумами. Я вмикав їх під час навчання, сподіваючись, що моя підсвідомість навчиться відрізняти «чайку» від «музичного шуму», впізнавати гуркіт недостатності мітрального клапана і трель стенозу аорти. Чомусь звуки дзюрчання крові заспокоювали мене під час роботи. Я припускав, що вони нагадують про шум моря або про бурю за вікном, коли ти сидиш, закутавшись у теплий плед, але вони були надто ритмічними. А може, міркував я, це утроба, далекий спогад про пульс моєї матері?

Це епізодичне стискання серця, різниця в тиску під час систоли й діастоли, утворює пульс у наших зап’ястях, скронях і горлі. Пульс – це звична ознака життя. Винахідники час від часу пропонують дизайн штучного серця, яке виштовхує кров без пульсу. Мені цікаво, як це, коли твоя кров постійно тече в тілі по колу невпинним потоком, без припливів і відпливів?

Коли мову називають «медичною», зазвичай це означає, що вона неемоційна. Однак у медицині емоційні розмови – не рідкість. У повсякденному житті нечасто доводиться бачити, як плачуть дорослі люди, але за зачиненими дверима мого кабінету це відбувається постійно. Здебільшого лікарі не є емоційно холодними – вони просто вчаться відкидати тягар нещасть інших людей. Медична мова позбавлена емоцій не лише для того, щоб полегшити спілкування з колегами, а й щоб дистанціюватись від болю, розчарування і мук пацієнтів. Поєднання емпатії і співчуття з певною відстороненістю і професіоналізмом вимагає досвіду, а також емоційного інтелекту. Нікому це не вдається з першого разу. Гіларі Ментел сформулювала це лаконічніше й точніше: «Медсестри та лікарі – це еліта, яка самостійно визначила себе достатньо невразливою для цієї роботи».[52]