Медична мова для опису втрати пульсу через серцеву недостатність невигадлива. Одним з його видів є «гостре порушення гемодинаміки», коли кров перестає рухатися по тілу. Його симптоми: «задишка, втрата свідомості або біль в прекардіальній ділянці» – пацієнт важко дихає і падає на землю, відчуваючи різкий біль, наче його груди розривають навпіл. Люди, у яких клапан перестає працювати, переконані (якщо вони притомні), що вони помирають, – зазвичай їхнє відчуття їх не обманює. У лікарів є назва навіть для цього переконання, як і в багатьох інших медичних термінів, на латині: angor animi (дослівно – муки душі) – страх смерті. У відділеннях невідкладної допомоги це відчуття сприймають серйозно. Я пригадую одну жінку, яку привезли в реанімацію зі святкування її сімдесятого дня народження. Поки медсестри розрізали її сукню і перлове намисто, вона схопила мене за руки й підтягнула до себе: «Допоможіть, лікарю! – її очі розширились від жаху. – Я вмираю». Її пульс знайти було неможливо, і за кілька хвилин вона померла всупереч усім нашим зусиллям.
Від часів Декарта ми схильні думати, що все наше тіло, починаючи з шиї, – усього лише «м’ясо і труби». Страх смерті вказує на те, що цей підхід надто спрощений і що ми якимось чином знаємо, коли клапан серця перестає працювати або коли в аорті виникає дисекція (розшарування стінки). Відчуття angor animi має надзвичайну попереджувальну здатність – я не раз замовляв термінову томографію грудної клітки для пацієнтів, які були переконані, що помирають.
Раптову втрату пульсу спричиняє не лише недостатність клапана: такі ж наслідки може мати тромбоз, або закупорення коронарної артерії. Якщо мережа волокон, відповідальних за скорочення шлуночка, недоотримує кисень, серцевий м’яз може почати хаотично сіпатись – цей процес називають «фібриляцією». Якщо не нормалізувати скорочення м’яза за допомогою електрошоку, невдовзі настане смерть. У деяких людей залишається схильність до фібриляції навіть після усунення закупорення або стентування. Для них було розроблено електрокардіостимулятор, що виконує роль дефібрилятора, – тепер можна носити із собою власний реанімаційний апарат завбільшки із запальничку, прихований на грудях під шкірою. Він зручно встановлений під ключицею. Один із моїх пацієнтів, ветеран війни, якому встановили кардіостимулятор, казав мені, що носить його як медаль.
– Щоб ви знали, коли він загоряється, відчуття таке, ніби тебе кінь виштовхав із могили, – розповідав він мені.
Робін Робертсон, поет і редактор, народився з серцем, у якому один із клапанів – аортальний – мав дві стулки замість трьох. Аортальний клапан запобігає зворотному токові крові з аорти в головний шлуночок. Кожна стулка клапана має два елементи: твердий вузлик і м’якший, гнучкіший бортик у формі півмісяця – лунулу (лат. lunula – маленький місяць). Коли здоровий клапан закривається, три вузлики змикаються й підтримують лунули, контролюючи таким чином кровообіг.
Якщо стулок дві, а не три, лунули прилягають одна до одної не настільки щільно, унаслідок чого кров починає затікати в шлуночок. Іноді цей наплив крові стає настільки потужним, що він відчувається на дотик, а не тільки на слух; приклавши руку до грудини, можна виявити фібриляцію, або тремтіння, у нещільно закритому клапані. Протягом перших тридцяти років життя Робертсона ці дві стулки закривалися по 70 – 100 разів за хвилину, приблизно по сто тисяч разів на день або сорок мільйонів разів на рік. Відтак у нього розвинувся «шум чайки» – так описують різкий звук, схожий на крик, який утворювала турбулентність в його серці. У вірші «Поділ надвоє» описано операцію із заміни клапана, яку йому зробили.
