Коли Гектор паралізує руку Тевкра ударом в тому місці, «де ключиця від шиї груди йому відокремлює», – це точний опис прийому, який і зараз використовують експерти з бойових мистецтв, він називається «брахіальним оглушенням». Удар у цьому місці не просто тимчасово паралізує руку: у разі тиску на сонну артерію він може спровокувати рефлекс уповільнення серцебиття. Іноді в чутливих людей серцебиття зупиняється настільки, що вони непритомніють. В Інтернеті можна знайти безліч прикладів застосування «брахіального оглушення» – домашні відео американських морських піхотинців, які тренуються в бараках, зйомки поєдинків «чорних поясів» і навіть поліцейських під час затримання підозрюваних. Переглядаючи ці відео, я уявляв, як Тевкр із занімілою, знерухомленою рукою падає на землю.

Місце, у якому нерви переплітаються за ключицею, як спагеті, називається «плечовим сплетінням». Коли анатомії приділялось більше уваги в навчанні майбутніх медиків, кожен студент мав вивчити їх розташування:

П’ять корінців нервів з п’яти шийних хребців об’єднуються, утворюючи три «стовбури», які діляться на передні й задні гілки. Ці гілки елегантно переплітаються між собою, перед тим як зійтись у три пучки: медіальний, латеральний і задній. Задній пучок забезпечує діяльність м’язів, що випрямляють руку й зап’ястя, а також відповідає за чутливість тильного боку долоні й передпліччя. У свою чергу, медіальний і латеральний пучки активують м’язи, які скорочують біцепс і м’язи зап’ястя, а також керують роботою малих м’язів кисті.

Таке розташування здається надзвичайно складним, але воно зумовлене тим, як рука формується в утробі. Латинська назва передпліччя brachium походить від слова «гілка». Воно виростає з бруньки, як гілка на дереві. Брунька починає утворюватись приблизно на четвертому тижні вагітності, і протягом наступних трьох тижнів вона ділиться на зачатки кисті, передпліччя й плече, після чого обертається на дев’яносто градусів. Рух цих м’язів під час росту й обертання руки, а також фіксоване положення шийних нервів утворюють цей «клубок» у плечовому сплетінні. Гомер не знав про походження плечового сплетіння, але він знав усе про його будову й про перевагу в бою, пов’язану з ним.

У перерві між навчанням на лікаря невідкладних станів і на лікаря загальної практики я працював лікарем в Антарктиці. Британська антарктична служба направила мене туди корабельним лікарем; наша експедиція повинна була перепливти Атлантичний океан і дістатись однієї з найвіддаленіших станцій у світі – Халлі. Десять місяців на рік вона була ізольованою, і в цей час я мав виконувати там функції штатного лікаря. Протягом цих десяти місяців здійснювати евакуацію хворих було практично неможливо, тому перед тим, як обійняти цю посаду, я мусив пройти додаткову підготовку у військово-цивільному госпіталі.

Військові лікарі навчили мене вводити власну анестезію, виривати хворі зуби й самостійно здійснювати прості травматологічні операції. Я завжди ставився з підозрою до військової медицини: на перший погляд служба у військовій частині, мета якої – вбивати й калічити своїх ворогів, суперечить усім етичним принципам. Гіппократ казав: «Не нашкодь», але, уважно ознайомившись з його працями, можна знайти й таке: «Той, хто хоче стати хірургом, насамперед повинен піти на війну». Від античних часів і дотепер війни дають можливість працювати з великою кількістю поранених – у медицині, як і в інших галузях, практика є основою майстерності.

