Навчання невідкладної допомоги часто нагадувало подорож морем людських життів; мій підручник був схожим на лоцію моряка. Самі відділення невідкладної допомоги часто були без вікон, як машинний відсік корабля, а працівники переміщалися по них позмінно, наче помічники капітана. Запис на навчання дещо нагадував вступ на курс підготовки морських піхотинців: сувора ієрархія персоналу, безколірні уніформи, правила поведінки й розпиття алкоголю в нічний час.

Одного разу в обідню зміну погода була сонячна, але у відділенні невідкладної допомоги було лише штучне світло. По радіо повідомляли, що в лікарню везуть травмованого мотоцикліста. Гаррі, парамедик зі «швидкої», сказав, що мотоцикліст дихає й притомний, але його плече і грудна клітка сильно травмовані. На той час я був добре знайомий з Гаррі: він був загартованим і цинічним, але надзвичайно професійно надавав допомогу усім травмованим.

За кілька хвилин після повідомлення Гаррі похапцем завіз пацієнта в кабінет на каталці. Обличчя змінювало колір, чорне волосся було коротко стрижене. Спершу я помітив тугий пластиковий комір, потім кисневу маску, після цього з полегшенням відзначив, що він дихає самостійно. Гаррі розрізав лівий рукав його шкіряної куртки, щоб вставити манжет тонометра й крапельницю. Він наклав шину на праву руку, тому що її розташування здалось йому неправильним – вона нерухомо висіла під кутом, наче зламаний спис.

– Кріс МакТаллом, – сказав Гаррі, – двадцять п’ять років. Втратив керування на повороті на швидкості десь сорок-п’ятдесят миль[60] на годину. Перечепився об запасну колію й перелетів через кермо. Збоку від дороги був стовп – думаю, він вдарився об нього плечем.

– Скільки часу він там пролежав? – запитав я.

– Хвилин десять-п’ятнадцять.

– Чи є якісь ознаки втрати крові?

Гаррі заперечно похитав головою.

– Жодних. Йому ввели один літр внутрішньовенно. Кров’яний тиск сто на шістдесят, пульс – сто десять, ран немає. Пощастило хлопцеві.

– Він встиг щось сказати?

– Майже нічого. Одинадцять балів за шкалою ком, зіниці реагують нормально.

Я подивився на Кріса і почав огляд: шию було знерухомлено, дихання було нормальним, у легені потрапляло достатньо кисню. Пульс був швидким, але з хорошим наповненням, кров не витікала на простирадла.[61] Кінчики пальців на лівій руці були рожевого кольору, теплими на дотик. Я крикнув йому у вухо: «Крісе!» Він відкрив очі, а потім знову їх закрив. «Що з мотоциклом? – несподівано промовив він. – Мій мотоцикл…» Він не реагував на прохання стиснути мої пальці, але, коли я міцно натиснув ручкою на нігтьове ложе, щоб перевірити його реакцію, він висмикнув руку, вилаявся і спробував вдарити мене здоровою рукою. Його обличчя, яке щойно було блідим і відстороненим, вмить набуло жорстокого виразу.

– Дванадцять-тринадцять балів за шкалою ком Глазго – здається, він опритомнює.

МакТаллом напружився від злості: він намагався встати на підлогу, але не міг це зробити через біль у руці та кріплення на голові й на шиї. Гаррі допоміг мені покласти його на стіл і вколоти морфін. Він знову заснув, і нам вдалося зрізати захисний шар рукава куртки. На футболці не було слідів крові, але праве плече було деформованим – на відміну від лівого плеча, м’язистого й розташованого під прямим кутом, воно було м’яким, набряклим і діагональним. Гаррі мав рацію: очевидно, він вдарився плечем об стовп, перенісши вагу свого тіла на ключицю. Після того як морфін подіяв, ми обережно перевернули МакТаллома на лівий бік, не змінюючи кут нахилу його спини, щоб перевірити хребет на наявність ушкоджень. Усе було добре.

– Чи відчуваєте ви, як я торкаюся вашої руки? – я провів рукою по пальцях його лівої руки. Він стиснув зуби, але спробував кивнути – це неможливо зробити в тугому комірці.

– Не кивайте, просто скажіть «угу», якщо відчуваєте.

– Угу.

– А тут? – я торкнувся пальців на правій руці. Нічого.

– Тут? – я почав проводити рукою вище, у напрямку ліктя, потім – у напрямку набряклого плеча. Жодної реакції – він не відчував доторку до своєї шкіри.

– Можете стиснути пальці? – запитав я, поклавши пальці на його праву долоню. Я відчув незначний рух у руці, коли він спробував її стиснути.

– Добре. А зігнути руку в лікті?

Нічого. Лють, яку він проявляв кілька хвилин тому, змінилась сонливістю і страхом, навіяним ліками.

– Ким ви працюєте? – запитав я у нього.

– Я солдат, – відповів він, – артилерист.

Коли прийшли результати рентгену, стало зрозуміло, що він вщент роздробив праву ключицю. За ключицею є делікатна мережа нервів, які відходять від шиї і контролюють рухи і чутливість руки. Під час аварії МакТаллом не просто зламав плече – його праву руку було паралізовано.

Під час розгортання історичної драми людська культура еволюціонує, але наша анатомія й обмеження, продиктовані нею, залишаються незмінними. «Іліаду» Гомера вперше було записано майже три тисячі років тому; у ній розповідається про грецьку облогу Трої, яка, імовірно, відбулася кількома століттями раніше. У восьмій пісні описано криваву битву: вправний лучник Тевкр раз у раз влучає в троянців під схвальні вигуки царя Агамемнона. Тевкр каже:

«Скажений пес», про якого йдеться, – це Гектор, троянський вождь. Наступний уривок вартий того, щоб його зацитувати повністю:

Брат Тевкра Еант підбіг і став коло нього, захищаючи його від зливи стріл своїм щитом. Підбігли два його товариші; вони підняли Тевкра, «який стогнав від болю», і віднесли його в безпечне місце на кораблі.

Автор «Іліади» надзвичайно точно передає анатомічні особливості. Мабуть, в античні часи поле бою було хаотичним, встеленим тілами й политим кров’ю. Воїнам і поетам, які їх супроводжували, були добре знайомі, як зараз кажуть, «обширні травми». Можливо, вони навіть розробили власний метод лікування поранень. Деякі поціновувачі Гомера з медичною освітою навіть припускають, що він був військовим медиком.[64] В «Іліаді» доволі часто можна натрапити на описи поранень від списів, стріл і мечів, у яких розповідається не лише про уражену частину тіла, а й про фізіологічний ефект травми, а іноді навіть про лікування.[65]