У своєму вірші Робертсон розповідає про те, як його серце зупинилось і здійснення кровообігу та збагачення крові киснем перебрало на себе устаткування. Диск, вкритий вуглецем, «у дорогій танталовій клітці», дістали зі стерильної обгортки й вшили в затиснуту аорту. Опритомнівши, він почувався дезорієнтованим і безтілесним: «Чотири години я був за межами свого тіла. Мене наблизили до смерті й повернули до життя». Після того як анестетики й морфій вийшли з крові, виник біль, який щоразу охоплював його грудину під час руху: тертя однієї кістки об іншу. Коли він послабився, настрій Робертсона почала затьмарювати темрява, яка все паралізувала: «Над болем здійнялася темрява й почала розростатися; її називають “напор насоса” – залишки з апарата штучного кровообігу потрапляють до мозку».
Ніхто не знає, чому деякі люди відчувають «напір насоса» – погіршення настрою і когнітивної функції, спричинене тим, що кров виходить за межі тіла, – але старша медсестра відділення кардіоторакальної реанімації розповіла мені, що це відчуття виникає приблизно в третини її пацієнтів. Багато хто з них поводиться агресивно, коли виходить з наркозу; доводиться викликати охоронців, щоб ті допомогли їх приспати потужними антипсихотиками. Інші просто поводяться тихо, «наче самі не свої», як вона каже, – ніби їм потрібно звикнути до свого тіла. Ще інші поводяться недоречно і не контролюють себе; вона розповіла мені про те, як вікарії непристойно жартують, а шляхетні леді брудно лаються.
Деякі дослідники думають, що, коли аорту перерізають і відрізають таким чином серце від судин, маленькі маслянисті часточки мчать у мозкові артерії, наче зграя птахів, і потрапляють там у сітку капілярів. Дехто вважає, що бульбашки апарата порушують делікатний баланс мозкового кровообігу. Інші фахівці висловлюють думку, що травма, яка виникає, коли розрізають грудну клітку й розділяють ребра (у нажаханій гримасі, як влучно сформулював це Робертсон), спричиняє маловивчені запальні процеси в мозку. Апарати штучного кровообігу охолоджують кров, і тому дехто припускає, що «напір насоса» – це побічний ефект охолодження мозку. Але є ще одна теорія: апарати штучного кровообігу використовують вже понад шістдесят років, але вони досі не можуть відтворювати природний серцевий пульс. Можливо, внутрішній ритм серця відіграє важливу роль у нашому самопочутті, впливаючи на наш мозок і на відчуття свого «я».
Минуло вже майже чотириста років відтоді, як Вільям Гарві дійшов висновку, що класичні уявлення про серце помилкові й що воно працює як чотирикамерний насос. До виходу у світ його книги De Motu Cordis (1628) панували уявлення часів Стародавнього Риму. Власне, ми досі говоримо так, наче ці класичні уявлення правдиві і серце створює не тільки пульс, а й дух. Безсердечна людина – це людина, у якої немає совісті, ба навіть душі. Ми говоримо про біль у серці й про те, що потрібно дослухатися до свого серця; про смерть від розбитого серця; ми відчуваємо протистояння між серцем і розумом, так наче розум перебуває в мозку, але серце виконує роль кермувальника. Можливо, «напір насоса» спричинено бульбашками, охолодженням, жировими клітинами або запаленням в мозку, але для Робертсона той факт, що його серце зупинилось, а кров проходила крізь устаткування, був менш прозаїчним: «здавалося, що все значно цікавіше». Він почувався «розділеним надвоє і беззахисним»: «Я покидав своє тіло, – сказав я стелі, – і тому я тепер сам не свій».
Апарати штучного кровообігу мають багато спільного з класичними уявленнями про роботу серця: кров витягується з великих вен у грудній клітці і всмоктується у відсік, у якому вона може вбирати кисень («життєву силу»). Перші зразки цих апаратів пропускали кисень через резервуар з кров’ю, утворюючи бульбашки. У результаті виникало бурління, про яке писав Аристотель у своїх описах шлуночків серця. Однак у середині 1970-х років медики припустили, що краще розділяти кров і повітря, відокремивши їх одне від одного синтетичною одноразовою мембраною.
На виході з оксигенератора кров протягує крізь трубку ролик або втягує відцентровий насос. Після цього вона проходить через кілька фільтрів бульбашок і охолоджувачів, а також сенсорів, які визначають рівні кислотності, оксигенації й солоності. Кров можна знову вводити в організм крізь отвір в аорті над серцем, крізь сонну артерію в шиї або крізь стегнову артерію, яка розташована в паху. Якщо дивитись на людське тіло як на «набір труб», немає значення, де її вводити.