Військові лікарі навчили мене робити рентгенівські знімки за допомогою портативної установки, призначеної для бойових умов; вправляти зламані кістки й робити отвори в черепі в разі коми, спричиненої травмою голови, – усі ці навички вони застосовували на війні, але вважали, що вони можуть мені знадобитись в Антарктиці. Мене направляли в традиційні військові заклади: я навчався зубної анестезії на базі ВПС, а логістики – у казармах піхотинців. Я пройшов курс під назвою «Операції з ліквідації наслідків катастроф» разом із тридцятьма лікарями, парамедиками й медсестрами, які нещодавно повернулись із зон збройного конфлікту. Ми вчились організовувати перев’язувальний пункт біля лінії фронту, копати вбиральні, які убезпечують від холери, та робити інші, корисніші під час полярної експедиції речі: супутниковий зв’язок, імпровізовані реанімаційні системи й захист делікатних ліків та обладнання під час транспортування. Несподівано для себе я перейнявся повагою до військових лікарів і зрозумів, який важливий внесок їхні попередники зробили в наше розуміння людського тіла. Антисептична хірургія кардинально змінила показники виживання солдатів під час бурської і Першої світової воєн, а винайдення антибіотиків мало схожий ефект під час Другої світової війни. Чарлз Белл значно розширив свої знання, лікуючи ветеранів битви при Ватерлоо, а римський хірург Гален був лікарем гладіаторів. Можливо, анатомічні знання, відображені в «Іліаді», є частиною цієї тривалої недооціненої традиції.

В англійській мові слово arms має два значення: «руки» і «зброя». Armed, armour, army[66] – у нашому словнику є багато свідчень насильства, а ставлення людства до вбивств відображено в наших мовних зворотах. Людину, яка вправно застосовує силу, називають strong arm,[67] а солдатів, які борються за спільну справу, – brothers in arms.[68] У латинській мові слово «armus» має лише одне значення – «рука», а arma означає будь-яку зброю і походить від кореня на позначення речі, яка зібрана докупи.

Історик військової медицини П. Б. Адамсон одного разу під час читання «Іліади» приділив більше уваги загоєнню ран, ніж більшість хірургів.[69] Усвідомлюючи, що це епічна поема, а не хроніка, він виписав інформацію про кожен поріз із зазначенням зброї, якою його було завдано, і наслідків поранення (чи було воно летальним). Після цього він порівняв отримані результати з «Енеїдою» Вергілія і дійшов висновку, що в період Троянської війни списи були найсмертоноснішою зброєю, але в епоху Римської імперії, описаної Вергілієм, перевага була на боці мечів. З точки зору смертельних поранень каміння було найменш результативним – лише 41 % воїнів, поранених камінням, помирав (поранення Тевкра, яке паралізувало його руку, не загрожувало його життю – після того як Гектор знешкодив його у восьмій пісні, він знову виходить на поле бою у дванадцятій пісні). Згідно з підтекстом, закладеним в «Іліаді», лучниками, такими як Паріс або навіть Тевкр, ставали не дуже сміливі люди – луки вбивають на більшій відстані й із меншою точністю, смертність становить 74 % проти 100 % для мечів і 97 % для кинутих списів. Адамсон зазначає, що, як і в античні часи, так і зараз, броня заохочує жорстокіший бойовий контакт, тому що вона зміцнена спереду і надзвичайно слабка ззаду. Відвернутись від поля бою і накивати п’ятами завжди означало ризикувати своїм життям.

Адамсон помітив, що в «Іліаді» ноги рідко травмуються, можливо, тому, що чоловіки боролись, стоячи по коліна в тілах своїх загиблих товаришів, на колісницях, які захищали їх по пояс, або навіть ховаючись за корпусами своїх кораблів. Також він відзначив, що найчастіше цілились у голову, шию і в торс. Верхні кінцівки в «Іліаді» здебільшого уражають під час того, як противник піднімає руки для захисту або атаки. Ці типові для творів Гомера поранення щодня трапляються в наш час у відділеннях невідкладної допомоги: оглядаючи жертв домашнього насилля, лікарі часто перевіряють передпліччя жінок, тому що на них припадає більшість ударів під час захисту. Перелом середньої третини ліктьової кістки досі називають «переломом від кийка», тому що він найчастіше виникає у людей внаслідок удару поліцейським кийком.